Гнат Михайличенко. БЛАКИТНИЙ РОМАН (7) Блакитні душі. Посвята

1016_7_bluenovel01

БЛАКИТНІ ДУШІ

Грудень сухий і безсніжний зимно окутав душу Твою спорожнілу. Ночі холодні не приносили сну і не кликали з хати. Вдень Ти подовгу грівся у калорифера.

Ви оселилися з Іною в місті. У великому камінному місті, в якому давно не було жодного уряду.
1016_7_bluenovel02
Ти завмер з пережитого, а Іна боялась підходить до Тебе. Ваші душі застигли в сторожко-напруженому чеканні. Ти не відчував, що Іна твоя наречена. Ти нічого не відчував. Не хотів. Спроваджував хвилини в безвість небуття.

Іна тужила за життям і не могла грати на сопілку. Вона виявляла лише в душі силу ніжності до Тебе. І турботи в дійсності. І величезну енергію в громадській праці. Зворушливо ласкаве відношення до мене і до всіх товаришів. Вона не знала, що ваш блакитний роман наближається до кінця. Не могла знати. Лише відчувала. Тоді згадувала:

– Коли ми переконаємось, що кохаєм одне одного, то станемо чоловіком і жінкою.
1016_7_bluenovel03
З лоскотною тугою кохання тяглася душею до тебе:

– Хіба мені треба переконувати себе чи когось іншого?

Я часто одвідував Іну. Я б хотів вітати й Тебе, але ти не звертав на мене уваги: я часто одвідував Іну.

Я схиляв голову свою наболілу на коліна до Іни. Я ловив її душу зворушливу. Коли б я міг умерти біля її ніг.

Мій блакитний роман не почався. Не почавшись, скінчився. Іна вся тогобічна, прозора. З задуманим сміхом в очах. Зі схованою тремтячою радістю. З підсвідомим чеканням.

Тоді не міг я вже цілувати її. Вона легенько, але рішуче відвела мою голову від своїх уст.

Тоді не міг я вже вітати Тебе. Ти не звертав на мене уваги, але Іна щоразу ніжніше приходила вночі до Твого ліжка, щоразу ніжніше вітала Твій сон. Щоразу важче мені було слухати оповідання про це.

– Йому зараз нічого не сниться. Він хутко одужає.

Тоді я забував їй сказати:

– До побачення…

Мені здавалося, що я більше не з’явлюсь до неї. Я дуже часто одвідував Іну.

Білі ночі рідко бувають.

Ти не спав, але снив.
1016_7_bluenovel04
Білі ночі холодні. Білі ночі думку твою устрикнули. Твоя думка проснулася, встала. Ти визирнув у вікно і побачив – Блідою вулицею міста йшла Іріс з Чоловіком у парі. Лащилась палко до нього.

Ти скрикнув.

Ніжно стурбована Іна з’явилась негайно. За руку тримала, у вічі Тобі зазирала.

– Що з вами? Стомилося серце у вас?

Ти почув, як крапельки крови важкі спадали у море тьмавої блакиті Твоєї душі. Як стало рожевим від них. Мов під сонцем західнім.
1016_7_bluenovel05
Ти вперше обняв струнку Іну і лице заховав у неї на грудях.

– Іна кохана, одна потвора людська забила мрію мою і життя.

В кутку сірої холодної кімнати ви пошепки сиділи і гріли одне одного власним тілом.

– Бувший депутат всенародного Конвенту, бувший товариш – подвійний убивця. Він забив недосяжну Іріс і Чоловіка. Іна, кохана, помстіться за мене… Я позбавлений змоги сам це зробити. Це виступ дуже складний.

Ти боявся, щоб вона не відмовилась. Ти довго і щиро благав. Цілував її золотаве волосся і руки.

Закохана Іна притулилася вустами до вуст.

– Мій вистражданий, ти кохаєш?

– Кохаю.

– Юнацьку угоду ти пам’ятаєш?

– Трошки потім. Нехай як потвори цеї вже не буде. Правда, це буде скоро?

Блакитна Іна. Іна блакитна… Іна.

Я дуже не хотів йти одвідувать Іну. Я не хотів до самого кінця. Аж поки не постукав тихенько в напіввідчинені двері маленької спальні.

– Прошу дуже. Ввійдіть.

Я побачив Тебе. Може, вперше побачив. Побачив напруження у Твоїх м’язах. І в очах – Твою муку. І блакить.
1016_7_bluenovel06
В ній була тьмава імла давноминулих віків, вкритих таємничим серпанком чародійних явищ. Первісний шал і дикунська невибагливість. В ній було омління південних місячних ночей і млявість застиглого болотяного повітря, насиченого отруйними гострими пахощами. І міріядами бактерій жахливих хвороб. В Твоїй душі була блакить одвічної порожнечі.

Я вперше побачив. І потягся до Тебе. Невиразною плямою майнула соняшна Іна кохана і зникла. Я хотів запитати:

– Де ділася Іна? – а натомість промовив:

– Коли ще раз можна вас побачить? – і з жахом подумав:

– Невже це востаннє? Невже більш не побачу?

З цього часу я себе загубив. Я не хотів вже одвідувать Іну.

Ти радий був плакати в неї в ногах. Весь тремтів і тулився до неї. Іна всміхалась краями стомлених уст. В її погляд вселилися промені щастя.
1016_7_bluenovel07
Ти боявся її відпустити від себе. Ти не міг надивитися в душу росяну блакитної Іни.

Іна відчула Тебе. Забула ту ціну, що, не замислившись, кинула в порожню безодню Твоєї душі, зазирнула в чорне провалля. Ти був щасливий, – Іна жила твоїм щастям. Собі не лишила від нього нічого.

Вона усунула останню перешкоду до Твого щастя: подвійну потвору. Так – бувший депутат всенародного Конвенту захлинувся в калюжі своєї поганої крові. Хіба то обходить когось, що для цього Іна мала віддатись під нього?

Ти радий був плакати в неї у ногах. Весь тремтів і тулився до неї.

В маленькій блакитно-освітленій спальні… Повітря холодне нагрілось диханням, палаючим щастям. Грудень сухий і безсніжний не міг остудить – ви стали чоловіком і жінкою.

А над ранок випав сніг, який убив ваші блакитні душі.
1016_7_bluenovel08
Два мертвих трупи з обличчями білими як нововипавший сніг спокійно лежали обнявшись у ліжку з виразом захованої одвічної таємниці на своїх непорушних устах.
1016_7_bluenovel09
Лікарі не викрили прикмет самогубства, а обидва трупи були відпроваджені мною в міський крематорій.

ПОСВЯТА

Останній свій погляд Тобі я присвячую… Присвячую ці слова, що разком нанизав між рядками свого смертного присуду, написав власною кров’ю…

В сутіні вогкого льоху Ти з’явився мені як звичайно: блакитною плямою блідого світла, зі втомленим поглядом тьмавих очей. Тогобічний і вишукано-безпорадний прийняв свою улюблену позу…

Не було в моїй камері жодної меблі. Льох давучко-похмурий, холодний не приймав тих гостей, що приносили радість.
1016_7_bluenovel10
… Руки кинув безсило на поруччя фотелю і очі спокійно заплющив. Я з захопленням марив про Тебе ночами безсонними і не міг відірватися зараз від блакитної плями на вогкому мурі темного льоху.

Ти був по той бік. З самого початку. Ти був тим, чим стану я завтра. А може, сьогодні?..

Я марив про Тебе весь час, відколи побачився вперше. В маленькій відчиненій спальні.

Приємно було мені бачитись знову. Бачить близький мій спокій довічний… Може, завтра, а може, сьогодні…

В сутіні вогкого льоху з’явився Ти як звичайно: блакитною плямою блідого світла, зі втомленим поглядом тьмавих очей. І на скару піду я спокійний і вдячний Тобі.

Ти єдиний, що для мене в цей час є утіхою.

Коли нічого більше не лишилось…
1016_7_bluenovel11
В блакиті Твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прийдешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я Тобі присвятив. Ти проймаючий. Ти незлічимий. Ти мікроб розкладаючий. Ти отрута живих.

На страті Тебе я пригадаю.

Останній свій погляд Тобі я присвячую.

Гнат Михайличенко
Київ, 1919

(Уперше надруковано за підписом “Гн. Михайличенко” у ж. “Шляхи Мистецтва”. – 1921. – № 1. – С. 17-26).

(Закінчення. Початок див.
БЛАКИТНИЙ РОМАН: Інтродукція
БЛАКИТНИЙ РОМАН: Коли пожовкне листя
БЛАКИТНИЙ РОМАН: В саду коло хати
БЛАКИТНИЙ РОМАН: Палала червона заграва
БЛАКИТНИЙ РОМАН: Аорист
БЛАКИТНИЙ РОМАН: Під місячним промінням)

(Текст роману наводиться за публікацією у журналі «Березіль» (Харків), – 1992. – №9-10. – С. 98-117).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *