З далекої півночі

0910_Hrabovsky_Pavlo_1888

Павло Грабовський

З далекої півночі

Чимало довелось мені блукати по світах, чимало лиха, неприязна доля швиряла мене посеред моря життєвого: то й не знаю вже, чи діждуся коли кінця-краю своїм митарствам нескінченним, чи побачу хоч ще раз свою країну рідну з її горем невсипущим та радощами. Та остання думка щохвилі переслідує мене, острим болем впинається до серця, охоплює нерозмайною журбою всього. Дика, сувора, безплодна природа навколо; хмурі люди, мертва жорстока північ поклала свою печать на їх обличчя; тяжкий погін за потрібним шматком насущника скаменив їх серце. Але люди — звичайно люди; вони не знають, не бачили іншого життя, та й те їм миле…

Та як почуватися тому, у кого там, десь далеко, осталося все найрідніше та найдорожче, кому все ще вчувається з-під стогону неперехідних борів чарівний звук питомої мови, доноситься в явовій сновиді дзюрчання сріблястих потоків, а в очах маніє принадна блакить теплого, південного неба? Як, добродії? О, цур йому й питати! Охопиш ручми голову, стиснеш пекучу біль на дні, женеш усяку думку… Так ні… вона, мов той москаль, кажучи словами незабутнього Тараса, так і преться, так і змагається, щоб понівечити остатній проблисок надій невмирущих… Але навпаки — яких швидких та міцних крил прибере разом приглушена надія, які радощі несподівано отеплять твої груди, коли часом до тебе не серед уяви, а справді, дійсно долетить відгук рідної пісні, вчується живий звук любої мови… І таке, хоч зріденька, та прилучається іноді, так коли-інколи…

0919_Hrabovsky_song
Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зміцняєш мої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя, що таке огидне та безталанне іншої доби! Велика, незрівнянна, певно, твоя сила, коли ти зачудувала Європу, перейшла нетрі Азії, прийнялася в Америці, а може, ще й по інших сторонах світу. Нехай що знають, те й галасують проти твого краю і народу питомого,— твої найлютіші вороги не втечуть від казкових чарів твоєї мелодії, а забувши про всякі силоміцтва, самі пристають до хору твоїх співаків-виконавців… І лунаєш ти серед Європи на славу рідної країни і того люду великострадного, в серці котрого зародилась, серед мук та лихоліття котрого побачила світ… Про Азію, чи, певніше Сибір, і не казати: не знайдеш, здається, кутка, де б тебе не можна було почути, де б твої чудові, тиховійні звуки, то міцні, то тужливі, не сколихували повітря…

140921_Hrabovsky2_2
Колимськ чи Обдорськ, Кара чи Сахалін — скрізь ти відома, скрізь ти відмолоджуєш душу зболілим та зажуреним; бриниш, як спомин незабутнього давнього, часом як єдина потіха, осолода на білому тяжкому світі. І де вже мені не доводилось бути; в таких місцях, що, здавалося, крук кості української не занесе туди, а глянь — ллється мелодійна українська мова, долітає, буцім з далекої сільської улиці, українська пісня… І слухаєш та дивуєшся, і шепочеш собі нишком: «Ні, ще не вмерла… не вмре наша мати…» Хоч дальша прозова дійсність і приглушить те мимовільне марення-шепотіннячко, але на годину-другу якось легше стане на серці, хочеться жити та дивитись на світ божий…

Пригадується мені, як вісім років тому назад я бував за Каспієм, у містечку Ашхабаді… азіатське містечко; персюк, та текінець, та солдат,— більш ніякого люду й немає… де б там українщині узятись? А от пішов я раз надвечір понад таборами солдатськими… Чую — десь співають-виспівують… звичайна річ: скінчився дньовий клопіт з усіма муштрами та потилишниками для солдата; повечеряли; нумо хоч піснею розважимо тяжке-гірке бідування в далечині… Підходжу ближче… немов знакома пісня, та ще й рідна… Задивувався, вслухаюсь… Аж до мене виразною голосною хвилею долітає:
Чом, чом, чорнобров… і так далі. Проспівали чудово; скінчили — починають другої, та раз за разом, і такечки пісень з десяток українських безперестанку втяли (а співало не двоє чи троє, а, вважай, ціла казарма). Далеко лились-розливались в холодному вечірньому повітрі стрійні звуки,— зразу було знати, що перед вели співаки українці, та справжні з-посеред народа вийшовші, а не ті, що, чудуючись піснями рідними, цураються українщини, як чогось убогого та мізерного... Чимало таких добродіїв народилося нині,— ох, чимало! «Хто матір забуває…» — знову згадав я Тараса, нехай царствує!

З Ашхабада думка переносить мене до Іркутська, найкращого города сибірського. Є там школи, книгарні, чимало освіченого люду, є театр — одне слово, город з усіх боків, а переважно для Сибіру… Хто б міг покладати, що тут також мається досить гарне співацьке товариство з міської молодіжі, котре я б, не вагаючись, назвав українським, бо то переважно любителі українських пісень, коли не цілком. Те товариство любительське склалося приватно; воно дає українські концерти, вельми рухливе і вельми популярне серед громади городської. Склав і доводив товариством д. Концевич, сибіряк родом; але він їздив до Росії, опинився і жив кілька літ в Катеринодарі, де зійшовся з українцями, полюбив усе українське і вкінці зробився навіть палкими українським патріотом. До того, змалечку він припав душею до пісень, а пісні українські, коли він познакомився з ними, цілком охопили його любов’ю до себе. Змушений потім вернутися назад до Сибіру, він не забув України, а навпаки, принадив та причарував до її багатих пісень і своїх північних земляків. Ми не скажемо зайвого чи непевного, коли засвідчимо, що українські пісні — найпопулярніші серед іркутян.

Знакомі трохи сибіряки і з театром українським; хоч той театр і неабиякий, але спасибі й за прихильні до нас заходи в тому напрямі. Коли-не-коли до нас чи до наших північних країв завітають українські трупи драматичні, як мусить бути відомо читачам часописів українських. А часом, що для нас важніше й цікавіше, за українські п’єси на тутешніх сценах беруться просто міські артисти-любителі. Так не раз бувало в тому ж  самому Іркутську, траплялось і по інших городах та містечках сибірських, як можна довідатись з часописів тутешніх або приватних переказів. Ось і зараз перед очима в мене лежить 30-е число іркутської часописі «Восточное обозрение» (Східний перегляд) за цей 1894 рік; в тому числі здибав я досить цікаву допись із далекого города сибірського Владивостока. Подаю її в перекладі буквально: «Легальне драматичне товариство наше примерло. Замість його склалося товариство українське, переважно з залізнодорожників. Виставлена в сих днях на користь родинам моряків, що згибли на «Русалці», п’єса «Назар Стодоля» дала нечувані доходи —700 рублів. Готовиться друга вистава на користь музею: підуть «Гайдамаки». Допись помічена 1-м числом лютого цього 1894 року.

На Амурі, як відомо, почали в останні роки класти сибірську залізницю; зростає наплив усякого люду, звичайно — і з нашої України, а за тим напливом людності; починають бити всякі течії і в осередку таких рухів, як рухи театральні або співацькі; той наплив, як бачимо, додав і нашу течію — українську. Радіючи з того поводу, ми, одначе, бажали б, щоб добір п’єс викликав і надалі серед глядачів сибіряків прихильність до нашого слова і наших пісень; а це в силі зробити тільки українські драматичні твори першої вартості, а не ті «жарти», «кумедії» та «оказії», які просто сором до рук брати тому, хто хоч трохи знакомий з письменством та театром інших народів. А головно, танці та всякі викрутаси, якими виблискує наша сцена; вони здобувають до якого часу легкий успіх та оплески артистам, але в них, проте, і смерть нашому театрові, коли не перестанемо вживати їх на потіху грубого, нерозвитого смаку більшості глядачів; добірна громада відвернеться від таких вистав, де все полічено на той низький смак,— і годі буде плакатись на лиху долю та нещасливу.

Хай вибачають читачі, що збочив трохи. Наша драматична література — це моє «хоре місце», як кажуть москалі; дуже вже багацько болю викликає вона в моєму серці,— тож не здивуйте, що висловився не до вподоби. Осуд — початок поправи, а хвальба — застою!

Май 1894 року

З далекої півночі. Уперше надруковано в ж. «Зоря», 1894, ч. 21. Підпис: Павло Граб.

Текст подається за виданням:
Грабовський П.А. Вибрані твори: В 2-х т. Т. 2. – К.: Дніпро, 1985.

Ілюстрації:
На фото 1 – Павло Грабовський. 1888 р.
Фото із зібрання Музею «Каторга и Ссылка» (Ленінград, 1926-1935 рр.)

Фото 2, 3 з:
http://www.pisni.org.ua/articles/190.html
http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1405

Ця стаття на сайті “Краснопілля. Край Слобожанський”:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/pavlo_grabovskij/z_dalekoji_pivnochi/20-1-0-196
21.09.2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *