Микола Данько. Поетична індивідуальність першорядного значення

150522_M_Danko
Про Миколу Данька понині, а це вже кільканадцять років після його відходу в інші світи, сумські літератори відгукуються як про своє суспільне сумління у нелегкі години відлиг і заморозків, незначних послаблень і ще більших утисків слова.

Його “проробляли”, звільняли  з журналістських посад, забороняли публікувати твори, а він попри все залишався самим собою, залишався зразком для молодших, чимось світлим у їхньому житті.

У Львові Миколу Данька пам‘ятають мало, і то лише старші літератори та читачі: його вижили з міста ще півсторіччя тому

Але не забігатимемо наперед. Народився Микола Данько 24 травня 1926 року в селі Славгород Краснопільського району на Сумщині у родині коваля. Тож ще малим йому довелося пережити жахіття Голодомору. У молодості його більше тягнуло не до літературної творчості, а до техніки, тому й подався учитися до Харківської радіошколи. Далі – війна, фронт.  Брав участь у бойових діях в Угорщині, Австрії, закінчив війну 19-річним  солдатом у Чехії. Проте з військовим життям так зразу ж попрощатися не вдалося: ще п’ять років служив в авіаційних полках у Красноярську, Конотопі, на Сахаліні.

Лише після цього почалося цивільне життя, виверти якого закинули Миколу Данька на Львівщину, працював тут на Пустомитівському вапняковому заводі. Саме тут у нього й з’явився потяг до писання, тож вирішив вступити заочно до Львівського університету на факультет журналістики. Щойно закінчив його 1956 року, як йому зразу ж запропонували посаду репортера в органі Львівського обкому комсомолу – газеті «Ленінська молодь». А це на той час – неабиякий кар’єрний зліт для новоспеченого журналіста.
150522_M_Danko02
З Миколою ми познайомилися ще під час навчання. Він завжди мене дивував непоясненним для мене вмінням роздобувати раритетні видання, і то такі, за одне читання яких репресивні органи позбавляли права вчитися, працювати, та й жити вільно. Пригадую, ми тоді разом із письменником Володимиром Лучуком винаймали квартиру в однієї доброї господині. Тож саме там було наше перше знайомство з роздобутими Даньком книгами поезій репресованих поетів. Між ними насамперед: Євген  Плужник, Дмитро Фальківський, Михайло Семенко, Ол. Влизько. А ще добре пам’ятаю “Листопадовий здвиг” і “Мазепа” Богдана Лепкого.

“Вивідачів” різного типу тоді не бракувало, до того ж  письменницьке середовище постійно перебувало під посиленим наглядом – тож спосіб життя і мислення вільнолюбного поета не залишався таїною для представників відповідних органів. Хотів чи не хотів – а мусив прощатися зі Львовом.

Ми, гуртком давніх друзів, влаштували прощальну вечірку у кнайпі “Під вежею”. Я записав тоді ним проскандоване:
Терпке вино, терпкіша брага,
Та нам хоч би що, ми п‘ємо.
Та ні за чарку, ні за блага
Ми наших душ не продамо.

Ми обмінялися книгами: Микола вирішив таки розлучитися з улюбленим Є. Плужником, написавши на титульній сторінці: “Миколо, будь собою, бо Плужник тобою не буде”. Я подарував йому “Спогади про неокласиків” Юрія Клена, мав їх кілька від Анни Горбач. Знаю, що за неї Миколу не минули неприємності в Сумах…
150522_M_Danko03
М.Данько (перший праворуч) у компанії літераторів

Тож Микола Данько вирішив не спокушати долю, вирушив зі Львова в одну із начеб непримітних районних газет на Прикарпатті, та вже невдовзі з’явився у рідних Сумах. Спершу йому таланило з працевлаштуванням – оформився літпрацівником обласної газети. Як виявилося, ненадовго: за кілька років був звинувачений у буржуазному націоналізмі. Довелося пробувати себе сторожем, кочегаром, дроворубом. Зрештою, такі щаблі трудової біографії відомі багатьом вільнодумцям.
150522_M_Danko01
Але перед тим Микола ще встиг видати дещо – спершу маленьку збірочку, потім уже місткішу і повнокровнішу, під майже “революційною” назвою “Червоне соло”. Назва не врятувала – ще з друкарні збірку вилучили і пустили під ніж. Виходила вона у Харкові, за протекцією незабутнього Василя Бондара – тож йому також перепало на горіхи, як і геть безневинній жінці-редакторці…
150522_M_Danko04
Харківські колеги понині пишуть у спогадах, що ту книжку мало хто міг потримати в руках – але то не зовсім так. Саме тоді у Львові діяла популярна книгарня “Поезія”, і завідувала нею досить компетентна і вільнолюбна жінка на імення Стефа (прізвище забулося), давня знайома Данька. Книгарня мала право замовляти певні тиражі на свій смак і розсуд із фактично усіх видавництв України, їх тоді було не так багато, адже видавничі потуги областей об‘єднувалися у кущі. То львівська “Поезія” і замовила десь чи не двісті примірників Данькової книги. Її й продавали якийсь час, доки відповідні органи не схаменулися. Проте вилучили не все – дещо пані Стефа приховала.

Досить сказати, що, коли я влітку 1967 р. одержав від словацьких українців запрошення на Свидницький фестиваль, то зміг повезти із собою кілька примірників. Подарував тамтешнім українським літераторам: І. Мацинському, Ю. Бачі, П. Мурашку, залишив у редакції радіо, “Дружно вперед”.

Невдовзі у черговому номері “Дуклі” з’явилася добірка віршів М. Данька і слово про нього одного з редакторів Павла Мурашка (невдовзі також репресованого). Оскільки Мурашків текст майже невідомий нашим читачам, зацитую тут бодай дещо.

«Чому поміж сотень книжок, які з‘являються щороку, лише дуже рідко трапляється книга, яка відразу підіймається своїм значенням  над поточною літературною продукцією і викликає загальне захоплення? Чому поезія Василя Симоненка мала такий великий вплив на формування сучасного літературного мислення?

Такі питання виникають, коли читаєш нову збірку поезій Миколи Данька “Червоне соло”, яка вийшла нещодавно в харківському видавництві “Прапор” (1967, 92 ст., тираж 6000)…

150522_M_Danko05
Микола Данько, який народився 1926 року в селі Славгород на Сумщині, також працює в редакції сумської обласної газети “Ленінська правда” і шлях його до поезії подібний, хоч, здається, ще складніший, ніж у В. Симоненка. “Червоне соло” – друга збірка М. Данька (першою була “Зоряне вікно”), і вона свідчить про прихід в українську літературу поетичної індивідуальності першорядного значення. Тому й не дивно, що збірка “Червоне соло” розійшлася зразу ж після її виходу і зникла з книгарень України ще того ж дня, коли надійшла до продажу (в редакції “Дуклі” знали про справжню причину зникнення збірки – М. П.)»

Микола дочекався нових часів, зміг видати повнокровне вибране, встиг потішитися читацькою увагою. 1991 року у видавництві «Радянський письменник» виходить третя прижиттєва збірка його творів «Й сонця прихилив би». До неї увійшли твори, які були заборонені до друку в минулі роки. Але сили вже були змарновані понадлюдською напругою в нерівній борні за виживання. Підкошений хронічними хворобами, Микола Данько помер 14 лютого 1993 року. Похований на Баранівському цвинтарі в Сумах.

Микола Петренко

Джерело:
http://zaxid.net/news/showNews.do?zahriple_solo_mikoli_danka&objectId=1254646
Захрипле соло Миколи Данька
Проекти / Ми пам’ятаємо
10-05-12  23:10

У Краснопільському web-просторі стаття вперше з’явилася тут:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/mikola_danko/mikola_danko_poetichna_individualnist_pershorjadnogo_znachennja/19-1-0-325
20.06.2012
Микола Данько. Поетична індивідуальність першорядного значення

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *