Юність, обпалена війною

150507_Riasne_IIWW_1
21 червня 1941 року випускники Ряснянської школи отримали атестати про середню освіту. Це була радісна подія не лише для школи, а й для всіх жителів села. Лунав веселий сміх, грала музика, у вихорі шкільного вальсу кружляли пари. Перед молодими людьми відкривалась дорога в самостійне життя. А наступного дня почалася війна. Багато планів не збулося, багатьом надіям не судилося здійснитись.

Не здійснилися заповітні мрії і трьох дівчат-випускниць. Вони з першого шкільного дня навчалися в одному класі, товаришували, допомагали одна одній у навчанні. Ліда Пащенко та Марійка Капленко жили на одній вулиці і були сусідами, разом бігали по яблука до колгоспного саду, спекотними літніми днями плюскалися у ставку. Не відставала від них і Ліда Степанко – відстань за півкілометра до її будинку для подруг не була перешкодою.

З червня 1941 року фашистські війська, рухаючись на схід, захоплювали українські міста та села. 14 жовтня було окуповано і наше село. Німці захоплювали хати, виганяли місцевих мешканців на вулицю, багато з них жили у хлівах разом з домашньою худобою, когось прийняли сусіди, дехто з людей викопував землянки і жили в них. Доводилось важко працювати, адже в селі залишились жінки, люди похилого віку та діти.

Протягом Великої Вітчизняної війни 412 жителів сіл Ряснянської сільської ради було мобілізовано в діючу Радянську армію. Жінок та молодих дівчат німці ганяли на роботу за 10 кілометрів на північний схід від села – в районі хуторів Високий та Просіки вони копали окопи. Важкі земляні роботи, розтерті від взуття ноги, а руки – чорні від землі і червоні від водянок, які натиралися держаком лопати і відразу лопалися.

Один рік і 4 місяці тривала перша окупація села і 11 лютого 1943 року Рясне було звільнено від фашистів загонами партизанського з’єднання Наумова. Але 16 березня німці знову окупували село, та не надовго – 8 серпня 1943 року частинами 575-го стрілкового полку 161-ї стрілкової дивізії Рясне було звільнено. Через декілька днів молодим хлопцям та дівчатам було наказано з’явитися до сільської ради. Звичайно ж, всі прийшли. Ніхто не знав, що їх чекало того дня. До сільської ради під’їхало кілька критих брезентом вантажівок і всім було наказано завантажуватись.

Куди? Навіщо? – і ніякої відповіді на всі питання.

Хтось плакав, хтось кричав. Без документів, без речей всіх повезли по дорозі на Пушкарне, потім на Теребрене, звідти – на Красну Яругу. Там невелика зупинка – і знову в дорогу. Зрозуміли, що їдуть назад – знову Теребрене, Пушкарне і ось воно – рідне село. Але ніякої зупинки, проїхали центр, спустилися до ставка, переїхали греблю, почали підійматися по рідній вулиці Ліди та Марійки. Дівчати голосили, кричали, ось вони – батьківські хати, та запилена звивиста дорога ніяк не закінчувалась.

Вивантажили всіх у Сумах на залізничному вокзалі. Ось тільки тепер всім оголосили, що вони – майбутні воїни Радянської армії і їх відправляють на фронт. Ліда Пащенко, Марійка Капленко та Ліда Степанко трималися разом, боялися, що їх роз’єднають, але подругам пощастило – всі вони стали санітарками військового підрозділу 194-го управління польовими евакопунктами 47-ї армії 1-го Українського фронту.

Власними очима побачили дівчата весь жах війни у скалічених солдатських долях, у закривавленій рідній землі. З поля бою доводилось витягувати поранених солдат та офіцерів, робити перев’язки, день і ніч виходжувати та годувати скалічених, контужених, безруких, безногих, з гнійними ранами солдат. Але один день із життя на війні запам’ятався назавжди.

Госпіталь на колесах стояв на перебазуванні біля міста Сарни Рівненської області. Було дуже багато важко поранених. Тяжко прийшлося молодим дівчатам-санітаркам. Багатьом потрібно було зробити перев’язки, принести води. Ледь трималися на ногах лікарі. Та раптом налетіла ворожа авіація і почалось бомбардування. Персонал рятував поранених, як міг. Ліда Степанко затрималась біля пораненого, який просив: «Сестричко, не залишай мене, я так хочу жити». Коли вона вибігла з вагону, побачила, як авіабомба накрила людей, серед яких була і її подруга Ліда Пащенко. Все життя Лідії Іванівні снилося молоде знівечене тіло подруги, вона говорила: «Скільки років пройшло та це не можна забути!». 27 березня 1944 року Лідію Юхимівну Пащенко поховали поблизу міста Сарни.

150507_Riasne_IIWW_2
Ліда Степанко та Марійка Капленко (в центрі першого ряду) на сходах Рейстаху.
Травень 1945 рік

Нелегкими дорогами війни пройшли Ліда Степанко та Марійка Капленко по Західній Україні, Польщі, дійшли до Берліна, поставили свої підписи на стінах Рейхстагу.

За мужність і відвагу Лідія Іванівна була нагороджена орденом «Вітчизняної війни І-го ступеня», медалями «За мужність» та «За бойові заслуги».

Марія Григорівна мала подяки від командира частини за участь в бойових діях при взятті Варшави та Берліна, за форсування Одера, була нагороджена медаллю «За перемогу над Німеччиною».

Демобілізувались подруги в липні 1946 року, повернулись в рідне село. Марія Григорівна Капленко закінчила курси і працювала бухгалтером у колгоспній конторі. Завжди акуратна, стримана, розсудлива – такою запам’ятали її односельці. Багато років зі сцени сільського Будинку культури звучали вірші про війну, які читала Марія Григорівна. У односельців наверталися сльози на очі, тривога пронизувала все тіло – тільки той, хто пережив всі страхіття війни, міг так схвильовано читати такі проникливі рядки.

Лідія Іванівна після війни працювала секретарем правління колгоспу ім. Леніна, пізніше була завідуючою дитячим садком. Разом з чоловіком, Мяус Григорієм Івановичем, виростили і виховали п’ятеро дітей.

Ось такі вони, наші земляки, люди, якими ми пишаємось, які були і залишаються прикладом для сьогоднішньої молоді. Їх життя, їх вчинки – це справжній подвиг.

Волонтери Ряснянського НВК.
Координатор волонтерського руху Л.Король

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/junist_obpalena_vijnoju/2015-05-05-4975
05.05.2015
Юність, обпалена війною

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *