Про трагедію в Сінному свідчить поет

1124_Ivan_Ostaschenko
Іван Маркович Остащенко народився в селі Сінному Краснопільського району Сумської області 18.01.1927 року. Ще з раннього дитинства він проявив потяг до віршування. Цей потяг він ревно беріг все своє життя – і все своє життя писав поезії та прозу. Доля не дала йому високого літературного вчення. Все життя він був початківцем, але попри цього він, де б не був, що б не робив – а завжди думав і мріяв про Сінне.

В 1997 році, коли підступна хвороба серця розпочинає дуже тривожити, Іван Маркович вирішує всі свої поетичні та прозові надбання опублікувати і роздати-роздарувати своїм друзям, близьким та рідним для того, щоб його праця жила серед людей. Ось тому з 1998 року розпочинають виходити одна за одною його прозові та поетичні книги “Лебединая песня”, “Просто бабуся Мавра”, “В Сінному на Сумщині”, “Дзеркало доби”, “Берег долі”, “Далёкое – близко”, “Империя зла”, “Вишенка”, “Шура”, “У жёлтого моря” та інші.

А в 2002 році Івана Марковича не стало. Залишились лише книги, подаровані ним, в котрих в кожному рядочку він говорить про Сінне. Велике зацікавлення для сіннян справили поетичні книги “Просто бабуся Мавра”, “В Сінному на Сумщині”, “Дзеркало доби”, “Берег долі”, які склали єдину поему про життя села Сінного з кінця 19-го століття по 1947 рік – рік третього голоду на Україні.

Друга книга цієї поеми про Сінне – “В Сінному на Сумщині” дуже яскраво і оригінально розповідає про роки колективізації та голоду в селі в 1932-1933 роки. Давайте заглянемо на сторінки книги та трішки прокоментуємо їх.

В розділі восьмому цієї книги Іван Маркович пише про те, що в колгоспи в селі люди вступали здебільшого примусово:

В селі ж почалася “агітка”
Для тих, хто до СОЗу не йшов:
Із хат викидали за хвіртку
Без прав повернутися знов.
Про страшну гонитву на релігію поет пише так:
На церкві хрести повалили,
А дзвони на землю стягли.
І в лютім екстазі хулили
І Бога, й царя, як могли…

В більшості сіл на Україні усуспільнення господарств було непродуманим: велику рогату худобу, коней і птицю нова влада розміщала у непристосованих для цього приміщеннях, що приводило до масової загибелі тварин і птиці. Про це Остащенко говорить так:

Позводили коней у клуні,
Конюшень бо ще ж не було…
…Вони ж стали масово мерти –
Недавні кріпкі красені…

А вже в 10-й главі книги поет пише про початок голоду в селі:

З району об’явили,
Що хліб повинні здати всі підряд.
А щоб надійно, – підкріпили сили, –
В село прибув “совєтський продотряд”.

На зборах сповістили, що на Волзі
Від голоду неначе люди мруть.
А тому всі, хто мешкає в “колхозе”,
Повинні здати максимум-продукт.

Роздумуючи над тим, для чого потрібно було забирати в людей все зерно, картоплю, буряки, квасолю та ін., Іван Маркович говорить:

Ніхто не знав політики тієї, –
Людей навіщо голодом морить?
Робилось це з метою однією,
щоб всіх в колгоспи легше затурить.

Не слова – а стогін людей чути, як поет пише про час, коли кістлява рука голоду здавила життя на селі.

Село притихло. Жити як надалі?
По хатах злидні. Смерть в дворах усіх
Від кого ждати милості чи долі?
На харч зосталися лише коти і пси.

З’явилися в селі вже й кошкоїди…

В третій книзі поеми про Сінне, яка називається “Дзеркало доби” в другій главі поет говорить про розпал Голодомору і в Сінному. Приведу лиш один приклад:

Ось хата Карпенка Гаврила, –
В ній четверо діток малих
Лежать на печі, – нема сили
Вже злізти додолу у них.

Недавно ходили ще в поле
Картоплі збирать гнилушки,
А мати з них юшку варила
Й вонючі пекла пиріжки,

Які макоржеником звали,
З підмішкою в них кропиви.
Тепер уже й цього не стало,
А батько теж ледве живий.

Вже ноги його, мов колода, –
Опухли і синій весь став.
Не пройде і тиждень, як хата
Залишиться зовсім пуста.

В третій главі Іван Маркович свідкує, що в будові колишньої сільської ради на той час був дитячий садок (ясла). В яслах дітей годували затіркою, від якої в малюків розпочиналась дизентерія, що в більшості випадків приводило до смерті дітей.

Той куліш – лише назва:
Поїли його – і в дітей
Понос кров’яний, мов та язва

Померлих дітлахів няні хоронили недалечко від будівлі сільської ради і ясел, а ввечері стомленим на созівських ланках і голодним мамам скажуть, що:
“…Немає, Параско, твого…”

Голод робив селян байдужими: оглухлі від голоду і непосильної праці мами байдуже приводили до ясел дітей, байдуже няні годували – виживе так виживе, байдуже ховали і рапортували онімілим від безсилля та горя матерям.

Так множились біля сільради
Дитячі могилки щодня.
Чомусь не гнітило це владу, –
Неначе в тім план підганя.

Через декілька років колгосп перебудує ті ясла на перший сільський будинок культури, а поет про це скаже:

Не знають сінняни сьогодні,
Що схил, де старий їх Сільбуд
Земля прийняла голодні
Десятки померлих діток.

Кладовище в селі Сінному здавна розташоване на великому пагорбі на вулиці Кальонівка. Отже в роки голоду в людей просто не вистачало сил відвезти та поховати людину на пагорбі. В більшості випадків хоронили, хто де міг.

На цвинтар мерців не возили, –
В селі на крутім він бугрі.
А зараз зайти нема сили, –
Ховали в садках, у дворі…

Хто де, як собак заривали,
Навіть не закривши лице.
І навіть на полі вмирали,
Та владі не прикро за це.

Перечитую, перегортую сторінки поеми. Всі її рядки пройняті невимовним болем і співчуттям до страждань селян в ті роки. Поет показує невимовно страшні картини безвиході. Ще малюком йому довелось чути і бачити, коли голод гнав людину красти в чужу хату качан кукурудзи, коли розлютілий господар скидав з горища сусідську голодну дитину, що прагнула будь-що і будь-де знайти щось їстівне, коли селяни їли котів, собак, жаб, дохлих коней і навіть власний кал. Поет пише про те, що голод в більшості випадків робив людину жорстокою і байдужою до чужого горя і що люди в страшній безвиході покидали віками насиджені рідні місця, втікали в далекі краї ради того, щоб вижити. Але вся поема просякнута вірою в людину, в її добре серце і світлу душу. Іван Маркович немов говорить читачам між рядків, що лише віра дала народові сил визволитись від страшних кістлявих потисків голоду, повернутися до рідних. Він немов би звертається до кожного з нас хоча б подумки пом’янути загиблих від голоду та непосильної праці. Він всією своєю поемою просить Господа, щоб ніколи таке та подібне лихоліття не приходило ні до Сінного , ні до жодного іншого села на Україні.
1124_G_Kulyk
Григорій Кулик

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/zhittja_kraju/bolovi_tochki/pro_tragediju_v_sinnomu_svidchit_poet/31-1-0-586
24.11.2014
Про трагедію в Сінному свідчить поет

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *