Трофімов Володимир Васильович – стрілок 1-го стрілецького батальйону 1255-го стрілецького полку 379-ї стрілецької дивізії 6-ї гвардійської армії 2-го Прибалтійського фронту, червоноармієць.

Народився 24 квітня 1925 року в селі Угроїди*, нині селище міського типу Краснопільського району Сумської області. Українець. Член ВЛКСМ з 1939 року. У 1929 році разом з батьками переїхав до міста Суми, де три роки навчався в 4-й середній школі. З 1936 року жив у місті Ізюм Харківської області. Після закінчення семи класів вступив до Ізюмського залізничного училища. Напередодні війни переїхав до Москви. Восени 1941 року разом з колективом суднобудівного заводу, на якому працював слюсарем, евакуювався до Куйбишева (нині – Самара).

У Червоній Армії з 1943 року. Навчався в Куйбишевському піхотному училищі. Учасник Великої Вітчизняної війни з лютого 1943 року. Воював на Брянському і 2-м Прибалтійському фронтах. Був поранений.

Червоноармієць Володимир Трофімов відзначився 19 січня 1944 року в бою за село Батово Новосокольничеського району Псковської області. Першим увірвався в траншею противника, знищив 11 фашистів. Загинув у цьому бою, закривши собою командира роти.

Похований у селі Маєво Новосокольничеського району Псковської області. У Москві на Ніколо-Архангельському кладовищі Герою встановлений кенотаф.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1944 року за виняткову мужність і відвагу, проявлені в боях проти німецько-фашистських загарбників, червоноармійцю Трофімову Володимиру Васильовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Нагороджений орденом Леніна (4.06.1944; посмертно), медаллю «За відвагу».

Комсомольський квиток Володимира Трофімова №16216607 зберігається в Центральному музеї Збройних Сил РФ. Ім’ям Героя названі вулиці в Москві, Ізюмі та в селищі Угроїди. Його ім’я також носить Ізюмське професійно-технічне училище №24, створене на базі залізничного, в якому він навчався. У селищі Угроїди на будівлі селищної Ради, на честь Героя, встановлена меморіальна дошка, в селищі міського типу Краснопілля на Алеї Героїв – пам’ятна дошка. 7 травня 2007 на місці загибелі Володимира Трофімова, на висоті з відміткою “230,9”, йому відкрито пам’ятник.

* Місце народження вказано за книгою «Гріченко І.Т., Н.М. Головін. Подвиг. Харків «Прапор», 1983 ». Також це підтверджують книга «Подвиги во имя Отчизны. Харьков «Прапор», 1985» та публікації в Інтернеті. У другому томі короткого біографічного словника «Герои Советского Союза. Краткий биографический справочник. Москва «Военное издательство», 1988» написано, що Володимир Трофімов народився в місті Омськ.

***

КОМСОРГ РОТИ

Народився Володимир Васильович в с. Угроїди 1925 року в сім’ї службовця. Батько його – Василь Георгійович – працював рахівником у заводській конторі, а мати – домогосподаркою. Дитинство Володимира минуло в рідному селі.

Малому хлопцеві батько не раз розповідав про його славних предків, зокрема про прадіда – Саву Трофімова, який за мужність і відвагу, проявлені в часи оборони Севастополя в Кримській війні 1853-1856 років заслужив «вольную» і право спорудити власний будинок у Камишовій бухті поблизу міста бойової слави.

Дід Володимира – Сергій Васильович, як і батько його, моряк, прослужив на Чорноморському флоті з 1886-го по 1896 рік і за зразкову службу теж дістав право спорудити будинок на Небагатовській вулиці, що на Рудольфовій горі міста Севастополь. Там останнього року дев’ятнадцятого століття народився батько нашого Героя. Дев’ятнадцятирічним юнаком він пройшов усю громадянську війну, захищаючи молоду державу від численних ворогів. Дядько Героя – Павло Георгійович Трофімов, 1918 року вступив до партизанів, а потім мужньо воював у лавах червоних бійців, за що одержав від командування Одинадцятої армії Почесну Грамоту.

Коли Володя підріс, родина Василя Георгійовича переїхала в Суми, де батько Володі працював начальником відділу постачання заводу імені Фрунзе, а син пішов у школу. До першого класу хлопчика привела старша на два роки сестричка Женя. Сім’я Трофімових в Сумах мешкала в будинку №74 по вулиці Леніна. У свій час червоні слідопити крок за кроком дослідили шлях до подвигу, який пройшов колишній учень Сумської середньої школи №4. Це дало неабияку користь у військово-патріотичному вихованні молоді.

Закінчивши середню школу, п’ятнадцятирічним юнаком Володимир з матір’ю і сестрою Євгенією переїжджають на постійне проживання в м. Лозова Харківської області, до тітки Ганни Дмитрівни Коломієць. Там він продовжив навчання, вступивши до Ізюмського залізничного училища. Але скоро дітей спіткало лихо: померла мати. Тітка влаштувала Володю і Женю на виховання в Ізюмський дитячий будинок. Хлопець там закінчив залізничне училище, став комсомольцем.

У червні 1941 року із посвідченням слюсаря-котельника Володимир виїхав на роботу на судноремонтний завод Москви, де працював до осені 1941 року, коли столиці держави безпосередньо загрожували фашисти. Звідси він прагне якомога скоріше відправитися на фронт. Відразу цього досягти не вдалося. Разом із заводом Володимир Васильович евакуювався в м. Куйбишев. 12 лютого 1943 року поступив до Куйбишевського піхотного училища, а потім добровільно у курсантській шинелі стає до лав захисників Батьківщини на Брянському фронті.

У боях на Курському напрямку його було поранено в ліву руку і в плече. Юнака нагороджено медаллю «За відвагу». Та отримати свою першу нагороду не встиг. Лікувався в госпіталі спочатку в Орлі, а далі – в Калініні. Недолікувавшись, поспішив у діючу армію, в 1-й батальйон 1255 стрілецького полку шостої гвардійської армії, що діяла на Другому Прибалтійському фронті. У новій військовій частині Трофімов також проявив себе дисциплінованим, мужнім воїном, якого відразу всі полюбили. Невдовзі комсомольці першої роти обрали його своїм вожаком.

– То були важкі часи, – пригадує колишній командир полку, згодом генерал-майор О. І. Морозов, – у грудні 1943 року йшли бої на Невельському напрямку, де гітлерівці намагалися, контратакуючи, оточити наші війська. 18 січня, в короткий проміжок між атаками, Володя Трофімов був прийнятий кандидатом у члени ВКП(б).

А все почалося з того, що 24 грудня 1943 року війська 2-го Прибалтійського фронту, розвиваючи наступ південніше Невеля, перерізали залізницю Вітебськ-Полоцьк. Війська 6-тої гвардійської армії перейшли в наступ на широкому фронті, звільнили Невельський вузол залізниці, ділянку Ленінградського шосе на захід від Невеля і залізниці на Великі Луки.

Протягом січня війська 6-тої гвардійської армії вели тяжкі бої з противником, що намагався зупинити наступ. Відбиваючи контратаки, частини і з’єднання армії крок за кроком просувалися вперед. В цих боях мужньо й безстрашно бився з ворогом комсорг стрілецької роти 1255 полку 379-тої стрілецької дивізії Володимир Трофімов. Особливо він відзначився на Вітебському напрямку за село Батово (на південний схід від Новосокольників) Невельського району.

Перед нашими військами стояло завдання відбити у ворога висоту 230,9 поблизу Батово. Гітлерівці створили тут сильно укріплений вузол опору, оточивши висотку і село траншеями, колючим дротом, встановили кулемети і кам’яних будівлях. Всіма силами й засобами німці намагалися стримати його. Майже добу радянські війська пробували оволодіти селом, але безуспішно.

На світанку 19 січня 1944 року після артилерійської підготовки підрозділи полку знову перейшли в наступ. Першим піднявся і повів бійців в атаку комсорг роти Володимир Трофімов. Незважаючи на шалений вогонь противника, комсомольський ватажок зі своїми товаришами увірвався у німецькі траншеї. На відважного радянського солдата кинулись п’ять фашистів, але тут же були скошені автоматною чергою. Вслід за ними знайшли смерть ще чотири солдати і два гітлерівські офіцери. В жорстокому поєдинку з ворогом Трофімов знищив 27 гітлерівців і виконав бойове завдання командування по оволодінню важливими опорними пунктами ворога Батово і Аксюхново.

Бій не стихав. Раптом Володимир відчув пекучий біль. «Поранили», – промайнула думка. Незважаючи на біль, він вискочив із траншеї і знову побіг попереду бійців, стріляючи по відступаючих фашистах. Ворог був вибитий із висоти.

Нога нестерпно пекла – з рани сочилася кров. Але Володимир залишився в строю. Німці, отримавши підкріплення, пішли в контратаку. Порідшали ряди наших сміливців. Скоро замовкли і автомати – скінчилися патрони. А небезпека ставала все більш серйозною. Володимир Трофімов кинувся до ящиків з гранатами, які були захоплені у противника. Одна за одною полетіли вони в гітлерівців. Та ворог продовжував насідати. Спритний і сміливий боєць Володимир Васильович хапав у повітрі ворожі гранати і кидав їх на фашистів.

Один з німців, якому вдалося наблизитися до траншеї, жбурнув гранату прямо в командира роти. В цю ж мить Трофімов закрив офіцера своїм тілом . Ціною власного життя відданий воїн врятував командира. Подвиг комсорга запалив бійців. У короткій сутичці гітлерівці були знищені.

Закінчився бій. Стояли солдати біля тіла комсорга, схиливши голови. В руках командира роти Духаніна був комсомольський квиток №16216607, пробитий осколком, политий кров’ю хороброго воїна.

Після загибелі сина батько Героя разом з похоронкою одержав листа однополчан: «Пройдуть роки, загояться рани, заорються могили, забудуться згарища… Але ім’я бойового товариша тих днів, із яким ми проходили переможними дорогами війни, освітлюватиме все життя, всю душу. Це забути неможливо…»

Так, народ не забуває своїх вірних синів. Подвиг хороброго бійця високо оцінила Батьківщина. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1944 року за мужність і відвагу, проявлені в боях проти німецько-фашистських загарбників, солдату першого стрілецького батальйону 1255 стрілецького полку 379-ї стрілецької дивізії Володимиру Васильовичу Трофімову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

З військовими почестями Трофімов був похований окремо за 400 метрів північніше Батово. Після війни останки загиблих воїнів перенесені й поховані на площі села Маєво Ново-Сокольницького району Псковської області.

Ім’я комсорга золотими літерами викарбовано на мармуровій дошці в музеї комсомольської слави імені Матросова у Великих Луках. Комсомольський квиток Героя зберігався в Центральному музеї Радянської Армії. Ім’ям Володимира Трофімова названа одна з вулиць селища Угроїди, де він народився. На цьому будинку селищною Радою установлена меморіальна дошка.

Кенотаф (символічна могила) в Москві. Встановлений на Ніколо-Архангельському кладовищі в Москві (дільниця 1/11).

Є вулиця Володимира Трофімова і в місті Ізюм. Його ім’я носить професійно-технічне училище №24, створене на базі залізничного училища, де він навчався. В музеї історії цього учбового закладу є стенд, матеріали якого розповідають про життєвий шлях і безсмертний подвиг юнака. В гуртожитку училища залишено ліжко Володимира Трофімова. Над ним – портрет Героя. В Сумській середній школі №4 в музеї зібрані матеріали про його подвиг.
Ім’я Трофімова носить вулиця в Пролетарському районі Москви.

Пам’ятна дошка на Алеї Героїв в селищі міського типу Краснопілля.

Уривки з робочого варіанту книги Л. ДІДОРЕНКА, О. МОЦНОГО та О. КОЗИРЯ “ЗОЛОТЕ СУЗІР’Я НАШОГО КРАЮ”.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/komsorg_roti/16-1-0-85
27.04.2010
КОМСОРГ РОТИ

Розповідь про Володимира Трофімова на сайті «Герои страны»:
http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=4358
Трофімов Володимир Васильович
24.04.1925 – 19.01.1944
Герой Радянського Союзу

…
http://moscowstreets.net/?page_id=843
УЛИЦА ТРОФИМОВА (СПРАВКА)

Названа по просьбе исполкома Пролетарского райсовета и общественных организаций района в память об участнике Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. Герое Советского Союза Владимире Васильевиче Трофимове, погибшем в бою с немецкими захватчиками и ранее проживавшем на этой улице.

Имя было присвоено бывшей 3-й Кожуховской ул. (решение Мосгорисполкома от 18 февраля 1966 г. № 6/42. Бюллетень Мосгорисполкома № 5 (587) за 1966 г. С. 13).

Магистраль проходит между 2-м Кожуховским пр. и Южнопортовой ул. На д. № 2/1 и 35/20 установлены памятные доски с пояснительным текстом. По современному террит. делению г. Москвы улица находится в Южнопортовом р-не Юго-Восточного адм. округа.

О Трофимове В.В. можно прочитать в книгах:
Герои огненных лет М., 1980. Кн. 4-я.
Криворучко М.Г., Мишин П.И., Смирнов И.Г. Москва — героям Великой Отечественной. М., 1977.