Дещо до свідомості громадської (І)

0922_ZoryaПавло Грабовський

Дещо до свідомості громадської (І)

З невимовним сумом перечитав я оце звістку про заборону «Зорі» та письменства галицько-руського на Україні. Нелюдський нечуваний вчинок! До того, однак, ішло в останні часи, такого саме замаху можливо було сподіватись. Лихі прочування виявлялися подекуди і в часописах, от хоча б у статейці д. Андровича (Народ, 1893, н-р 18). Що ще може надійти з нами російський уряд? Відняти й белетристику? Заборонити «Зорю»? Се вийшло б на користь (смію се сказати) сучасному рухові між українцями, бо писателі, що тепер працюють у «Зорі», або пристали б до радикалів, або самі зорганізувалися в партію з закордонним, незалежним органом. Ге, «нема того злого, щоб на добре не вийшло». Отак казав той палкий, але легкомисний дописувач. Блажен, хто вірує,— тепло йому на світі, та, на превеликий жаль, таке суб’єктивне почуття далеке від справдешності і цілком безосновне. Заціпа не посоромилась зробити своє катівське діло,— що ж дальше — запитаємо? яка ж «користь» з того д. Андровичу? Скажіть нам, будьте ласкаві! Не я перший ставлю це питання,— його ставив уже в «Народі» (1894, н-р 7—8) д. А. Хв., хоч він і не звертався ні до кого почастно. Невеличка рожевість погляду проблискує і в того добродія, коли він допускає, що наказ цензури «окошиться на ній самій».

Чи окошиться, чи ні, — сліпий сказав: побачимо; а от на нас так уже окошився, — безсилий скрик болю рветься із наших грудей, шматує серце, обливаючи його кров’ю. «Чим гірш, тим ліпш», — то знакома пісня, та тільки до українців, якими їх зробили історичні лихоліття, а найпаче кістомахи з панського столу, вона не стосується. Ми так байдужі та безжурні з боку громадянського, що не зрушиш ніякими гарматами; ми перетерпимо ще й не таку наругу, як заборона невинніших прояв рідної мови, — о, в нас шкура товста на це занадто! Нехай забороняють — і нам же на користь! — роздається утішний голос оптимістів: ми заснуємо вільний, незалежний орган; ми — і те і се…

Гарні слова, та тільки я не йму віри й не повірю, щоб саме так сталось, щоб ті побожні маріння могли здійснитися, стати з химери фактом, з пустого гуку життєвим явищем. Д. А. Хв. оповідає, що був навіть зложився план заснувати в Галичині такий орган через «народовський реакційний деспотизм»… Збирались, та не заснували, — додамо від себе. — Чому? «Цензурна заборона порозбивала всякі плани», — доводить д. Хв. Дивно трохи; а от, по д. Андровичу, так ця заборона мала посунути наперед подібні плани, надати духу та енергії… вийшло, одначе, інак. Д. А. Хв. натякає на те, що видавання «Житя і слова» заступило конечність проектованого органу, — добре; та що ж ми бачимо справді в цьому разі? «Житя і слова» мені довелось перечитати тільки одну книжку, так що я знаю його більш після оповісток, а з них видно, що там працює поки що 5—6 українців, та й то зачіпають такі речі, за котрі певно погладив би їх по голівці і «народовський реакційний деспотизм»; поступовість «Житя і слова», здається, не грає в їх працях ніякісінької ролі. 5—6 чоловіка з цілої України! Куди ж подівались усі ті, що бажали вільного, незалежного органу; куди — питаємо — позникали вони, в тій самісінькій хвилі, як народився готовий орган, без зайвих заходів та турбот з їх боку, — пиши та працюй! Чи, може, то була всього-на-всього невеличка купка з 5—10 чоловік? Така думка видається нам хибною, і ось після якої ради. В н-рі 21 «Народа» 1893 р. була оголошена відозва «Голос українців в справах Австрійської Русі», підписана, як повідомляє редакція, 62 чоловіками, людьми більш або менш освіченими,— вони, ті люди, значить, єсть, — та тільки знов, куди ж вони подівались? Невже ж вони гуртом спромоглися єдино, що на оту куценьку відозву продзвонили, та з дзвіниці к бісовому батькові? Скажемо так: частина їх віршує та повістярствує в сентиментальному напрямку по ріжних часописах українських; та все ж таки — 62 чоловіка… Іть це — сила, коли б тільки вона була живою, свідомою та енергійною громадою!

Ми не добачаємо, однак, її живучості, не знаємо її праці, не чуємо її сміливого провідного голосу в насущних та пекучих справах днини. Україна стогнала останні роки під невмолимою косою холери та голоду, не підвела гаразд чола з-під тих бичів страшних ще й досі; а які одсліди полишили нам з того погляду наші письменники? Чи подав хоч один незабарвлені фантазією картини народного горя? Чи спустився до пекла мужицького бідування, розслідив його причинки, зостановився над питанням, як покласти перешкоди таким роздираючим душу явищам?

Загляньмо в часописі. «Народ», виходить, скільки можемо судити, при дуже тяжких та сумних обставинах, виблискує красномовним браком праць українських, а через це не може бути і мови про постійну та докладну хроніку нашого життя народного.

Те ж саме треба сказати про «Хлібороба», що держиться  силами  кількох  галичан, — наші  братчики туди, здається, овсі й не заглядують.

Про «Житє і слово» ми вже згадували; не бувши органом політичним, воно все ж, по нашій думці, могло б уділяти більше місця питанням та справам рідного краю. Не редакція, звичайно, тому виною, а наше власне недбальство та лінощі, наша українська безінтересованість до появ світового руху, що ми не відгукуємося навіть на готове, не маємо снаги та жвавості приложити рук до діла, другими навіть начатого, як-от, наприклад, видавництво поступового «Життя і слова». А ще міркуємо власними силами засновувати незалежні органи, організовувати більш діяльні та свободолюбні гурти!

Раз назавжди пора нам зрозуміти, що для таких голосів треба і відповідного поступовання з нашого боку, треба не тільки язиком ляскати, а додати і рук, і мозку, Щоб довести повзяте до належної та бажаної мети. Я не вимагаю великих діл, не требую геройства, боже мене борони! Ні, я вкажу на таку дрібницю, що можна зареготатись, а проте ми й того не робимо. Через те ми стоїмо позаду усіх і скрізь, а наш народ одрізнений від нас, може, більш, як усюди.

Вернусь уп’ять-таки до тих 62 добродіїв, що кудись подівалися з-перед очей. Кожен з них уміє і читати, і писати, — візьмемо хоч це; кожен живе (покладаємо) серед українського люду, бачить ті або інші сторони дійсності, сяк чи так, а думає. Коли б кожен з них написав хоч по одній докладній кореспонденції в рік про те життя людське, яке у його щодня перед очима, то й то б ми не мали причини жалкувати з своїх злиднів та вбожества, читаючи, наприклад, «Народ» або яку іншу часопись українську. Так де тобі! Ми тільки й спромоглися, що на кілечки стрік відозви! От через віщо я не поділяю оптимізму, чи легкомисності д. Андровича, а може, й інших. Або я помиляюсь? Нічого б так на сей раз не бажав як саме помилитись. Та якась нерозмайна туга підіймається зі споду душі і не дає волі самообманові. Прості, безхитрі, але правдиві та докладні дописи про життя народне, отого найпаче бракує нашим часописям українським. Аби була охота, а писати, здається, є про що,— у нас переважно, що любуємося лишень в поезії та белетристиці.

В уяві нашій носяться садочки вишневі, лани широкополі та діброви; а «тричі проклята рука» цілого хмарища самогубів робить тим часом, не спиняючись, своє безбожне діло, нівечить красу неньки України, палить садочки, загребує у свою пельку чудові крайобрази, звалює вікові ліси і так — без краю, без угаву. Простий люд, обібраний та знедолений, мандрує світ за очі, кидає дорогу, а пекельну батьківщину, шукає по других сторонах собі щастя, щоб кінець кінцем пересвідчитись, що його ніде нема й бути при сучасних обставинах громадських не може, а, пересвідчившись, ждати єдиного порятунку — могили, серед щоденних злиднів, голоду, розпуки та безнадійності.
0922_Hrabosky_1_1
Перечитайте часописі російські і ви побачите, що нівідки, може, не мандрує на нові землі такої сили люду, як з нашої «благословенної» України. І куди вже тільки не ганяє лиха доля оті нещасні жертви суспільності сучасної: Кавказ, Уфимські та Оренбурзькі степи, Закаспійщина, Сибір вдовж і впоперекСкрізь вишукує притулку наш безпритулий на своїй власній землі хлібороб-українець, — вишукує і не находить. Та й як найти?

Ідуть, звичайно, навмання, не знаючи ні місця, ні людей; шукають, як говориться, на благ святих… втрачують останнє шмаття, — і більш нічого. То конечна доля більшості, коли не всіх переселенців…
0922_Hrabosky_1_2
Та ся увага не врозумляє навіть таких, що бачили сходні приклади; якась надія жевріє в грудях: а може, й найдемо що-небудь… Даремна надія! Ось що читаємо в іркутській часописі «Восточное обозрение» (1894, н-р 92): «Починаючи від Іркутська і до самісінького Томська нескінчимою валкою тягнуться переселенці, що краю не видно; ні одного року ще не було такого багацька… ідуть на далекий всхід, в Амурщину… переважно полтавці… наче прорвало греблю — і попливли… Слово «хохол» зробилось сього року рівнознакою слова «переселенець»… Цікаво розпитують про сторону, куди мандрують, не маючи про неї ніяких певних виображень… «Чи дуже холодно? чи ростуть груші та яблоні в лісі? чи садочок можна розвести? чи доспіває городина? Скільки днів Байкалом пливти?» і пр. Стріваються і поворотні — з Амуру,— то буквально голодранці, схудлі, понурі…»

Такими дописями переповнені всі чисто газети сибірські. Виписуємо деякі звістки. «Що божий день тягнуться переселенці через город Ачинськ, найбільше — українці (малоруси) на Амур; сила — бідноти. Жалуються, що їх довго держуть в Тюмені та інших пунктах: смертність серед дітей страшенна, найпаче, коли доводиться пливти водою…» («Сибирский вестник»).

«12 липня виїхали з Тюмені на Іркутськ 1098 підвід з переселенцями» (Вост. обозр.).
0922_Hrabosky_1_3
«13 родин — полтавців, що йшли на Амур, лишилися через недостачу средств в Мінусінському окрузі. Мінусінці або овсі не приймають їх до свого гурту, або після незвичайно тяжких умовин…» («Енисейский листок»).

«Пароход з двома баржами вивіз з Тюмені на Омськ 50 полтавців,— хто в Барнаульський, хто в Тюкалинський округ; дозвіл мають не всі; 34 родини приписалося до павлодарської міщанської громади. «Нащо ви приписувались?» — «Та це ми тільки так: нам аби як з дому вийти, а то не пускали; ми з міщанами жити не будемо». Ніякого скарбу, крім дріб’язків, не мають. Жалуються безперестанку: «Напхали як оселедців у бочку (це, бач, на баржі), а вода така, що як нап’єшся її, то так і бурчить в животі». На запит: «Чого покинули батьківщину?» — відповідають: «Землі своєї не маємо» (Вост обозр., 1894, н-р 30).

«В Петропавловському окрузі до 1000 полтавців осіли двома громадами — Борисівська та Глібовська» (Вост. обозр., 1894, н-р 94).

«Щодня двічі,— пише тюменський кореспондент «Сибирского листка»,— залізниця привозить переселенців; тута їм доводиться ждати тижнів по три, проїдаючи останні гроші… прямують на «любий» невідомий всхід…»
0922_Hrabosky_1_4
«В Єнісейській губернії осіло в 1893 році 468 родин переселенців (2442 душ), в тім числі найбільш полтавці. Казенної запомоги дістало 86 родин на суму 135 рублів (!), та 11 родинам позичив 46 рублів красноярський переселенський комітет. І зо всіх 468 тільки 30 родин дістали на місці землю. «Прийомні приговори» були мало в кого,— трохи не всі йшли навмання, світ за очі. Більшість переселенців не мала при собі цілком нічого» («Енисейский листок»).

«Степной край» звіщає, що маса переселенців простує з Тюмені в Акмолінську область; їх перевозять арештантськими баржами, хороби та смертність разючі; ідуть «без належного дозволу», часом — без ніяких паперів,—таких «самоходів», додає часопись, тисячами.

Добра половина, як бачимо, коли не більш, кидає батьківщину та вибирається наосліп, не знаючи, де доведеться спинитись, що і як; чимало — крадькома чи просто тікає без ніяких паперів. Уже з цього таким робом повстають усякі прикрі випадки та несподіванки в дорозі; поглянуть люди, очевидячки, що скрізь не мед, і вертаються, розгубивши останнє дрантя; а буває й так, що конвой (варта) припре назад — і голих і босих.

«2 червня сього року,— розказує дописувач «Русской жизни», н-р 175,— виїхала з Конотопу громада переселенців, 338 душ — усі Кролевецького повіту, в Томську губернію. Одягнуті в якісь брудні рядна,— блідні, знесилені.— Що примусило мандрувати? — Землі мало, неспромога жити.— А в Томській губернії? — Казали — по 15 десятин буде нарізка… ми за дозволом, не як інші… от попереду громаду вернули — без паперів, значить, рушили…»

Справді, того ж таки дня вертали під конвоєм «самовільних» кролевців — вертали в поруйновані села.

З «Курского листка» дізнаємось, що переселенці чималими купами вертаються з Сибіру по курській залізниці; між іншим, проїхало 60 родин — полтавців та тавричан.

«Восточное обозр.» розказує, що безліч переселенців вертається з Байкала в Іркутськ; згромаджуються тисячами, а «барак» помістить не більше як 50 чоловік; останні мусять перебувати під божим небом, у своїх обдертих халабудах; а дощі саме періщать день і ніч – додає часопись (1894, н-р 94). Та серед шляху ще гірш. Переселенці, що гадали перепливати Байкал на пароході, вертають назад в Іркутськ, щоб плуганитись на Амур так званим «кругобайкальським трактом» (довкола моря — занадта даль), бо пароход плаває всього тричі на тиждень, а то — раз везе пошту, другий — вагу і вже на третій приймає переселенців, але не більш як 20 підвід; переселенці тижнями «сидять коло моря», проїдаючи гроші, що здались би на будуще. А «хохлы» ідуть, нічого того не знаючи, та тішать себе казками: «Переселенські начальники казали, що пароход щодень ходить і всіх забере» (н-р 89).
0922_Hrabosky_1_5
І таке робиться не на самому Байкалі; доводиться перепливати чимало річок, а це забарно, вимагає коштів,— страшенна халепа.

«Енис[ейский] листок» оповідає, що позаторік ще начальство приписало завести перевіз для переселенців в Ачинську, та його немає й досі. Передше, поки йшли невеличкими громадами, сяк-так обіходилися, але тепер, коли, по словам часописі, «почався великий розрух народів», переселенцям треба стояти бог знає скільки на березі, втрачуватись тощо. Губернатор приписав був телеграмою зробити перевіз, та городська дума не здужає якось зібратись в протягу цілих місяців, а нещасний люд терпить і дощі, і холодні ночі, що вже пристигли.

«Сибирс[кий] вестник» подає просто неімовірні, та, на жаль, дійсні речі. 18 червня с. р. пароход Морозова «Третій» потяг з Тюмені баржу з переселенцями; 26 червня на пароході тріснув вал; баржа з переселенцями була кинута серед річки і простояла, не мігши пристати до берега, цілих 24 суток, — то було серед пустинної околиці сургуцького краю, де ні за які гроші навіть не знайдеш шматка хліба. Другі пароходи того ж таки Морозова пропливали тим часом мимо, і ні один не захотів узяти до себе нещасних. Проводир переселенської громади, Карпо Куліш, має офіціальне свідоцтво на певність того  вчинку, що вони справді люто були   кинуті  і терпіли тяжку нужду; на баржі, поверх усього, не було аніякої лікарської запомоги. Не дивною, отже, являється страшенна смертність межи переселенцями на баржах, що звалює до 150 чоловік кожного плаву («Русская жизнь», н-р 175).

(закінчення буде)

Дещо до свідомості громадської. Уперше надруковано в ж. «Народ», 1894, № 23-24. Підпис: Панько.

Текст подається за виданням:
Грабовський П.А. Вибрані твори: В 2-х т. Т. 2. – К.: Дніпро, 1985.

Ілюстрації з:
http://chernigovka.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=32&Itemid=422
http://www.gorod72.info/component/content/article/15-glavnay/8-index.html
http://chelindustry.ru/info.php?tt=19&ids=9&rr=5
http://forum.vgd.ru/165/14411/0.htm
http://dkphoto.livejournal.com/167450.html
http://vborke.ucoz.ru/index/0-20

Ця стаття на сайті “Краснопілля. Край Слобожанський”:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/pavlo_grabovskij/deshho_do_svidomosti_gromadskoji_i/20-1-0-197
23.09.2011

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *