ВІН УСІМ ЇМ БУВ БАТЬКОМ…

150518_O_Hadiatskyi_1
Олександр Васильович постояв ще мить біля криниці і попрямував подвір’ям училища до свого будинку… Дрімає під місяцем навчальне містечко. Два п’ятиповерхових учнівських гуртожитки, двоповерховий навчальний корпус із 40 класами-кабінетами, лабораторіями, клубом, спортзалом, майстерні, гаражі, де стоїть понад сто тракторів, екскаваторів, трактородром і автодром.

Виросло профтехучилище. Вже кілька років воно діє як середнє професійно-технічне. Йому присвоєно звання «Краще профтехучилище системи Міністерства меліорації і водного господарства СРСР».

Росло училище, ріс з ним і Олександр Васильович Гадяцький, педагог, інженер-механік, меліоратор, директор Лебединського середнього меліоративного профтехучилища, Герой Соціалістичної праці. Ні, це училище для нього – не тільки навчальний заклад. Бувало, втомлений, повернеться директор чи з відрядження, чи з навчального поля, прийде ось сюди, на подвір’я профтехучилища, пройдеться поміж соснами, постоїть біля криниці, згадає своє дитинство, юність, вкотре окине оком училище, яке для нього не лише навчальний заклад. Це його життя.

Народився Олександр Васильович Гадяцький 22 серпня 1925 року в хуторі Птушка Мезенівської сільради. Вчитися хотів завжди, тому вирушив до Краснопілля, де на той час було відкрито одну на весь район середню школу. Квартирував у далеких батькових родичів, бо до його хутора Птушки звідси кілометрів двадцять. Після семирічки вступає до Білопільської педагогічної школи. Та навчався в ній лише один курс, бо розпочалася Велика Вітчизняна війна.

Пізніше О. В. Гадяцький скаже, що його юність закінчилася у 1943 році, коли з десятого класу був відкликаний у колгосп «Серп і Молот» свого рідного хутора Птушки Мезенівської сільради Краснопільського району. Спершу був конюхом, а згодом став бригадиром. Йому, підлітку, довірили «дорослу» роботу, а першими педагогами були мама, голова райвиконкому, дід Герасим. Їхня педагогіка була нехитра, але це була педагогіка відкриття добра в людях, розуміння вічних істин: що хліб святий, якщо впаде, то підніми і поцілуй скибку, що працювати треба на совість, що земля свята і що її треба любити. Це з отроцтва ввійшло в його свідомість, стало його правдою, а згодом – його педагогікою.

Але педагогіка буде потім, – а до цього юнака обрали виконувати обов’язки голови колгоспу. Це були нелегкі дні. Напівголодні хуторяни несли в поле зерно на посів з самого райцентру. Цю роботу виконували в основному жінки й підлітки. Тоді ніхто не говорив красивих слів, але вчинки людей свідчили про їх душевну красу. В мішках носили на поле перегній, орали землю не тільки кіньми, а й коровами, копали поле лопатами.

– Перша подяка за роботу була наче напуття на довгу життєву дорогу. Пам’ятаю, від радості навіть плакав, – згадував Олександр Васильович. І найдорожча вона мені, бо дякував увесь хутір і були там слова «За допомогу фронту».

В 1945 році Олександр Васильович вступив до Харківського інституту механізації і електрифікації сільського господарства. Після отримання диплому трудився головним інженером Хильчицької МТС Середино-Будського району, а з осені 1953 року розпочалася його справжня педагогічна біографія, розпочалася випадково…

Якось у МТС, де головним інженером працював Олександр Васильович Гадяцький, приїхав перевіряти готовність тракторів до весняно-польових робіт заступник начальника Сумського обласного управління сільського господарства і заготівель Віктор Іванович Щербак.

– Привіт, педагог! – по-студентському привітався з Олександром Васильовичем (вони разом навчалися в інституті й добре знали один одного). – Он куди забрався!

Згодом, оглядаючи трактори, наче між іншим сказав:
– А у нас проблеми. В Лебедині створюємо профтехучилище. Через місяць навчання треба починати, а кадрів не вистачає. – І несподівано запропонував: – А ти не пішов би туди?

– Який же я педагог? Це мене так жартома в інституті називали.

– Знаю, що жартома. Але ж чогось так звали тебе, а не мене. Значить уміння з людьми працювати в тебе є. Готуватимеш трактористів. Ти серйозно подумай.

Так Олександр Васильович був «засватаний» на педагога до Лебединського профтехучилища, котре й очолив у 1954 році. Важкий то був час…

У конторі колишньої лісозахисної станції обладнали навчальні класи, в складському приміщенні їдальню. Одяг і взуття обіцяли в МТС видати, але десь все це затримувалось. Більшість учнів у вересні приходили на заняття босоніж…

Вже через місяць із двохсот учнів, які починали навчальний рік, залишилась половина. А тут ще хтось пустив чутку, що взагалі ніякого одягу і взуття не будуть видавати, що їх тут ще трохи потримають і відправлять у Донбас на відбудову шахт, а не в колгоспи на роботу. Олександра Васильовича тоді найбільше турбувало, щоб з училища не втекли діти-сироти, бо розумів – втечуть дитбудинківці – втечуть усі за ними.

А тут ще й домашній килимок, який дружина подарувала, з кабінету зник… Звісно, дитбудинківці «потягнули», а хто ж іще! Та згодом про той килимок усі забули, не до нього було, а тут нарешті приємна новина – в училище надійшли одяг і взуття для учнів. Нарешті питання про втечу перестало існувати, більшість утікачів, почувши про одяг і взуття, повернулися.

Про килимок Олександр Васильович згадав, коли в групі дітей-сиріт невідомо звідки взялася старенька гармошка, тепер вечорами в училищі організовували танці, запрошували на них дівчат. «Може виміняли, чортенята, за килим гармошку. Виміняли то виміняли. Добре, що хоч весело і не тікають більше» – подумав він тоді.

А через рік у профтехучилищі був перший випуск трактористів для районних МТС. Перед від’їздом прийшли хлопці в кабінет до Олександра Васильовича прощатися, а в руках величенький згорток.

– Де був, не скажемо, – говорять, відводячи очі. – А признаємось. Думали тікати з училища. Коли ні одягу, ні взуття не було… Ну, а щоб гроші на квитки на поїзд виручити, потягли у вас оцей килим. Ви не хвилюйтесь, ми його викупили чесно, за гроші, що на практиці заробили. Ми тій бабусі, яка нас тоді «виручила», новий купили.

Потім згадували різні історії, весело сміялись, пригощалися принесеними пиріжками.

У 1958 році при училищі було створене учнівське навчальне господарство. Тут через працю, через перші мозолі, через радість досягнутих врожаїв приходила до учнів висока майстерність, любов до землі. Це стало суттю навчального процесу.
150518_O_Hadiatskyi_2
З 1969 року училище стало базовим училищем «Сумводбуду» і почало готувати кваліфікованих спеціалістів для меліоративних робіт: машиністів екскаваторів та бульдозерів, водіїв автокранів і автомобілів, механізаторів-меліораторів, будівельників, а вже у 1974 і 1977 роках році училищу присвоювалось звання «Краще профтехучилище системи меліорації і водного господарства СРСР».

– Наші випускники були хорошими механізаторами, а от з меліоративною справою хоч і обізнані, але більше теоретично. Ніде було їм набувати практичних знань із меліорації. Адже ні осушувати, ні поливати учнівське поле не треба було. Воно родило гарно, годувало учнівський колектив і давало чималий прибуток. – ділився свого часу спогадами директор. – І у 1978 році я зважився віддати наше поле колгоспу, а замість нього просити виділити в заплавах Псла, неподалік училища 400 заболочених гектарів. Пригадую перші виробничі заняття учнів у тих заплавах. Ми довірили підліткам різні типи потужних машин. Це було не тільки їхнє навчальне поле, де вони повинні відробити певну кількість годин, освоїти якусь операцію, це було їх справжнє поле, справжня робота, кінцевим результатом якої буде врожай.

Результат не забарився. На окремих ділянках болота після проведених дренажних робіт одержали чудовий урожай пшениці – по 37 центнерів з гектара. Перший успіх окрилив, та це був тільки початок. На важких роботах перевірялося не тільки те, на що здатні руки й розум підлітків, але й те, на що здатні їхні серця.
150518_O_Hadiatskyi_3
За 32 роки роботи в СПТУ Олександр Васильович Гадяцький вручив 22 000 свідоцтв молодим механізаторам, водіям, будівельникам, меліораторам. Сотні випускників отримали направлення на роботу у господарства нашого району.

За трудові успіхи на той час О. В. Гадяцький був нагороджений орденом «Знак Пошани», медаллю «За трудову доблесть» і в 1977 році йому присвоєно звання «Заслужений працівник профтехосвіти УРСР».

Радісною подією в житті О. В. Гадяцького було перебування в 1978 році в Москві на Всесоюзному з’їзді вчителів. Тут близько 10 000 вчителів відзначено урядовими нагородами, а 46-ти з них присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Тут же, на з’їзді, орден Леніна і Золоту Зірку Героя Соціалістичної праці було вручено і Олександру Васильовичу Гадяцькому.
150518_O_Hadiatskyi_4
Олександр Васильович сприйняв нагороду, як і належить людині скромній. Бо він ніколи не відділяв себе від педагогічного колективу, свої справи й турботи – від загальних. Себе ніколи не підносив і своїх заслуг не перебільшував. На зборах профтехучилища, на які він вперше з’явився із Золотою Зіркою Героя на грудях, О. В. Гадяцький мовив до педагогів, майстрів виробничого навчання, учнів, гостей:

Я щасливий, але коли б міг, то Зірку цю поділив би між вами всіма. На ній п’ять промінчиків. Один я віддав би викладачам, другий – майстрам виробничого навчання, третій – учням, четвертий – нашим шефам із тресту «Сумводбуд», а п’ятий – всім нашим випускникам, які чесно трудяться в господарствах області, республіки. Отож, дорогі товариші, Зірка ваша.

Його слова були гідні високого звання.
150518_O_Hadiatskyi_5
О. В. Гадяцький помер в 21 листопада 2008 року, похований в місті Лебедин, почесним громадянином якого став у 2007 році.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/geroji_nashogo_kraju/vin_usim_jim_buv_batkom/16-1-0-538
21.01.2014
ВІН УСІМ ЇМ БУВ БАТЬКОМ…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.