17 листопада 2013 року, вдячна громадськість України та Росії відзначила 225-річчя від дня народження Михайла Семеновича Щепкіна (1788-1863), видатного українського і російського актора, основоположника сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Маємо пам’ятати також, що Михайло Щепкін разом з Іваном Котляревським та Григорієм Квіткою-Основ’яненком стояв фактично біля витоків національного театру.

Михайло Щепкін зростав на нашій землі, саме в наших краях пройшло його босоноге дитинство, тут багато років жили його батьки і родичі, тут він зустрів своє кохання і долю (більше про це читайте на сайті http://krasnews.at.ua/publ/ditinstvo_minulo_v_prokhodakh/2-1-0-370 ). Відомо, що малий Михайло Щепкін з батьками переїхав до Проходів, що в нашому районі, у 1793 році, тобто в чотирирічному віці. Саме на цей чудовий вік у майже кожної людини припадають перші власні свідомі спогади про дитинство, перше знайомство з природою, тим дивовижним світом, в який ми приходимо…

Ось як цей період життя малого Мишка Щепкіна зображений в одній з біографічних довідок про великого актора (Русский биографический словарь А. А. Половцова, http://az.lib.ru/s/shepkin_m_s/text_0010.shtml):

«…Четырех лет от роду Щ. переехал вместе с родителями из Обоянского уезда на хутор Проходы, Суджинского уезда, бывший центром разбросанных верст на семьдесят графских поместий, управление которыми было поручено его отцу. Грамоте Щ. начали учить, когда ему не было еще и пяти лет, и первым его учителем был ключник хлебного магазина при винокуренном заводе, обладавший чрезвычайно скудными познаниями, не шедшими дальше механического чтения псалтыри и часослова. Обнаруживая уже в детстве богатые способности – пытливый ум, сообразительность и богатую память, – мальчик меньше чем в год усвоил всю науку учителя. В первое время он занимался с примерным прилежанием. Но когда учение утратило для него интерес новизны и не могло удовлетворить его любознательности, он начал уклоняться от школьных занятий, сведшихся к бесконечному повторению “задов”. Его живая натура увлекала его на волю, и, наскоро прочитав положенный урок, он убегал в лес, где среди природы, которую он страстно любил, предавался наблюдениям за жизнью птиц и насекомых и одиноким играм. Отец его, видевший в суровом обхождении единственно верный педагогический прием, узнав про проделки сына, приказал учителю (бывшему, как крепостной графа Волькенштейна, его подчиненным) неуклонно применять к мальчику меры спасительной строгости. Тяжелые дни настали для маленького Щ.: его наказывали за “лень”, за слишком быстрое чтение, за вопросы, которыми он осыпал учителя, не находившего на них ответа. Мать, которая в душе страдала за своего мальчика, но по нравам и взглядам того времени не смела вмешиваться в распоряжения мужа, со всеми предосторожностями добивалась, чтобы мальчика отдали к другому учителю, пока наконец ее старания не увенчались успехом. Маленького Щ. отправили к священнику графского села Кондратевки, находившегося в распоряжении Щ.-отца. Однако и тут Щ. мог почерпнуть очень мало знаний, так как сам священник был необразован. Семен Григорьевич, который, по словам Щ., “не удовлетворялся общими понятиями своего круга об образовании детей”, хотел дать своему сыну солидное образование, конечно – доступное в его положении крепостного. И, вопреки настойчивым советам товарищей и соседей: ограничиться теми знаниями, которые были сообщены мальчику его прежними учителями, Щ.-отец решил отправить своего сына в Суджу для определения в уездное училище. …»

Ще більше вражень про чудовий світ Слобожанщини та Полтавщини Михайло Щепкін виніс з часів його роботи в театрах Харкова та Полтави, де і сформувався його могутній акторський талант. Ось як писав російський письменник Сергій Аксаков про українські витоки та українську грань творчості Михайла Щепкіна:
«…Кроме того, Щепкин перенес на русскую сцену настоящую малороссийскую народность, со всем ее юмором и комизмом. До него мы видели на театре только грубые фарсы, карикатуру на певучую, поэтическую Малороссию, Малороссию, которая дала нам Гоголя! Щепкин потому мог это сделать, что провел детство и молодость свою на Украине, сроднился с ее обычаями и языком. Можно ли забыть Щепкина в «Москале-Чаривнике», в «Наталке-Полтавке»? …» (зі статті «НЕСКОЛЬКО СЛОВ О  М. С. ЩЕПКИНЕ По случаю пятидесятилетия его театрального поприща»).

ЩЕПКІН Михайло Семенович у ролі Чупруна
в спектаклі «Москаль-чарівник» І. П. Котляревського

Михайла Щепкіна пов’язували взаємини дружби та творчої співпраці з багатьма діячами української та російської культур – Іваном Котляревським, Миколою Гоголем, Олександром Пушкіним, Тарасом Шевченком, Олександром Герценом, Іваном Тургенєвим та багатьма іншими. Нижче пропонуємо невеличкий нарис про дружбу двох великих синів українського народу – Михайла Щепкіна і Тараса Шевченка:

http://openkharkiv.com/index.php/blogs/entry/shchepkin-i-shevchenko
Ігор Роздобудько
Щепкін і Шевченко.

Відомий український і російський актор 19-го століття Михайло Щепкін народився 6 листопада (17 листопада за н.ст. – ред.) 1788-го року на українській Східній Слобожанщині, в селі Красному Обоянського повіту Курської губернії (тепер Білгородська область Росії)*. Батьки Щепкіна були українськими селянами-кріпаками, але їхній поміщик був росіянином, тому і прізвища своїм селянам надавав російські.

Початок акторської діяльності молодого Михайла Щепкіна був пов’язаний з рідною Східною Слобожанщиною. У 1799-1801 рр. він навчався у Суджанському народному повітовому училищі, і одночасно виступав на сцені домашнього театру свого пана. З 1801-го року навчається у Курському народному училищі, і поступово стає актором місцевого театру, у якім грало багато акторів-кріпаків місцевих поміщиків. У 1816-му році Щепкін потрапляє до Харківського театру, а 1818-го переїжджає до Полтави, де місцевим театром керував тоді класик української літератури Іван Котляревський. Перебування у Полтаві стало початком зоряної кар’єри для Щепкіна. Котляревський відразу помітив талант українського актора зі Східної Слобожанщини – саме для Михайла Щепкіна він пише ролі виборного Макогоненка у «Наталці-Полтавці» і Михайла Чупруна у «Москалі-чарівнику». 1822-го року Котляревський зорганізовує збір грошей для викупу актора з кріпацтва, і Щепкін, нарешті, стає вільною людиною. Але театр Котляревського розпадається, і Щепкін відправляється до Москви, де до кінця свого життя стає головним актором московського Малого театру. Ім’я Щепкіна настільки пов’язалося в уяві глядачів з цим театром, що Малий довгі роки називали в Москві «домом Щепкіна». Але крім драматичного, мав Михайло Щепкін і співацький хист – так він співав і у Великому театрі, в опері Керубіні «Водовіз».

Ніколи не забував Михайло Щепкін, що він українець. Саме завдяки йому в Малому театрі стали грати вистави Івана Котляревського, крім «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» грав він і в п’єсі «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка. Часто Михайло Щепкін бував на Україні, де показував вистави у Києві та Харкові, Одесі та Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Полтаві. Учнями Щепкіна вважало себе майже усе наступне покоління українських артистів – Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Щирі дружні стосунки пов’язували Михайла Щепкіна і з Великим Кобзарем, Тарасом Шевченком.

Початок дружби між цими двома видатними українцями відноситься до 40-х років 19-го століття. Крім любові до України, з’єднувала їх і спільна доля – обидва були колись кріпаками, обом довелося важкою працею здобути собі волю від ганебного рабства. 1844-го року Тарас Шевченко присвячує Михайлу Щепкіну дві свої поезії – «Заворожи мені, волхве» і «Чигрине, Чигрине» зі знаменитими рядками: «За що ж боролись ми з ляхами? За що ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?».

Збереглося велике листування між двома друзями. Писав Тарас до старшого друга (а різниця між ними була в 26 років) виключно українською мовою, і ніколи російською. В листах до інших своїх товаришів Шевченко називає Щепкіна: «геніальний актор», «великий друг мій», «щира козацька душа». Коли Кобзар наш повертався Волгою з десятирічного заслання, Щепкін поїхав йому на зустріч до Нижнього Новгороду, незважаючи на те, що було йому вже майже 70 років. Зустріч з актором після такої тривалої розлуки настільки вразила поета, що Тарас присвячує Михайлу свою поему «Неофіти», яку тільки-но створив, ставлячи в посвяті дату приїзду Щепкіна до Нижнього Новгороду: «М. С. Щепкіну на пам’ять 24 грудня 1857-го року».

На прохання Шевченка, Михайло Щепкін разом з нижньогородською театральною трупою організовує виставу «Москаля-чарівника», де сам Щепкін, як завжди, грає Чупруна, а роль Тетяни дістається молодій Катерині Піуновій, в яку закохався тоді Шевченко, і яку після цього спектаклю називає «моя люба Тетяся». На жаль, батьки Піунової були проти шлюбу доньки з колишнім засланцем, і відносини між нею і Тарасом перериваються.

Дружба між Щепкіним і Шевченком продовжується до самої смерті Великого Кобзаря. А через рік, 11 серпня 1863-го року, не стало і геніального актора. Михайло Щепкін помер у віці 74-х років у Ялті в Криму, а поховано його у Москві, на П’ятницькому цвинтарі, де і зараз височить скромний сірий камінь з написом: «Михайлу Семеновичу Щепкіну – артисту і людині». Волелюбна натура цього щирого українця передалася і його нащадкам – так внука великого актора, Миколу Щепкіна, було розстріляно більшовиками 15 вересня 1919-го року в підвалах Луб’янки.

Портрет Михайла Щепкіна, зроблений Тарасом Шевченком, 1858-й рік.

На згадку ж про велику дружбу Щепкіна і Шевченка залишився нам і портрет українського актора, який Тарас зробив 1858-го року, після незабутньої для нього зустрічі у Нижньому Новгороді. Добре пам’ятають Михайла Щепкіна і зараз – і в Росії, і на Україні, і на його малій батьківщині – на Східній Слобожанщині. Ім’я Щепкіна носить один з найкращих акторських навчальних закладів – Вище театральне училище імені Щепкіна у Москві. Там же, на вулиці Щепкіна, знаходиться його дім-музей. Шанують великого сина і на Східній Слобожанщині – у Білгороді його іменем названий Драматичний театр, перед яким є пам’ятник Щепкіну. У селі, де народився Щепкін (тепер воно зветься Олексіївкою) знаходиться його історико-театральний музей. А у Курську, де розпочиналася його театральна кар’єра – іменем Щепкіна названі вулиця, кінотеатр, і на Будинку Офіцерів є меморіальна дошка на його честь. Пам’ятник Щепкіну у місті Суджі Курської області побудовано ще у 1895-му році. На Україні пам’ятник йому височить у Сумах – поруч з театром драми і музичної комедії імені Щепкіна. Гарну людину – гарно і пам’ятають.

 

 
Пам’ятник Михайлу Щепкіну в Суджі

 

 

 

 
Пам’ятник Михайлу Щепкіну в Сумах

 

 

 

 

 
Пам’ятник Михайлу Щепкіну в Білгороді

 

 
Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйнувати;
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою –
Дрібною сльозою.
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимувати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить…
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу…
Стань же братом, хоч одури!
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити?!
1844.

Початок поеми «Неофіти» з посвятою Щепкіну.
М. С. Щепкіну.
На пам’ять 24 грудня 1857.

Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи тебе, я тихо плачу
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.
Привітай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мій друже єдиний!
Привітаєш, – убогая,
Сірая, з тобою
Перепливе вона Лету;
І огнем-сльозою
Упаде колись на землю,
І притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам.
ЛИСТ ШЕВЧЕНКА ДО М. С. ЩЕПКІНА.
12 листопада 1857. Нижній Новгород

Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сердечними поклонами. Не знаю тільки, чи доходили вони до тебе, до твого щирого великого серця? Та що з того, хоч і доходили? Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоч часиночку подивиться один на одного, хоч годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою! Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі. Так, щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо є у тебе такий чолов’яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я й приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуємо. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирість, і як і що придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай іскреннього твого друга і поклонника

Т. Шевченка.
…

* село Красне Обоянського повіту Курської губернії – нині село Олексіївка Яковлівського району Білгородської області
…

Більше про Михайла Щепкіна та його дружбу з Тарасом Шевченком читайте в цих спогадах:
http://az.lib.ru/s/shepkinakupernik_t_l/text_0360.shtml
Татьяна Львовна Щепкина-Куперник
Поздние воспоминания
Мой прадед Михаил Щепкин

Вперше цей матеріал з’явився на:
http://krasnews.at.ua/publ/privitaj_zhe_blagodushne_moju_sirotinu_nash_velikij_chudotvorche_mij_druzhe_edinij_mikhajlo_shhepkin_i_taras_shevchenko/2-1-0-513
13.11.2013
«Привітай же благодушне Мою сиротину, Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний!» (Михайло Щепкін і Тарас Шевченко)