Спогади ветерана

150507_Z_Hontar1
Життя минає, швидко плине час.
О ветерани, як Вас мало залишилось серед нас!
Так хочеться про Вас усіх згадати,
Цю пам’ять по частиночкам зібрати,
Бо ми повинні все це пам’ятати
І більш війни в життя не допускати.

Давним-давно зарубцювалися рани війни, але не слабшає біль втрат у багатьох родинах. Вицвіли фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамках і сімейних альбомах, пожовкли аркуші листів, надісланих з фронту, похоронки…

Війна – це подія, про яку можна говорити багато, але її хочеться забути водночас. Війна – це мільйони людських жертв, слізні спогади наших дідів та прадідів, які були свідками тієї жахливої події, коли під уламками гранат та свистом куль захищали свою Батьківщину.

Роки швидкоплинні… Не підвладні часу… Йдуть та летять стрімко, нікого не запитуючи, ні на що не зважаючи. Йдуть, біжать роки нескінченною чередою… виструнчуються за плечима. І скільки всього було за ті прожиті роки! Ось і 70 роковини Перемоги будемо святкувати. І онуки вже дорослі, і правнуки підростають. Це ж подумати треба, більше півстоліття пройшло з часу вікопомного подвигу народного…

Щемить серце при згадці: скільки їх не дожило до цього дня – рядових і офіцерів Великої Вітчизняної…

Все менше ветеранів війни залишилось. Йдуть вони від нас у інший світ…

Доземно схиляємо голови перед ними. Це вони, наші прадіди та прабабусі визволяли нашу землю та й усю Європу від фашистської чуми. Це вони були на війні, це вони боронили нас.

Погожого весняного дня ми, волонтерський загін «Спомин», вирушили на зустріч з Гонтар Зінаїдою Павлівною, ветераном Великої Вітчизняної війни.

Хотілося занотувати кожне її слово. Адже ми – останнє покоління, яке ще може почути про цю війну від її учасників. І один з найголовніших обов’язків нашого покоління перед тими, хто залишився – пам’ятати про подвиги наших ветеранів, наших героїв, донести цю пам’ять нашим дітям.

Народилася Зіна Павлівна 1925 року в с. Славгород Краснопільського району. Швидко проминуло дитинство у щоденних клопотах: допомога батькам по господарству, догляд за меншими братами. 16 років, мрії, сподівання, плани на навчання.

Цвіла земля, поля колосували,
Всі мріяли про світле майбуття.
Та миттю все зчорніло від фашистської навали,
Прийшла страшна, безжалісна війна.

Досі з жахом згадує ветеран оголошення про початок війни, голос Левітана прозвучав як грім серед ясного неба, все село зібралося на центральній площі. В очах людей був страх перед чимось невідомим, адже ніхто не усвідомлював до кінця, що це таке.

Всі чоловіки з села, які могли тримати зброю пішли на фронт, залишились жінки, діти, старики.

По-справжньому зрозуміли що таке війна та хто такі німці під час окупації. Пригадує Зіна Павлівна, як 1942 року до їхньої хати ввійшли німці «Матка цвайн кіндер, яйко, млеко є». Юнка, побачивши оскаженілий погляд ворога, була просто нажахана.

Людей масово почали відправляти в Германію на роботи, були серед них добровольці, а в основному німці зганяли всіх у центр села, силком закидали до волості, охороняли з вівчарками. У першу партію потрапила подруга Настенька, а незабаром прийшла звістка, що загинула вона, яка причина смерті точно не знали – тільки здогадувались, мабуть, при спробі втечі її вбито.

Була оголошена тотальна мобілізація, всі отримали повістки з волості: вимога негайно з’явитись на медичний огляд з речами. Сусід, старенький дід Альоша, порадив матері юної Зіни, як уникнути відправки до Німеччини, він сказав, що більш за все німці боялися заразних хвороб, а на болоті росте водяна кропива, від контакту з якою шкіра береться водянками. Увечері дівчина пішла на болота, вона повзала по баговинню, по тих водоростях, рвала їх у жмутки й, перемагаючи нестерпний біль, натирала все тіло, тільки б допомогло.

На ранок все тіло було вкрите висипами, неймовірно пекло й свербіло. Мати зі сльозами на очах збирала доньці речі, відправляла її до волості. А ще наколотила води з сіллю і гарненько протерла всі рани на тілі дівчини...

У кабінеті сиділо чотири лікаря, а викликані роздягнені мали підходити до кожного з них на огляд. Досі у вухах стоїть крик з нотками вереску: «Русіш швайне, век!». Наглядачі вишвирнули Зіну Павлівну з кабінету разом з усіма її пожитками. Дуже налякав їх висип на тілі дівчини. Та й справді мала вона жахливий вигляд: тіло все було вкрите виразками, місцями вони кровоточили.

Звернулась дівчина до місцевого фельдшера за допомогою, він зрозумів причини раптової хвороби і, сумно похитавши головою, сказав: «Молодець, це був сміливий вчинок, та дуже довго тобі доведеться лікуватися, ця хвороба буде супроводжувати тебе все життя

Під час окупації загарбники виганяли місцевих жителів на роботи: рити окопи, будувати укриття. Пригадує Зіна Павлівна, що єдиною звісткою про події на фронті були листівки від підпільників. Одного разу, коли вони працювали, з радянського літака їм викинули листівки. Скільки років проминуло, а й досі пам’ятає вона їх текст «Девочки и дамочки, не копайте ямочки. Приедут наши таночки, зароют ваши ямочки».

Пригадала жінка той день, коли після тяжких та довгих днів окупації на краснопільську землю нарешті ступили війська радянських визволителів. У серпні 1943 року в село прийшла радісна звістка, німці почали відступати, тікати. Життя потроху почало відновлюватися. Переживши жахи окупації, не могла Зіна залишатися вдома, отримавши благословення матері, вона разом зі Скакуновою Шурою, Сосненко Марією та Лідією Короленко зібрали речі й помандрували до Краснопілля. Там пройшли медкомісію і записались добровольцями на фронт.

Дівчат направили на курси медичних сестер до Красної Яруги, там на них чекали три місяці виснажливих занять: їх готували до участі в бойових діях, вони вчились лазити по-пластунськи, надавати першу медичну допомогу, витягувати поранених (на плащ-палатках) з поля бою. Успішно склали іспити юні санітарки й отримали військове обмундирування та направлення на фронт.

Напередодні отримала від матері лист у якому дрібненьким почерком була написана молитва «Отче наш». Не знаю, чи є Бог чи ні,говорить жінка, але мене оберігала якась невідома сила. Бувало, йде бій, повзеш, пригнувшись до землі, рятувати поранених, кулі свистять над головою, снаряди поруч розриваються, а ти тільки й промовляєш «Отче наш, іже єсі на небесах…» Ви знаєте, допомагало чи віра, чи самонавіювання, точно й не скажу. Дуже страшно було, особливо на початку бойового шляху.

Фронтові дороги 82-ої Червонопрапорної Ярцевської дивізії.
150507_Z_Hontar2
Красноармієць Рибалко Зіна Павлівна свій бойовий шлях розпочала 8 грудня 1943 року в складі другого батальйону санітарного взводу 601 стрілкового полку 82-ої Червонопрапорної Ярцевської стрілецької дивізії на І Білоруському фронті. Київ було звільнено, форсували Дніпро. Далі марш кидок територією Білорусі.

Хурделиця, колючий сніг обпалював обличчя, сильний поривчастий вітер затруднював рух колони. Це був тяжкий шлях. Всюди на шляху зустрічалися спалені та зруйновані гітлерівцями населені пункти. Перехід здійснювався вночі, бо вдень ворожа артилерія супроводжувала їх з повітря. Далі форсування річок Іпа та Віша, звільнення населених пунктів Крюковичи, Новоселки, Озаричи, Савичи. Це було нелегке завдання, адже доводилось просуватися з боями болотами, які не замерзали навіть в найлютіші морози, форсувати численні річки, річечки, джерела на примітивних підручних засобах. Досвіду подібних боїв не було, його набували в процесі військових дій.

Радо і гостинно зустрічали своїх визволителів жителі Білорусії, ділилися з ними останнім пригощали воїнів місцевими смаколиками: квашеною капустою, солоними огірками та бульбою, хоч і дрібненькою.

16 лютого 1944 року 82 дивізія була перекинута на ділянку Притика та Петровичі , а через місяць вони зайняли оборону Спетаново та Бовки. У кінці березня вдалося звільнити село Красниця.

Спогади про бойовий шлях Зіни Павлівни так чи інакше пов’язані з річками. Пригадує Білорусь, контрнаступ ворога та форсування у червні 1944 року річки Березіна, там вперше й «скупалася», пройшла бойове хрещення. Там вперше юній тендітній санітарочці довелося витягувати на собі кремезних чоловіків, рятувати їм життя, там вперше зі зброєю в руках разом з такими ж юними санітарочками Лідою Колесніковою, Ірою Рябухіною, прачками Пашою Божко, Зіною Зарецькою, Марусею Ткаченко, працівницями кухні Тосею Олефіренковою, Шурою Кудряшовою та багатьма іншими довелося відбивати натиск ворога. Зазнала 82 дивізія значних втрат та не втратили бійці бойового духу, вони продовжували наступальну операцію.
150507_Z_Hontar3
Під час перепочинку з бойовою подругою Машою Андросовою

27 липня було звільнено Білорусь. 82 дивізію було переформовано і перекинуто до Прибалтику в складі 3-го Прибалтійського фронту. Одним з бойових завдань був прорив оборони ворога на ділянці західніше Харгли і просунутися в напрямку Валмієра та Смілтене.

В період з 20 вересня по 30 жовтня частини 601 стрілецького полку пройшли з боями понад 200 кілометрів звільнивши при цьому 155 населених пунктів. Батальйон Зіни Павлівни був учасником звільнення Риги.

Далі війська просувалися територією Литви. Дуже тяжким був цей шлях болота, трясовини більшість речей доводилось переносити на собі, одяг постійно мокрий. І приємним спогадом була мить, коли 82 Червонопрапорну Ярцевську дивізію було нагороджено орденом Суворова. Проведено Святковий мітинг, навіть артисти приїжджали на передову, саме тоді прозвучала обіцянка: якнайшвидше звільнити Литву, адже суворовці не можуть пасувати перед труднощами.

В листопаді 1944 року до полку прийшло поповнення. У складі 61-ої армії 82-у Ярцевську стрілецьку дивізію переводили в Польщу, на 1-й Білоруський фронт, який на той час почав готувати Вісло-Одерську операцію.

Здається, навіки закарбувався в пам’яті Зіни Павлівни жорстокий кровопролитний бій біля річки Пилиця, саме там їх батальйон потрапив в оточення. Дуже хотілося їсти, сухий пайок закінчився, бойова подруга Маша побачила вбитого німця у нього в мішку були сухарики їх і їли, а воду пили з калюж. Бойові побратими прийшли на допомогу, ворог почав відступати, попереду звільнення Варшави.

Приходять на згадку жахливі картини катувань та знущань з полонених в концтаборі в районі Берднар, який їм довелось звільняти. Перші солдатики, втративши пильність, кинулися рятувати полонених, так і прикипіли до колючого дроту, бо був він під напругою. Зі сльозами на очах дякували невільники за своє звільнення, частина з них була наскільки виснажена, що не могла навіть самостійно стати на ноги. Було звільнено понад 25000 військовополонених.

Одного німця в полон взяли місцеві хлопчаки: втекти хотів, забіг до хати та й почав вимагати цивільний одяг, а хлопчик непомітно вийшов з хати і з своїми однолітками озброївшись вилами та сокирами зв’язали ворога. У ньому полонені впізнали одного з наглядачів, який щодня жорстоко знущався з них. Та найбільше вразили фотографії, що були в його кишені. На них було зафіксовано весь процес страти Зої Космодем’янської.

Бої за звільнення Польщі тривали. За час наступу від Вісли до Одера дивізія пройшла близько 800 кілометрів, звільнила 1700 населених пунктів. Радо зустрічали поляки визволителів, ділилися з ними останнім та дуже дивувалися сміливості та героїзму наших дівчат.

Лютий 1945 року запеклі бої поблизу селища Стара Рудниця, ліквідація плацдарму на правому березі річки Одер. У березні 1945 року вони знаходились за 60 км від Берліну.

Тут Зіна Павлівна дізналася про загибель своєї землячки Ліди Короленкової з Самотоївки, вона була регулювальницею, стояла на дорозі, керуючи рухом транспорту, та раптом із кузова однієї з машин пролунала автоматна черга, яка наскрізь прошила дівчину.

8 березня 1945 року 82-у Червонопрапорну ордена Суворова Ярцевську стрілкову дивізію за проявлений героїзм та мужність особового складу в Вісло-Одерській операції нагородили орденом Кутузова II ступеня. Влаштовувались чисельні святкові мітинги. Тоді їх прилітав привітати Маршал Георгій Костянтинович Жуков, кругловидий статний чоловік з мужнім нескореним пронизливим поглядом.
150507_Z_Hontar4
Після святкового мітингу (З.П. Гонтар (Рибалко) по центру)

Форсувавши Одер та обійшовши Берлін з півночі, в результаті жорстоких боїв у квітні ярцевці оволоділи населеними пунктами Буххольц, Бланкенфельде, Любарс, Вайдманслуст, Хейлингензее. Десятки поранених вдалося винести на своїх тендітних плечах мужній санітарці.

«Найважче давалися бої в містах і селах, коли в лісі чи полі можна було передбачити звідки чекати ворога, то в населених пунктах небезпека чекала на кожному кроці, з будь-якого вікна міг пролунати постріл, що обірве чиєсь життя. Німці тікали, деякі вивісили білу тканину, що означало, вони готові до капітуляції» – пригадує жінка. З 14 квітня по 6 травня тривали бої під Берліном. У повітрі витало передчуття перемоги.

Щастю і радості не було меж, коли довідалися , що підписано акт про беззастережну капітуляцію. Всі навколо обнімалися, цілувалися, вітали один одного з Перемогою. Салютували зі зброї: кулеметів, автоматів, гвинтівок та пістолетів. Цілий день в підрозділах лунали веселі запальні пісні, виступали колективи художньої самодіяльності.

Саме того дня, пригадує жінка, з нею трапився курйозний випадок. Разом зі своєю подругою Машею Андросовою (Коваленко) дочекалися, поки стемніє, і, намагаючись оминути всі пости, направились до рейхстагу, дуже ж вже хотілося Гітлера побачити… Біля самої будівлі їх затримали, старий красноармієць, почувши пояснення, пожурив дівчат за легковажність, бо могли б загинути через необачність. Дівчата не відступили від своєї мрії. Гітлера, звісно, там не було, а тому вони видряпали на стіні рейхстагу послання Адольфу «Ви нас не ждали, а ми прийшли. Зіна Рибалко».

Молода Зіна повертається до свого рідного села Славгород. Це тут вона змалку навчалася творити добро, а душа набиралася терпіння і витривалості. Починаються трудові будні та відбудова зруйнованого села. Ще з дитинства звикла вона до сапки і сокири, до коси і граблів, адже без усього цього не можна уявити селянського ремесла та й життя взагалі.

Трудовий стаж розпочала в Мезенівській школі піонервожатою, потім була завідуючою відділом піонерів районної комсомольської організації, а згодом вчителем початкових класів Славгородської школи, завідуючою Славгородським сільським клубом. У Славгороді зустріла свою половинку. Сподобався їй молодий Василь, який прийшов з фронту, згодом побралися, виховали чотирьох дітей.
150507_Z_Hontar5

 
Молоде подружжя
За чесність і принциповість, за вміння домагатися намічених цілей та твердий характер Зінаїда Павлівна здобула авторитет та повагу серед односельців, за що була обрана ними головою села. На цій посаді перебувала майже 20 років. А в 2010 році рішенням 29 сесії Славгородської сільської ради V скликання їй було присвоєно звання «Почесний громадянин с.Славгород».
150507_Z_Hontar8
Вражає кількість нагород Зіни Павлівни.

Серед сімейних реліквій особливу увагу привернула читана-перечитана книга колишнього сержанта 82-ої Червонопрапорної Ярцевської стрілецької дивізії Олександра Глухова «Ты помнишь, товарищ…».
150507_Z_Hontar6

Книга була надрукована в 1991 році, саме тоді автор і надіслав її з наступним підписом «Зинаиде Павловне Гонтарь героическому медицинскому работнику (ибо война это тоже работа, только с очень большим, смертельным риском для жизни) санитарной роты 601-го стрелкового полка 82-й Ярцевской стрелковой дивизии, 26-ая фамилия увековечена на страницах 221, 268 этой книги. 9 мая 1945 г.» . Ця книга дуже дорога ветерану, бо це книга про її бойових побратимів про кілька років з її життя.

150507_Z_Hontar7
9 Травня 1985 рік. Москва.
82 Червонопрапорна Ярцевська орденів Суворова та Кутузова ІІ ступеня дивізія.
(Зінаїда Павлівна 4 зліва в першому ряду)

Зіна Павлівна учасник районних святкових заходів присвячених Дню Перемоги. 1985 року їздила до м.Москва, де відбулася зустріч бойових побратимів 601 стрілецького полку 82-ої Червонопрапорної ордена Суворова та Кутузова ІІ ступеня дивізії.
150507_Z_Hontar9
У свої поважні роки Зінаїда Павлівна має бойовий характер, любить життя та з оптимізмом дивиться у майбутнє, вірить, що незабаром закінчаться військові дії на Сході України і скрізь запанують мир, спокій, злагода, добро. Та й чи може бути інакше, коли маєш четверо дітей, семеро внуків та п’ять правнуків.

Окутані спільним горем, наші діди і бабусі віддавали свої життя, вчиняли героїчні подвиги, працювали в поті чола не покладаючи рук, день і ніч, і все це лише заради Перемоги, тієї важкої Перемоги, що дала життя нашим батькам, котрі подарували життя нам!

Хвала і слава тим, хто подарував нам цю перемогу! Вічна пам’ять тим, хто віддав за неї своє життя!

Олексій ПРИЙМА,
член волонтерської організації “Благовіст”

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/spogadi_veterana/4-1-0-601
22.04.2015
Спогади ветерана

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *