Викликаю вогонь на себе!

150407_M_Shumeiko1
Ще з дитинства Микола – син Єфросинії Дмитрівни та Артема Шумейків, відзначався хоробрістю. Народився він в с. Шатилово Верховського району Орловської області 15 грудня 1921 року. Сім’я в якості переселенців приїхала й поселилася в селі Славгород, в якому в роки голодомору 1933 року вимерло багато жителів. Микола вважав себе українцем*.

В усіх іграх завжди був першим, серед юних друзів поводився справедливо, чесно. Так і ріс хлопець у Славгороді, як кажуть, часом з квасом та водою, а то й з лихою бідою. Не вчувся він, коли промайнуло безпечне дитинство в зелених левадах.

Навчаючись у школі, влітку Микола працював у рідному колгоспі, любив навколишні простори, гаї, луки, мріяв про подвиги в майбутньому на користь своїй рідній землі, людям. В 1937 році закінчив 7 класів Славгородської неповно-середньої російської школи, а в 1939 році поступив у Сумське артилерійське училище (перед тим два роки навчався в Сумському хімічному технікумі). Напередодні Великої Вітчизняної війни був курсантом Горьковського артучилища.

Ще в школі Микола дізнався, що країна живе в імперіалістичному оточенні, завжди можна очікувати віроломного нападу, незважаючи ні на які умови й договори про дружбу й ненапад.

Ось чому початок Великої Вітчизняної війни для двадцятирічного юнака Миколи Артемовича Шумейка не був несподіванкою. Разом з усіма він пішов на фронт громити німецьких фашистів. З серпня 1941 року бере участь у боях проти іноземної навали. Воював на Західному, Ленінградському, 2-му Білоруському фронтах. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1 ступеня, двома орденами Червоної Зірки.

Молодий воїн з Славгорода бачив спустошену, випалену ворогом, сплюндровану землю, людські страждання і його серце обливалося кров’ю, в грудях закипала ненависть, священне почуття помсти кликало на нещадну боротьбу з ворогом.

Микола Артемович служив в артилерійських частинах, воював хоробро, мужньо.

Йшов 1945 рік, що ніс радянським військам перемогу за перемогою: фронт швидко віддалявся на захід, до лігва фашистського звіра.

В січні 1945 року війська 2-го Білоруського фронту, долаючи опір противника, навально просувалися до Балтійського моря. На 26 січня наші частини і з’єднання підійшли до Вісли на рубежі затоки Фріш-Гаф, Ельбінг, Грауденц і почали форсувати водну перешкоду.

Згадує командуючий 2-м Білоруським фронтом К. К. Рокосовський: «Вісла в нижній течії досягає більше чотирьохсот метрів у ширину, глибина її не менше шести метрів. Почалася відлига, лід послабшав. Піхота не могла пройти, а для артилерії та іншої техніки треба зводити спеціальні переправи. Але їх не звести, доки на західному березі немає плацдармів. До боротьби за плацдарми і приступили війська»…

Противник чинив відчайдушний опір, але, не дивлячись на це, нашим військам вдалося захопити на Віслі декілька плацдармів. Дивізіон 1220 гаубичного артилерійського полку капітана Шумейка отримав завдання забезпечити вогнем гармат утримання рубежів на плацдармі, захопленому підрозділами 47-го стрілецького полку 15-тої стрілецької дивізії.

Протягом всього дня 29 січня 1945 року капітан Шумейко знаходився на своєму спостережному пункті безпосередньо в бойових порядках стрілецького полку. Фашисти вдавалися до відчайдушних спроб ліквідувати плацдарм. Контратаки слідували одна за одною. Мужньо билися стрілецькі підрозділи. Їх самовіддані дії підтримувала артилерія. Безстрашно поводив себе в цих складних обставинах капітан Шумейко. Ведучи спостереження за контратакуючою піхотою, танками противника під сильним кулеметним, артилерійським і мінометним вогнем, відважний офіцер, ризикуючи життям, своєчасно корегував вогонь гармат свого дивізіону, спрямовуючи його на відбиття ворожих контратак.

Протягом дня ворог декілька разів намагався великою силою контратакувати радянські бойові підрозділи стрілецького полку з тим, щоб відтіснити їх на східне узбережжя ріки.

На наші позиції кидалися великі маси піхоти, танків, самохідних гармат. Микола Артемович вчасно викликав артилерійський вогонь дивізіону. Зливою сипалися ворожі кулі, градом летіли осколки снарядів і мін, але руки радянських гарматників не тремтіли. Наче хвилі об гранітну стіну одна за одною розбивалися всі коричневі полчища. Наша піхота не відступила ні на крок.

Нарешті фашисти ніби вгамувалися. Але ця короткочасна передишка, ніби затишшя перед бурею, була вірною ознакою того, що ворог не дрімає, що він готується до нової вилазки. Так воно і сталося.

Німці зібралися з усіма силами і в другій половині дня о 17. 00 розпочали контратаку в напрямку Міхелау. Німецькі танки з десантом автоматників вдерлися в бойові порядки 47-го стрілецького полку, вогнем і колесами ворог намагався знешкодити, стерти з плацдарму підрозділи полку. З цього було видно, що ворог дуже злий за свої невдачі, розперезався не на жарт, і ніхто не думав, що його легко й просто вдасться привести до тями.

Загину, а не віддам жодного вершка землі, – дав клятву Микола Артемович.

Він усвідомлював силу ворога, проте з власного досвіду знав, що коли йому доводиться гірко, то кидає все на полі бою і панічно киває п’ятами. Тоді в Шумейка визріла непохитна впевненість: фашисти не пройдуть, хоч хай як не вишкіряють пащі. В цей критичний момент вирішальну роль зіграв вогонь гаубичного артдивізіону. Капітан Шумейко, перебуваючи в кільці ворожих танків і самохідних гармат, викликав вогонь на себе, на спостережний пункт, де знаходився сам. Це дало бажані наслідки. Першим же залпом був підбитий танк і дві самохідні гармати, знищено до роти автоматників. Атака німців захлинулася: решта німців, як слідувало було чекати, почала рятуватися безладною втечею, вони змушені було відійти на вихідні позиції. Зайнятий плацдарм було утримано.

Ось що згадує про ті бої у своїх мемуарах «Однополчани» генерал-майор артилерії Д. І. Скоробагатов:

«Я вирішив виконати завдання дивізіоном полку І. Г. Войтенка. Командир дивізіону капітан М. А. Шумейко швидко підготував дані, передав на вогневі позиції. Але ледь почав пристрілювання цілі за допомогою звукометричної батареї, як ворожа батарея перенесла свій вогонь по району вогневих позицій дивізіону. Почалася артилерійська дуель.

Одночасно гітлерівці стали інтенсивно обстрілювати й наш спостережний пункт. Навколо дзижчали осколки, відколюючи шматки цегли від стін будинку, де ми перебували. Але влучний вогонь дивізіону капітана Шумейка змусив замовчати батарею противника. За відмінне виконання вогневого завдання всьому складу дивізіону генерал Д. Ф. Алексєєв оголосив подяку.

Незабаром вся артилерія 354-ї стрілецької дивізії й трьох бригад артилерійської дивізії включилася в артилерійську підготовку. Після грунтовної вогневої обробки західного берега Вісли штурмові групи дивізії рвонулися до нього по побитому снарядами й мінами льоду. Кулі й осколки кришили й дряпали лід, розриви снарядів здіймали високі стовпи води, що спадали на солдатів крижаними потоками. Разом з піхотою на західний берег переправлялися наші командири батарей із взводами керування, командири дивізіонів і полків. Проскочили вдало, легко ранило тільки двох радистів.

От уже перші роти головного полку дивізії Джанджарова піднялися на крутий берег і зачепилися за підніжжя висоти. Плацдарм є!

Слідом за 354-ю дивізією почала форсувати Віслу 193-я стрілецька дивізія.

Потрібно було утримати плацдарм, розширити його й розмістити на ньому сили, необхідні для подальшого наступу. Але поки на західному березі в нас не було жодної гармати, жодного танка – лише матінка-піхота та спостережні пункти артилеристів.

У ніч на 28 січня інженери армії взялися до посилення льоду дошками й колодами – будівництву крижаних доріг. По них й удалося переправити батальйонну й полкову артилерію 354 і 193 стрілецьких дивізій, 42-у мінометну й 65-у легку артилерійську бригади. І знову нас підвела погода! Зненацька різко потеплішало, дороги прийшли в непридатність. По тонкому, побитому й зрешеченому льоду переправлятися стало майже неможливо. Але незабаром наші сапери звели понтонний міст.

Німці вдень і вночі наносили по районах переправ артилерійські й авіаційні удари. Однак рух на мостах не припинялося ні на хвилину. Вночі, дотримуючись світломаскування, автомашини везли до передового боєприпаси, похідні кухні, йшла евакуація поранених, зв’язківці прокладали й виправляли телефонний зв’язок.

Частина нашої артилерії ще залишалася на східному березі, але вогневі позиції ми підтягли до самої води. Штаби дивізіонів і полків розмістилися в районах своїх вогневих позицій. Ми робили все, щоб стрілецькі підрозділи, що переправилися на західний берег, і артилерія утримали плацдарм.

Ворог, що набагато перевершував наші сили на плацдармі, став здійснювати одну контратаку за іншою. Фашистську піхоту підтримували артилерія й танки.

За полем бою я спостерігав разом з командиром 354-ї стрілецької дивізії з горища будинку на самому березі ріки. Він наказав мені підсилити вогонь по лівому фланзі противника.

Ми з начальником розвідки бригади майором Г. В. Сидоренком визначили координати потрібних ділянок і передали їх у штаби полків. Через кілька хвилин артилеристи відкрили по них зосереджений вогонь. Чергова контратака ворога захлинулася.

Командир дивізіону 1220-го полку капітан Шумейко в числі перших разом з піхотинцями форсував Віслу. Він відмінно орієнтувався в обстановці, глибоко продумував кожне своє рішення в ході бою, швидко й точно готував дані для стрільби й уміло маневрував вогнем дивізіону.

Особливо запам’яталася мені одна з ворожих контратак, що відбивав дивізіон капітана Шумейка. Піхоту противника підтримували дванадцять танків. Їм удалося вклинитися в наші бойові порядки, а фашистські самохідні гармати з піхотою стали обтікати фланги. Тоді Микола Шумейко передав у штаб слова, які запам’яталися кожному: «Загину, але плацдарм не віддам! Вогонь на мене!»

Сильний вибух потряс повітря. Яскраве полум’я охопило самохідну гармату противника. Ще вибух… Горить німецький танк. Інші фашистські машини повернули назад.

Зосередивши сили, ворог знову почав контратакувати. Капітан Шумейко вдруге подав команду: «Вогонь на мене!» А незабаром довелося викликати вогонь на себе й втретє. Контратаки німців були відбиті.

За три дні боїв дивізіон Миколи Шумейка відбив 15 контратак, при цьому підбив 8 танків, 2 самохідні знаряддя, придушив кілька вогневих точок і знищив до сотні гітлерівців.

Комуніст Микола Шумейко був молодий, настирливий, у ньому поєднувалися відвага й витримка, сила волі».

За вміле керівництво артилерійським дивізіоном, виняткові хоробрість, мужність і відвагу, проявлену при утриманні плацдарму на Віслі, влучність артилерійського вогню, що забезпечив успіх відбиття контратак, капітану Шумейку Миколі Артемовичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка.

А дивізіон з боями просувався далі вперед, на Захід. Вісла залишилась далеко позаду. З боями пройшов Шумейко по східній Померанії. Закінчилась уперта битва за Гдиню. Капітан Шумейко із своїм підрозділом був на західному березі Одера. Звідти до Берліна всього 77 кілометрів.

Він мимоволі пригадує Україну, Славгород, де виріс, тихі сади над голубими, як чисте небо водами річок, ставів, і в нього защеміло серце: вирубав ворог ці квітучі сади, запоганив їх.

Був отриманий наказ – штурм Берліна, якого жадібно й нетерпляче чекав. Енергійно почав він готуватися до наступу: сам вираховував усі дані по цілях.

В ту пам’ятну ніч майже не спав. Кілька разів підходив до телефону – зв’язок працював бездоганно, все було в порядку. Задовго до ранку ударили гвардійські міномети, десятки прожекторів засліпили ворога на Зеєловських висотах.

– Вогонь! – командував капітан Шумейко. Снаряди влучали точно в ціль. Все потонуло в гуркоті. Кидаючи техніку, фашисти почали тікати. Непомітно прийшов ранок. Шумейко одержав наказ змінити спостережний пункт і зайняти новий на щойно відвойованих висотах.

Вибрав найвищу точку на нейтральній смузі і там розташувався. Але німці вже опам’яталися. Вони вирішили скинути наші підрозділи з висоти. Німці обстріляли радянські позиції із САУ, а потім перейшли в контратаку. Бачачи перевагу німців у силі і що наші бійці-піхотинці почали відходити, капітан Шумейко піднявся над ними:

Ні кроку назад! За нами артилерія!

Він викликав загороджувальний вогонь. Снаряди рвалися за 100 метрів від героя-артилериста. Гітлерівці не витримали й відступили. Ворог не повернув втрачених позицій.

Разом з піхотинцями Шумейко увірвався з півдня в передмістя Берліна – Херуфельде. Піхота повністю очистила передмістя від ворога. Але із Заходу німецькі САУ вели сильний вогонь.

– По них треба вдарити вогнем артилерії, – сказав піхотний офіцер Шумейку.

– Вогню дамо, – відповів капітан, – зараз уточню цілі.

Він піднімається на дах високого будинку і, не звертаючи уваги на обстріл, через бінокль знаходить три ворожі САУ. Від кількох влучних попадань снарядів одна самохідна артилерійська установка спалахнула, інші втекли. Ворожий обстріл зайнятої частини міста припинився. Так мужньо йшов до кінця війни, до Перемоги, капітан Шумейко.
150407_M_Shumeiko2
Після війни продовжував службу в армії. В 1955 році закінчив Центральні курси. З 1959 року полковник Шумейко в запасі. Проживав у місті Єйськ. Там працював в системі Цивільної оборони.

Нагороджений орденом Леніна, орденами Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступеня. Двома орденами Червоної Зірки, медалями.

Уривки з робочого варіанту книги Л. ДІДОРЕНКА, О. МОЦНОГО та О. КОЗИРЯ “ЗОЛОТЕ СУЗІР’Я НАШОГО КРАЮ”.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/viklikaju_vogon_na_sebe/16-1-0-88
04.05.2010
Викликаю вогонь на себе!

150407_M_Shumeiko_memory
* З’ясувалося, що Микола Шумейко народився в українській сім’ї, родинне коріння якої з таврійських степів, з нинішньої Миколаївської області. Ось коротка історія та «секрет» його народження в Орловській області:

http://орловская-губерния.рф/vr-ak/verhov/18894-2013-05-20-05-14-45.html
Мой прадедушка – герой войны!
Верховский район
20.05.2013, 08:14

Недавно мы побывали на малой родине Героя Советского Союза.

Вот что сообщила о нем двоюродная племянница, 74-летняя пенсионерка Нина Васильевна Андриянова:

Родители Николая Шумейко переехали сюда из Николаевской области в 1913 году. Вместе с ними прибыли еще 19 семей. Вскоре они выкупили землю у местной барыни, построили дома и занялись сельским хозяйством. Называлась деревня Хохловка. Здесь в украинской семье и родился на зимнюю Николу в декабре 1921 года сын, которого назвали Николаем. Окончил местную школу. В районе начались мероприятия по социалистическому переустройству сельского хозяйства, стали образовываться колхозы. Наш, например, носил название «Бич кулаку». В 1934 году практически все переселенцы из деревни Хохловки выехали на Украину в Сумскую область. Вместе с семьей отправился туда и Николай Шумейко. Здесь остался жить его брат Василий. Родственных связей мы не теряли, переписывались, встречались.

150407_M_Shumeiko_alley
Розповідь про Миколу Шумейка на сайті «Герои страны»:
http://warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=13560
Шумейко Микола Артемович
15.12.1921 – 1993
Герой Радянського Союзу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.