Михайло Ковенко – організатор Вільного козацтва

1002_Kovenko1Ковенко Михайло (в центрі), кадр із кінохроніки 1917 року (ЦДАКФАУ)

В 1917 році Київ, як і раніше, був ворожим до української ідеї. Свідомі українці становили у ньому разючу меншість, тож і рахуватися з ними російсько-єврейська більшість не збиралася. І все ж саме в Києві інженер-винахідник Михайло Ковенко сформував курені Вільного козацтва, які стали опорою Центральної Ради.

1917 року Вільне козацтво творилося в багатьох українських губерніях. Але формувати сотні, курені та полки в сільській місцевості, де буяла розбурхана українська стихія, не так вже і важко. Адже козацька ідея тут ніколи не вмирала. Насамперед завдяки дідам, які переказували дітям захоплюючі історії про лицарів-запорожців та їхню подиву гідну боротьбу з татарами і турками. А ще завдяки книгам Андріана Кащенка про козаччину.

У Києві ж 1917 року почути українське слово було в дивовижу. Воно звучало лише на околицях міста, базарах та на заводах, де працювали вчорашні селяни. Саме з робітничої молоді заводів Гретера, “Арсеналу” та залізничників і творив інженер-винахідник Ковенко козацькі сотні. “Курінь вільних козаків, сформований інженером Ковенком у Київі, – писав історик Дмитро Дорошенко, – був одинокою збройною силою, яка виступила в оборону Центральної Ради в перший момент большевицького повстання 15 січня 1918 р. в Київі”. А сам Ковенко в ті дні “виявився по суті єдиним захисником Києва від більшовиків”.
1003_Kovenko2_Doroshenko
Цікава людина був цей Ковенко, – продовжував Д. Дорошенко. – Інженер із фаху і дуже талановитий винахідник, він являв із себе типового представника революційної доби, в якому особиста відвага й рішучість змішувались із певним авантюризмом і неперебірливістю в засобах…”

Народився Михайло Микитович Ковенко 8 листопада 1888 р. у с. Грязне Охтирського повіту Харківської губернії (згідно метричних документів, нещодавно віднайдених директором Державного архіву Сумської області Геннадієм Іванущенком, Михайло Ковенко-Говенко народився в місті Білопілля Сумської області. – ред.). Закінчивши Люботинське реальне училище, виїхав на навчання до Німеччини. Здобував знання в Альтенбурзькому технікумі та на механічному факультеті Дармштадського політехнічного інституту. 1910 року отримав диплом інженера-механіка. Набуті в Німеччині знання використав проти німців. Під час Першої світової війни очолював технічне бюро комітету Союзу міст Південно-Західного фронту.

Зростання революційних настроїв, очевидно, вплинуло і на Ковенка. Він вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії, яка обстоювала право українського народу на автономію. Як її представник бере участь у Першому всеукраїнському робітничому з’їзді, що розпочав свою роботу 11 липня у Києві. На цьому зібранні Ковенка обрали до Всеукраїнської ради робітничих депутатів і кооптували до складу Центральної Ради.

Шлях від автономіста до державника Михайло Ковенко пройшов швидко. Наприкінці року він вже бере участь у творенні Української партії соціалістів-самостійників, у програмних документах якої незалежність України було проголошено як державний ідеал, а українську мову – як державну.

За головний напрямок своєї діяльності Ковенко визначив творення оружної сили українського народу. Комплектували Вільне козацтво із добровольців, людей певних. Начальник штабу 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва Олександр Євтухів стверджував, що, з перших днів січня 1918 року до полку вже брали “винятково козаків із числа бувших фронтовиків”. Казарми вільних козаків розмістились у приміщенні колишньої Костянтинівської школи на Печерську, біля пам’ятника Іскрі та Кочубею.

Коли в Київі було одержано ультиматум Ради Народніх комісарів, – згадував Дмитро Дорошенко, – ген. секр. С. Петлюра, за порозуміння з радою Вільного козацтва, наказав перевести мобілізацію вільних козаків, які мали стати залогами по містах і важніших залізничних станціях. 30 грудня в Київі на Софіївській площі відбувся парад Вільного козацтва з околиць. В параді взяло участь 16 курінів: Курінь заводу Гретера, Курінь двірця Київ-I, Демієвський, Байковський, Печерський, Арсенальний, Кур. Двірця Київ-II, 3 Куріні Подільські, 2 Шулявські, 2 Лукіянівські, 2 Святошинські”.
1003_Kovenko2_2
Переконавшись у дисциплінованості та відданості Вільного козацтва, Генеральний секретаріат військових справ нарешті постановив перевести цю формацію з підпорядкування секретаря Внутрішніх справ до Військового секретарства та організовувати Реєстрове вільне козацтво, утримуючи його державним коштом. Це було історичне рішення, але ж як пізно воно було ухвалене!

Все ж формування 1-го полку Вільного козацтва йшло добре, особовий склад зріс до 350 піших, “чудово озброєних та обмундированих”.

Ковенко, довідавшись, що на заводі “Арсенал” звили кишло заколотники, 5 січня провів блискучу операцію і роззброїв промосковські формування. Захопивши “Арсенал”, вільні козаки вивезли з його складів значні запаси зброї. Ковенко планував забрати і запаси вугілля, щоб завод припинив роботу. На жаль, не встиг.
1003_Kovenko3_Arsenal
Несподівано, 16 січня, формування полку Вільного козацтва зупинилося, бо москалі підняли в українській столиці повстання. 1-й полк Вільного козацтва було стягнуто на Миколаївську вулицю, до будинку 9Б, до головного штабу, який очолював підполковник Генерального штабу Володимир Сальський.

На заасфальтованому подвір’ї цього будинку 9 Б височіли два стоси дров. Тут вільні козаки безжально розстрілювали бунтівників. Виводили, як правило, парами. Як набиралася партія трупів, вивозили на вантажівці. Розстріляли тут і червоногвардійця, якого спіймали з бомбами біля штабу Вільного козацтва. Розстріляли зрадників-сагайдачників, які таємно постачали зброю заколотникам
1003_Kovenko4_haidamaky
Тон цій рішучій санаційній політиці задав Михайло Ковенко. Значною мірою саме завдяки йому, рішучими діям його вільних козаків і було придушене більшовицьке повстання. Успіх прийшов у бойовій співпраці з хоробрими богданівцями, полуботківцями, гайдамаками коша Слобідської України та іншими сміливцями. Це була спільна перемога. Але тривога не розвіялася – до української столиці наближалися російські орди Муравйова. Вже 18 (31) січня цей духовний нащадок Золотої Орди, що гучно називав себе “головнокомандувачем Східного фронту на Україні”, почав обстрілювати Київ гарматним вогнем…

Коли ворог біля стін фортеці, серед гарнізону обов’язково знайдуться зрадники. Так було і на цей раз. У тремтливих душах деяких членів Центральної Ради, переважно лівих есерів, виробився зрадницький план арештувати іншу частину членів Центральної Ради, розігнати цей “революційний парламент” і проголосити владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів ще до того як червоні росіяни увійдуть до Києва.

Сміливий комендант м. Київа інженер М. Ковенко, – писав Дмитро Дорошенко, – не завагався арештувати змовників в самім будинку Ц. Ради на засіданні ес-ерівської фракції (були арештовані Полозов, Михайличенко, Сіверо-Одоєвський, Шумський та інші), хоч це викликало протест з боку самого Грушевського”. Ковенко арештував також С. Бачинського, Г. Ткаля та Овчаренка, – попри те, що “Голова Центр. Ради п. М. Грушевський в самих різких виразах протестував проти того, що арешти робляться в стінах парламенту”. Військовий же міністр Микола Порш чесно визнав, що в ті важкі дні уряд мав “надію не так на військові частини, як на Вільне Козацтво”.

Все ж долю Києва вирішили не вільні козаки і гайдамаки Волоха і Савельєва, а дарницькі гармати, яких своєчасно не було знищено. Саме з них Муравйов і гатив по Києву. Обстріл був неймовірно інтенсивний: лише за добу столицю накривало близько семи тисяч снарядів. Місто горіло з усіх боків.

Столицю довелося залишити. Вільні козаки покидали свою столицю одними з останніх…

Якби не союзницька німецька армія, навряд чи би Центральна Рада повернулася до Києва. Але Ковенко не хотів мати нічого спільного з цим гніздом зрадників і соціалістичних ворохобників. 23 березня він разом з Левком Чикаленком, Валентином Садовським, Сергієм Вікулом, Миколою Ковальським, Осипом Гермайзе, Михайлом Єреміївим та деякими іншими діячами демонстративно вийшов “з соціалістичної демократичної фракції Малої Ради”. Ці діячі попередили Грушевського і Раду Народних Міністрів УНР, що радикальний лівий політичний курс Центральної Ради та уряду приведе до політичного перевороту через незадоволення народу і німецької військової влади.

Все ж без роботи Ковенко не залишився. Він отримав призначення на посаду представника Міністерства закордонних справ УНР в Німеччині. І не дивно, адже він не один рік жив там, відтак мав і знайомства та зв’язки. Певною мірою це було і політичне заслання, адже Грушевський і його послідовники не могли пробачити Ковенкові арешту “парламентаріїв” у приміщенні “парламенту” та його демонстративний вихід з Центральної Ради.

Центральна Рада у другій редакції не проіснувала й двох місяців. Попередження Чикаленка, Садовського, Ковенка та інших справдилося 29 квітня, коли до влади – за прихильного до нього нейтралітету з боку німців – прийшов Павло Скоропадський.

Взнавши про це, Ковенко спішить до України. Він, як і багато інших діячів, звернув очі на Гетьмана України. Як людина, що розуміла значення твердої руки в час формування держави, Ковенко не заперечував проти зосередження влади в руках однієї особи, та ще авторитетного військового діяча, бойового генерала.

Ковенко кілька разів приходив на аудієнцію до Павла Скоропадського і пропонував свої послуги у боротьбі з більшовицькими агентами. А знав Ковенко багато. Він, зокрема, попереджав гетьмана, що “на службу у військові майстерні приймають все великоросів, між якими більшість большевиків, а це може загрожувати великою небезпекою для міста”. Але російське оточення Скоропадського намагалося скомпрометувати в очах гетьмана колишнього військового коменданта Києва.
1003_Skoropadsky_mem
У “Спогадах” Павло Скоропадський зазначав, що на початку свого гетьманства до нього часто приходив Михайло Ковенко і весь час говорив про своє бажання вести активну боротьбу з більшовизмом. “Ковенко завідував Арсеналом, де було за час всіх київських повстань гніздо більшовизму, але одночасно з цим, за словами начальствуючих осіб, він сам готував повстання проти мене. Так це чи ні, не знаю. В той час Ковенко хотів з’єднатися з нами”.

Пропозиції Ковенка не були прийняті. Не відомо, чи згадав Павло Скоропадський попередження отамана, коли 6 червня 1918 р. вибухнули артилерійські склади на Звіринці, що стали наслідком російської диверсії… А Ковенко поринув у видавничу справу. Він став членом управи видавничої спілки “Книгозбірня”…

Під час антигетьманського повстання Ковенко очолив Верховну слідчу комісію при Директорії. Інша її назва – Надзвичайна слідча комісія для боротьби з контрреволюцією. Це була українська чрезвичайка. І очолював її рішучий державник. Як і на всіх попередніх посадах, Ковенко взявся за справу енергійно. І чи не одразу на нього звідусіль посипалися скарги і звинувачення у перевищенні повноважень. Напевно, вони були. Але як по-іншому можна було діяти в час смертельної битви з історичним ворогом?!

Головний отаман Симон Петлюра поклав на Ковенка і завдання сформувати два партизанські загони при Особливому корпусі. 1-й партизанський загін Особливого корпусу на наказ Ковенка створив і очолив Олександр Євтухів, який у січні був значковим 1-го полку Вільних козаків м. Києва. “Козацтво у мене було отчаянне, – згадував Євтухів, – що я іноді страхався його, але в бійці було гарне…”

Отаких хлопців кидав у бій Ковенко. Звичайно, уенерівські діячі побоювалися їх. Страхи викликали недовіру до Ковенка. Зокрема, йому всіляко перешкоджав колишній військовий міністр Олександр Жуковський. Про це, зокрема, писав у своїх спогадах Олександр Євтухів.

Опоненти і противники Ковенка, напевно, мали успіх, бо невдовзі голова Надзвичайної слідчої комісії стає журналістом. Напевно, не зі своєї волі. Він стає редактором часопису “Україна”, що якийсь час видавався у Кам’янці-Подільському. А вже наступного, 1920, року Ковенко опиняється на еміграції в Румунії. Там його сліди і пропали. Подальший його шлях мені простежити не вдалося…

Як би там не було, але Михайло Ковенко встиг увійти в історію України – і не тому, що хотів запрезентуватися, а тому, що шалено любив нашу Батьківщину.

Роман КОВАЛЬ
2008 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *