Невідомо, чи добре знають-пам’ятають нешколярі й нефілологи цього видатного українського поета, мислителя, публіциста, перекладача. Але якщо будь-кому, незалежно від віку й професії, почати читати оці рядки: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти?..» – в людини миттєво виблискують очі, вона ствердно хитає головою й каже: так-так, ну звісно ж, це… це…

Це – Павло Арсенович Грабовський. Свого часу влучно й тонко зауважив щодо його творчості український фольклорист і літературознавець Олексій Дей: «Без особливого перебільшення можна сказати, що немає поета в українській літературі, який би на своєму творчому шляху не натрапляв на безкраї запашні луки народної творчості. Та не кожен з них ходив у ці луки за поезією. Павло Грабовський належав до плеяди тих митців, які глибоко відчули й понесли в літературу не насмикану на цих луках жменьку барвистих квіточок – художніх тропів, а внутрішній сік і аромат народної поезії, її життєвий соціальний дух» (1975 р.).

Павло Грабовський народився 11 вересня 1864 року в селі Пушкарне Охтирського повіту Харківської губернії (нині Сумська область). Вирізнявся міцним характером і незмінною, неосяжною любов’ю до рідного народу, української культури. Навчався в Харківській семінарії, тоді ж близько зійшовся з народниками антиурядової організації «Чорний переділ», поширював заборонену літературу. Загалом же Грабовському судився довгий і страшний шлях політичного в’язня – за бунтарську поетичну творчість, протиурядові статті, діяльність у лавах учасників підпілля. Одна одну змінювали в’язниці: Охтирська, Харківська, Ізюмська, зрештою, на початку 1888 року він був засуджений на п’ятирічне заслання до Східного Сибіру – до найвіддаленіших, найглухіших місць. Довелося жити також у Вілюйську, Якутську, Іркутську, Тобольську.

До Тобольська поет прибув навесні 1899 року, й цьому місту судилося стати останнім у його житті. Павло Грабовський мав лише 38 років, але він був змучений, зовсім хворий через неймовірні випробування, що випали на його долю. Тож помер 12 грудня 1902 року й, згідно із заповітом, похований на місцевому цвинтарі поряд з декабристами.

…Портрет Грабовського, що є в нашому розпорядженні, практично завжди один і той самий: гарний і начебто немолодий уже чоловік з довгою густою бородою, високим чистим чолом і глибокими сумними очима. Рідкісно одухотворене обличчя, що ніби випромінює якусь особливу теплоту, відчувається присутність непересічного розуму, внутрішньої сили і… ніжності. В певному сенсі можна б це назвати «парадоксом Грабовського», хоча насправді в цій багатющій натурі все було органічно й закономірно.

Так уже склалося життя, що він був відірваний від рідного українського середовища, від землі, людей, яких безмежно любив і чиєю неоціненною творчістю захоплювався з юних літ. З іншого боку, поет довгі роки мусив жити в різних містах і містечках Сибіру – й спостерігав, вивчав типажі, порівнював ментальність, думав, робив висновки. З Вілюйська Грабовський надсилав до Галичини свої твори – в різних галицьких виданнях друкувалися його статті, нариси, нотатки, що переважно торкалися різноманітних сторін і проблем громадського й культурного життя в Україні, Сибіру, Галичині. Деякі з цих речей справедливо назвати програмними, як-от, приміром, «Лист до молоді української»:
«…в ім’я насущних потреб сучасності та ліпшого будучого повертаюсь до вас: працюймо! Націоналізм чи космополітство? Залишімо слова, що досі паморочили нам голови! Європейство на ґpyнтi українському – то нехай буде написано на нашому стягові. Кожна народність має дорости до загальнопросвітнього рівня або загинути безслідно. …Перейміться вищими ідеалами часу i несіть їх до люду, ocвiтiть його розум, підніміть його добробут, прямуйте до вироблення волі! Яко українці ви повинні працювати коло народу українського – то перша умова поступу; але пам’ятайте: зміст вашої пpaцi мусе бути загальнолюдським, бо iнaк – смерть вам, яко нації. …Хай питома народність осягне ступня інших народностей, остаючись тим часом народністю українською. …поділяючи програму вимогів радикалізму європейського, я закликаю i буду закликать земляків у тому напрямку до пpaцi на ґрунтi українському, коло народу українського, в мoвi yкраїнській. Від нашої власної рухливості або байдужості залежить ycпix рідної справи, тож працюймо, поменше скидаючи вину на обставини побічні! Гіркі вони, та ще гірш наша громадська безжурність, тож до боротьби згідніше, розумніше!» (лютий, 1894 р.).

Живий звук любої мови

Грабовський багато й успішно перекладав зарубіжну класику; його вабили різні поетичні жанри в контексті динаміки політичної та революційної ситуації – усе це зміцнювало його власний революційний гарт, імпонувало інтелекту й рішучому характеру… Але душа, симпатії, найгарніші ідеї, сердечна схильність завжди належали суто українському творчому самовияву, передусім – народним пісням. «Живий звук любої мови» був найдорожчим для поета. Пісенність свого народу він розцінював як дзеркало життя, оспівував у листах і статтях її ідейно-естетичну силу.

До речі, щодо естетики самого Грабовського, то знову-таки краще О. Дея не скажеш:
«Найголовніше, що… проймає всю його поетичну спадщину, – це емоційна теплота, ніжність, щирість та ласкавість, породжені глибокою любов’ю до людини і рідного краю. В образно-словесній передачі це почуття найчастіше виявляється у типовій для народної поетики пестливо-зменшувальній лексиці, якою Павло Грабовський, за зразком народної пісенності, пересипає свої твори».

Тетяна Моргун

Джерело:
http://www.psv.org.ua/arts/Kultura/view-2391.html
11.09.2014
Він дихав Україною