Андрій Григорович Косарев – історик, краєзнавець, педагог

150130_Kosarev1
Краєзнавцем, звичайно, треба народитися. Але цього мало, треба зуміти і ним стати, гідно пронести це почесне звання за життя. Це надзвичайно важко і не кожному, навіть яскравому від народження таланту, таке по плечу. Скільки їх, які подавали великі надії на творчому старті, згасли передчасно і залишили після себе лише гіркоту жалю за втраченим. Андрій Григорович Косарев зумів пронести цю пристрасть через роки, не зрадивши своєму покликанню ні помислом, ні ділом і ставши істинним краєзнавцем-дослідником.

Свого часу його історичні нариси, розвідки з історії Краснопільщини часто друкувалися на шпальтах районки, сьогодні вони відкриті для користування в районному архіві, і, як зазначає його завідуюча Т.Й.Яремчук, охочих ознайомитися з матеріалами А.Г. Косарева не бракує як з числа держслужбовців, так і вчителів історії, їх учнів.

Беру до рук автобіографію краєзнавця, якому наприкінці минулого (2012 – ред.) року виповнилося б сто років, а на початку цього (2013 – ред.), 10 січня минув 21 рік його світлої пам‘яті.

«Народився 29 листопада 1912 року в селі Великий Бобрик в родині селянина бідняка. Мій батько Косарев Григорій Григорович і мати Галина Іванівна мали шестеро дітей… Рідна моя мати померла від тифу у 1921 році… У жовтні 1932 року вступив на навчання в Сумський педагогічний інститут, але через рік був змушений перервати навчання, бо у 1933 році з голоду помер мій рідний батько і мачуха Косарева Мотрона Степанівна… У 1938 році з відзнакою закінчив історичний факультет Харківського педагогічного інституту… Працював учителем історії в Конотопському педагогічному училищі, директором Краснопільської середньої школи…17 вересня 1941 року призваний в Радянську Армію… 28 лютого 1942 року був тяжко поранений… За участь в боях нагороджений орденом «Червона Зірка»… У 1934 році одружився на Васюковій Поліні Павлівні. Мали п’ятеро дітей. Син Віктор помер тримісячною дитиною, син Ростислав був убитий німцем у 1943 році, за те, що сказав тому, що я, його батько, б’ю на фронті фашистів… Борис, Микола, Таїсія здобули вищу освіту, працюють інженерами… Після війни працював вчителем історії, директором Краснопільської середньої школи, директором Грязнянської вечірньої середньої школи, завідуючим Краснопільським відділом народної освіти… Працюючи на ниві народної освіти, партійних та інших органах я весь час збирав краєзнавчий матеріал…»
150130_Kosarev2
Така вже доля краєзнавців – досліджувати життя інших, історію сіл і містечок, писати книги, а власне життя вміщується лише на декількох віддрукованих аркушах паперу. Аби дізнатися більше, якою ж була ця, безумовно, неординарна людина за життя, звернувся за допомогою до доньки історика Таїсії Косаревої-Литвин.

– Батько рано втратив рідних, тож де б не працював, завжди з особливим трепетом ставився до дітей-сиріт, яких у повоєнний час було багато, – згадує Таїсія Андріївна. – Пам’ятаю, коли навчались у школі, восени допомагали місцевим колгоспам у збиранні врожаю овочів і за це отримували хоч незначні, але власні кошти. Батько, який працював тоді директором школи, звернувся до учнів з пропозицією зароблені гроші не витрачати, а придбавати на них на всілякі свята одяг для дітей-сиріт. Справа це була добровільною, але всі погодились. І ви знаєте, ми від чистого серця раділи за тих дітей, на яких з’являлися обновки.

Андрій Григорович Косарев працював на багатьох посадах, в тому числі керівних і його кар’єрі можна було б позаздрити, але мало хто знає, що свого часу він відмовився від значно «більших» крісел, і знову ж таки тому, що не міг залишити напризволяще осиротілих племінників, яких після війни залишилось аж п’ять. І всім чоловік допомагав чим міг: кому дровами, кому м’яса передасть, а коли корова розтелиться, то й теля віддасть. Пізніше на чиєсь запитання, чому він відмовився від аспірантури та Вищої партійної школи, Андрій Григорович поясне, що міг би навіть залишитись працювати у Москві, скоріше за все його сім’я, його діти ні в чому б не мали потреби, але чи вижили ті п’ять осиротілих племінників, особливо у голодний 1947 рік?
150130_Kosarev3

Таїсія Андріївна мовчки перечитує коротку автобіографію батька. Раптом на її обличчі з’являється ледь помітна посмішка і вона вголос читає речення: «Я і моя рідня органами Радянської влади репресіям не піддавалися», і після коротенької паузи, починає свою нову розповідь.

– Перервавши через смерть рідних у 1933 році навчання в інституті, батько влаштувався на роботу секретарем Краснопільського райвідділу міліції, – згадує жінка. – Туди одного дня прийшла, щоб отримати паспорт вісімнадцятирічна дівчина Поліна. Так і познайомились, а потім і закохалися мої батько й мама. От тільки натерпілися вони свого часу від того кохання немало.
150130_Kosarev4

Річ в тому, що батько Поліни, дідусь моєї співрозмовниці на той час був доволі заможним селянином. Він мав великий будинок під залізним дахом, у всіх шести кімнатах якого були дерев’яні підлоги. Садиба і понад 2 га землі знаходились там, де сьогодні збудований колишній готель «Явір». Батько мав великий сад, пасіку, а взимку шив кожухи на замовлення. Та одного дня чоловік не вийшов на роботу в колгосп, бо з ніг звалила хвороба Боткіна. Але тодішній владі нізачим було розбиратися, що й до чого, тож наступного дня всю родину вигнали з власної хати. Супроводжували виселення знущально-поблажливо, мовляв, радійте з того, що взагалі до Сибіру не заслали. І хоч батька Поліни розкуркулили, її чоловіку ще довго закидали, що він одружився на ній тільки через багате придане і при зустрічі єхидно запитували, скільки золота відхватив?
150130_Kosarev5

Звичайно, ці знущання не можна назвати репресіями з боку влади, але й приємного в тому мало. Одного разу, коли дружина вкотре втирала сльози, молодий тоді Андрій обійняв її і пообіцяв: «Не плач, Полечка, даю слово, зароблю грошей і обов’язково збудую тобі такий точно будинок, який був у твого батька». І слова свого дотримав. Ночами, потайки, знімав мірки з того будинку, де на той час квартирувало районне начальство, робив записи. А, коли прийшов час, взяв кредит і збудував будинок, хоча і менший за розмірами, але точну копію батьківського.

Пізніше цей будинок стане своїм для багатьох вчителів, які при нагоді і без неї часто гостювали у Косаревих. Серед близьких друзів Андрія Григоровича був відомий художник, земляк, Член Спілки художників України Олександр Петрович Тарасенко. Вони листувалися, а коли Олександр Петрович відвідував рідне Краснопілля, обов’язково зупинявся в будинку Косаревих, бо знав товариську вдачу його господаря.

150130_Kosarev6

Безумовно, саме в цьому будинку А.Г.Косарев наполегливо працював над своїми краєзнавчими матеріалами. Свого часу Андрій Григорович згадував, що любов до краєзнавчої роботи прищепив йому професор історії Андрій Дмитрович Скоба, який читаючи їм, тодішнім студентам в інституті лекції, одночасно був директором державного архіву України, тож у вільний від лекцій час дозволяв студентам працювати в архіві.

Коли в серпні 1939 року А.Г.Косарев прийшов працювати вчителем історії в Краснопільську середню школу, відразу організував тут історичний гурток, із членами якого почав збирати краєзнавчі матеріали через старожилів селища. Його заповітною мрією було досконало вивчити історію фортеці Краснопілля, сліди якої тоді ще можна було знайти. Разом із гуртківцями відкопали вхід в підземелля, який знаходився в районі теперішньої вул.Комунальна. Підземний хід вів до урочища Бабачина. Сьогодні Таїсія Андріївна згадує, що за словами батька, їм навіть вдалося пройти кілька десятків метрів тим підземеллям, але подальшим планам його обстеження завадила війна.
150130_Kosarev7
А далі мобілізація, Південно-Західний фронт, тяжке поранення, тривале лікування. Коли ж у 1944 році повернувся на милицях до Краснопілля, було не до підземного переходу, потрібно було відбудовувати спотворене війною народне господарство.

Та все ж любов до історії, краєзнавства не полишила чоловіка. Для збирання краєзнавчого матеріалу він тривалий час підтримував письмовий зв’язок з бібліотеками ім. Леніна в Москві, ім.Салтикова-Щедріна в Ленінграді, ім.Короленка в Харкові. Також листувався з архівами: Державним України, Міністерства оборони, Військово-Морського флоту, багато працював у Сумському обласному державному архіві. І, звичайно, подорожував районом, конспектуючи розповіді і спогади старожилів.

Таїсія Андріївна розповідає, як колишній голова колгоспу із Славгорода звернувся до її батька з проханням зібрати матеріал про це село, щоб його жителі, особливо молодь, знали його історію, видатних людей, пишалися ними. Після того, як матеріал був зібраний, голова колгоспу в знак вдячності виплатив гонорар – тисячу карбованців. На ті кошти родина Косаревих придбала кольоровий телевізор, який без жодного ремонту працює вже біля тридцяти років.

А ще свого часу завдяки дослідженням А.Г.Косарева Великобобрицька церква зуміла повернути собі частину націоналізованого майна. Таїсія Андріївна не пам’ятає прізвищ, але згадує, коли батько помер, священнослужитель з батьківщини Андрія Григоровича, з того самого Великого Бобрика скаже: «Як комуніст він зробив для нашої церкви більше, ніж деякі батюшки».

Сам же А.Г.Косарев, який на громадських засадах очолював районне товариство «Знання» казав своїм дітям: «Атеїзм – справа корисна хоча б тому, щоб забобони не зв’язували людину по руках і ногах, щоб вона самовдосконалювалась. Християнство ж – найвеличніша із релігій, яка об’єднала країни і народи. Якщо дотримуватись тих 10 Божих заповідей, то людина не перетвориться на тварину, не потрібні будуть ні міліція, ні армія».

Безумовно, краєзнавчі розвідки і дослідження А.Г.Косарева у вигляді виданих книг могли б стати у нагоді як вчителям історії, так і тим, хто робить перші кроки у її вивченні, всім тим, хто цікавиться минувшиною рідного краю. Це ж саме можна сказати і про ще одного краснопільського краєзнавця Л.Д.Дідоренка, який присвятив багато років життя вивченню історії Краснопільщини, на жаль більшість робіт обох краєзнавців зараз знаходяться лише у рукописному варіанті. А при їх виході друком могли б суттєво і з користю поповнити бібліотечний фонд району.

Як краєзнавець, А.Г.Косарев написав такі роботи:
Зібрав матеріали, опрацював їх і надрукував у районній газеті «Перемога» на всіх 20 героїв Радянського Союзу і 5 повних кавалерів ордена Слави трьох ступенів – уродженців Краснопільського району;
До сторіччя з дня народження В.І.Леніна і протягом 1960-1970 років «Ленін і Сумщина»;
1966-1969 роки – «Збережемо і умножимо пам’ятки історії і культури Краснопільського району»;
у 1969 році «Природа нашого отчого краю»;
1965-1970 роки – «Історія села Краснопілля»;
1966-1970 роки – «Історія села Миропілля»;
1965-1970 роки – «Історія села Угроїди»;
1973-1980 роки – «історія села Покровка»;
1979-1983 роки – «Історія партизанського загону Панаса Семеновича Багацького» (уродженця с.Покровка), що діяв у 1918-1920 роках;
у 1985 році до 40-річчя Перемоги – «Вклад трудящих Краснопільського району у справу розгрому німецько-фашистських загарбників;
1985-1986 роки – «Історія села Славгорода»;
1986-1988 роки – «Історія села Великий Бобрик»;
1988-1990 роки – «Історія села Рясного».

Олександр Моцний

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/istorik_kraeznavec_pedagog/2-1-0-388
18.01.2013
ІСТОРИК, КРАЄЗНАВЕЦЬ, ПЕДАГОГ

Розповідь про сина А. Косарева Бориса Андрійовича Косарева можна почитати тут:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/entuziasti/sportsmen_vinakhidnik_ukrajinec/5-1-0-134

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *