20 травня виповнюється 85 років Анатолію Івановичу Дейнеці, Заслуженому архітектору України, уродженцю села Рясного Краснопільського району
– Отож, Анатолію Івановичу, хто ж такий Дейнека?
– А Ви спочатку зазирніть до тлумачного словника української мови. Там знайдете пояснення слова «дейнека». У другій половині 17-го століття – це селянин, озброєний дрючком, довбнею, рогатиною або іншим народним знаряддям, що брав участь у повстанні на Лівобережній Україні. Тому я українець з діда-прадіда. Мої родові корені знаходяться в селі Рясному, що на Краснопільщині. Дід Назар Пантелеймонович, по лінії матері, славився, як неперевершений пічник, баба Федоска, як і більшість бабів, була хранителькою народної творчості. Батько мій вчителював у сільській школі. У 43-му він пропав безвісти на фронті.
– Чи пам’ятаєте Ви свої шкільні роки?
– Навіть – більш ранні літа. Народився я року 1930-го, але себе вже трохи пам’ятаю з 1933-го. Не важко здогадатися чому. У 1947-му в Рясному закінчив школу-семирічку. Тоді теж було не дуже хлібно. Мене від голодної смерті врятував шкільний товариш із Олександрівки, потроху підгодовуючи то картопелькою, то макухою. Тож, особливо не роздумуючи, поступив після школи до технікуму цукрової промисловості. Думав я, тоді вічно голодний, так: закінчу технікум – працюватиму на цукрозаводі, а там все їстівне – і патока, і цукор, і навіть жом. З голоду не помру. Отже, професію обирав не я, її за мене обрав голодний 1947-й.
– А звідки ж з’явився потяг до архітектури?
– Дуже просте пояснення. Я з дитинства любив малювати, щось конструювати, мріяв будувати, а тут – з 1951-го в державі почалася післявоєнна відбудова. Її масштаби вражали. І ось ота, приглушена голодом і нестатками, тяга до одухотвореного творення і високодуховного таки перемогла. Після закінчення технікуму з «червоним» дипломом я подав документи до Київського інженерно-будівельного інституту на архітектурний факультет. У приймальній комісії цього навчального закладу здивувалися, мене відраджували зі вступом до нього, говорили, що мені потрібно додатково брати участь у серйозному творчому конкурсі для абітурієнтів, мати для цього неабиякі здібності, навіть талант. А, мовляв, до інституту харчової промисловості мене приймуть без екзаменів із розпростертими обіймами. Та я таки ризикнув.
– А що, той ризик був таким серйозним?
– Це я зрозумів уже пізніше, ставши студентом. У моїй, тоді єдиній набраній на всю Україну архітектурній групі, навчалися донька ректора, донька декана, син професора цього інституту, донька начальника міліції Києва… Ну і так далі. А чому – єдиній групі? Бо в той час архітектори чимось прогнівили господаря країни Микиту Хрущова – і він, своїм рішенням, скоротив кількість набору «на архітектори» лише до однієї групи і лише в одному інституті України.
– А Ваша дружина теж навчалася з Вами?
– Звичайно, Маргарита Борисівна Ткаченко теж була донькою відомих харківських батька-архітектора та мами-скульптора. І мала вона таку осину талію, а заразом з нею і таку жалючу неприступність, що Ви тепер навіть не уявляєте…
– Але знаю, що неприступних фортець для доброго молодця, яким Ви, звісно, були, не існує. А як Ви потрапили до Сум?
– У далекому 57-му, ми, щойно одружені з Маргаритою Борисівною, з двома валізами книг по спеціальності прибули по розподілу до Сумського відділу архітектури. Суми нам стали рідними на все життя. З 58-го я працював у інституті «Сумиоблпроект», з 61-го по 67-ий – був головним архітектором Сум, з 68-го – заступником головного обласного архітектора, а з 69-го по 99-ий, року досягнення пенсійного віку, – начальником цього відділу. Проте й після цього я вів активну проектну діяльність в різних проектних підрозділах до 2010-го року. Та й зараз не сиджу без діла. Маю на увазі справи архітектурні. Дружина теж трудилася по спеціальності.
– Що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за час роботи?
– Безумовно, це участь у розробці генерального плану обласного центру, який був затверджений у 68-му Радою міністрів УРСР, якого до того часу взагалі не існувало: все будувалося якось хаотично і по вказівці керівних органів. Окрім того, домігся у свій час того, що посади районних архітекторів зайняли люди з вищою спеціальною освітою, і на районному рівні нарешті зникли хаос і дилетантство у забудові райцентрів, зокрема і Лебедина. Горджуся проектом, за яким побудували пам’ятник у Новій Слободі Путивльського району – «Дзвін скорботи». Її спалили фашисти в роки війни і розстріляли всіх мешканців. Пишаюся відбудованою за моїм проектом, який був створений на основі історичних досліджень, церквою великомученика і Героя України Калнишевського в селі Пустовійтівка Роменського району.
Анатолій Дейнека разом з дружиною Маргаритою Борисівною біля дачного будиночка
Є й інші причини для гордощів. Часто, буваючи у високих коридорах влади, зокрема й обласних, я добре бачив іноді середньовічне невігластво властолюбців і зазнавав диктату від невігласів, спроби підкупу за те, щоб я не був принциповим і на деякі неприглядні речі закривав очі, мені намагалися давати хабарі за виділення земельних ділянок, проте я горджуся тим, що прізвище архітектора Дейнеки стало синонімом чесності і непідкупності. І хоч я маю лише малометражну квартиру в Сумах, яку отримав у 57-му як молодий спеціаліст, і дачу в Куликах, яка насправді є звичайною сільською хатою, ні за якими «хитромудрими» можливостями і шансами збагатитися нечесним шляхом не шкодую. Мені про це навіть огидно думати. Людина по собі повинна залишити на землі добру пам’ять, а не наслідити на ній брудними діями і помислами. Своїм прожитим життям я цілком задоволений.
– Отже, Ви працювали лише на користь людям?
– Звичайно. Принаймні, я так вважаю. І дуже образливо, що тепер, як на мою думку, немає майже жодної держустанови, яка б працювала з користю для людей. Працюють лише для себе, людям на шкоду.
– А які проблеми архітектури сучасної?
– Сьогодні симбіоз влади та бізнесу породив вседозволеність, безвідповідальність, і, як наслідок, корупцію скрізь, зокрема, і в містобудуванні. Масово відбувається продаж землі під незаконне будівництво. Мені відомо багато випадків гоніння на чесних архітекторів і навіть… вже й на саму професію архітектора через прийняті останнім часом дуже лукаві закони, які роблять архітектора крайнім у випадку виявленого беззаконня, скоріше, внаслідок «розборок властьімущих». Це зробить архітекторів «ручними» та штовхатиме їх на злочини і перед законом, і перед власною совістю. Така ситуація – нехороший діагноз для влади.
– Отже, давайте порахуємо Ваш стаж архітектора…
– З 1957-го – по 2010-ий. Ось і рахуйте!
– Знаємо, що Ви Заслужений архітектор України, Почесний архітектор Росії, Лауреат премії Кабінету Міністрів СРСР 1990-го року за розробку генплану Сум. А як же Ви опинилися в Куликах на Лебединщині?
– Лебединщина завжди була моїм найулюбленішим районом, а Лебедин – найулюбленішим містом Сумщини. У Лебедині є, з точки зору архітектора, щось від старовинного Суздаля, якийсь творчий суздальський дух, зручне для життя місцезнаходження. А ще я дуже поважав у свій час архітектора Лебедина у 70-х Олександра Миколайовича Горошка, якого й досі пам’ятаю. Тому, їдучи в Кулики, півдороги я думками про Суми, а від Бишкіня – про Лебедин.
– А чим Вас, як архітектора, конкретно приваблює Лебедин?
– Своїм історичним архітектурним стилем. Його потрібно і надалі берегти. Він прикрашає місто, і ніякі висотні сучасні будівлі його не компенсують. Тому потрібний перспективний план-проект реабілітації архітектури Лебедина. Бажано, щоб в бюджет міста закладалися на це кошти. Про проблеми історичного стилю парку Лебедина та його можливості реконструкції я вже висловився на сторінках тижневика.
– Цікаво, чи продовжилася династія архітекторів Дейнеків?
– Скоріше, продовжилася династія по лінії духовній у двох доньок, чотирьох онуків, правнучка Адамчика.
– Знаємо, що Ви ще й віршуєте. Навіть видаєте за спонсорські кошти друзів збірки своїх віршів…
– Великим поетом себе не вважаю, але й сподіваюся, що мене, старого та сивого, цінителі красного слова не зарахують до численного і невмирущого плем’я графоманів, що тирлуються поблизу поля Поезії. Прочитаю щось коротеньке:
Твердят, что дороги стекаются к храму.
Из древности это воспето стихами.
А в жизни иначе, и это обидно:
Дорога кончается – храма не видно…
– Прекрасні рядки! Але нехай Ваша з Маргаритою Борисівною земна дорога ще довго не закінчується. Дякую Вам за теплий прийом та змістовні й чесні відповіді на запитання.
Василь ПАЗИНИЧ,
кор. тижневика «Будьмо разом»
Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/zasluzhenij_arkhitektor_ukrajini_anatolij_dejneka/2-1-0-355
12.10.2012
Заслужений архітектор України Анатолій Дейнека
З окремими проектами архітектора Анатолія Дейнеки можна познайомитися тут:
http://www.nsausumy.narod.ru/3_11_dey.html
