30 годин на неокупованій території (ч.1) «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець»

150522_M_Danko01
Нині я не можу пригадати за яких обставин познайомився з Миколою Михайловичем Даньком. У серпні 1980 року наша родина переїхала у рідне місто мого тата Суми, і це знайомство відбулося завдяки татові. Тобто, восени 1980.

Микола Михайлович жив на вулиці Малиновського у „хрущовці”, що поруч зі школою N2. Квартира знаходилася на другому поверсі і виходила вікнами на стадіон школи.

На час нашої зустрічі мені було 15 років, а Миколі Михайловичу — 56. Я був спортивної статури, багато чим цікавився (закінчив музичну школу, ходив у фотостудію, постійно читав і завдяки сімейній традиції об’їздив безліч цікавих місць Союзу від Москви до Карпат і Кавказу). В тому віці, в якому зазвичай формується світогляд і його етична компонента, я потребував сильного свідомого вчителя. Такого у провінційній Сквирі Київської області важко було знайти. А Микола Михайлович вже перебував на пенсії і відчував явний брак «суспільного навантаження», будучи відлученим існуючою системою від роботи в редакції і навіть від більшості колишніх друзів. Тобто, як мені видається, ми вдало доповнювали один одного: учень–шукач і недонавантажений вчитель–поет і досвідчений гуру, відірваний владою від суспільства. Об’єднувало нас і те, що ми розмовляли українською (у тогочасних Сумах це було рідкістю).

Пригадую квартиру Миколи Михайловича. Вона не зазнала жодних змін від того далекого 1980-го аж до його смерті у 1993. Двері в квартиру були від сходів сходового маршу направо. Відразу за дверима починався невеликий коридорчик, праворуч — вішак, прикритий тканиною. Він не призначався для гостей. Ліворуч від вхідних дверей розташовувалася кухня. Зліва у кухні стояла газова плита на дві конфорки, прямо — вікно, на підвіконні — папки з паперами. Перед вікном стояв невеличкий столик, за яким могли уміститись тільки двоє. Біля правої стіни кухні були зроблені прості полиці, заповнені зв’язаними тонкою мотузкою у пачки журналами 60-х років, які вже добряче пожовкли і, здавалося, за останні 20 років їх ніхто не торкався. Над дверима висіло два слобожанських примітива на дошках в чорній рамці — пейзажі. Кухня невеличка (біля 5 кв. м), але дуже затишна і по-літературному довірлива, сприяла щирій бесіді. В ній витала богемна і одночасно аскетична атмосфера.

В коридорі, що вів до кухні, висіло дві чи три картини. Пригадую лише дві з них. Перша – портрет олією самого Миколи Михайловича в профіль. Друга – портрет Олександра Блока, виконаний олівцем, роботи тещі Миколи Михайловича (ім’я її не пригадую). Робота була в простій золотій рамці. Блока зображено втомленим, з обличчям-маскою, великими очима і трохи жіночим ротом. В ньому відчувався аристократизм, стоїцизм перед долею, які поєднувалися із пасивністю і слабкістю. Блок водночас являв собою ілюстрацію до фрази філософа Блеза Паскаля «Людина — це найслабша тростина, але тростина, що мислить» і до власного вірша «Рожденные в года глухие // Пути не помнят своего». Вдивляючись у цей портрет, якось ясніше розумієш цю відому фразу Зінаїди Гіпіус: «Как поэту руку Вам подам, а как человеку нет». Це був добротний портрет поета, в якому відобразився символ трагічного блоківського пошуку — «шлях інтелігенції» і його кінцева поразка на теренах революції. Я описую це так детально тому, що висить портрет нині у мене в кімнаті, де я працюю над цими спогадами. Олександр Блок Миколи Михайловича зі мною. Відразу додам, що в характері Миколи Михайловича не було нічого від блоківської слабкості і хитань.

Далі по коридору була кімната, що одночасно слугувала Миколі Михайловичу вітальнею, бібліотекою і спальнею. Приблизно третю частину кімнати займала знаменита бібліотека Миколи Данька. Вона розташувалась у дві стіни: прямо напроти дверей і праворуч. Пригадую, що полиці були, здається, в чотири ряди заввишки і в два чи три ряди вглиб. Книжкові полиці також були затягнуті занавіскою, яка легко відкидалася в бік. Книг в бібліотеці було, очевидно, тисяч 4-5. В кутку між полицями стояв невеличкий круглий журнальний столик — ще одне місце, крім кухні, для прийому гостей, за яким могло вміститися 2–3 особи. Ліворуч від дверей — ліжко, вірніше старий дореволюційний диван із вертикальною спинкою, що мала дві полички з боків і дзеркальце всередині. (Подібний же диван був і у моєї бабусі Марії Семенівни Коломацької на Шишкарівці). Над ліжком висіла невеличка потемніла стара ікона Богородиці. Микола Михайлович казав, що це залишилося від матері. Річ була старовинна. А також невеликий в темних кольорах портрет Тараса Шевченка в папасі, напевно теж дореволюційна річ. (Портрет Шевченка, розміщений поруч із Богородицею, теж скидався на ікону).

Невеличкий простір поза диваном займали ще дві-три художні роботи: «Єва» —  рання робота художника Юрія Грицая (він доводився кумом нашій родині) і копія автопортрету художниці Серебрякової. У цьому ж проміжку на стіні висіла сурма-горн — такий, яким користувались радянські піонери під час своїх імпрез. Її смислу і історії я не знав, але про себе називав її Сурмою Свободи і в дитячій душі уявляв собі, що як от проголосять Незалежність, Микола Михайлович скаже мені: «Ану, Василю, сурми Свободу!». Пізніше я зустрів цей мотив у вірші Олександра Олеся «Воля! Воля! // Сниться може?». Нині ця сурма перебуває в нашій родині у Сумах, разом із самотньою блакитноокою блондинкою «Євою» Грицая і насупленим Шевченком у кожусі і папасі.

Далі вздовж стіни була ще одна невеличка й теж саморобна книжкова полиця, в якій знаходилась винятково філософська література — томів біля сотні (цікаво, що Микола Михайлович казав мені, що до тієї полиці він ще не дійшов у своєму читанні). Наступна стіна, що виходила на вулицю, мала велике вікно і двері на балкон. Микола Михайлович багато курив, причому прості цигарки, без фільтру, типу «Біломор». Влітку він курив на балконі. Перед вікном росло в горщику велетенське алое, заввишки буквально чи не від підлоги і до стелі. Про себе я гадав, що йому мабуть років сто, і чи воно не є меморіалом якогось діяча минулого сторіччя? На підвіконні стояв гіпсовий бюст поета Василя Елана-Блакитного, заввишки біля 70 сантиметрів. Перед вікном розташувався письмовий стіл із настільною лампою (скляний абажур рожевого кольору) і знаменита друкарська машинка Миколи Михайловича, яку в андропівські часи вилучив КДБ і повернуло лише наприкінці Перебудови. Стіл мав численні шухляди. Зараз не пригадую на котрій із стін — біля вікна чи ліворуч — висів другий портрет Миколи Михайловича роботи того ж Юрія Грицая. Поет на портреті зображений в напівпрофіль, з цигаркою в руках, на тлі зоряного неба, по якому плине ненька-Україна в образі селянки. Портрет передавав відчуття, що Україна глибоко проникла у серце поета.

З цим портретом пов’язана історія, яку розповідали завжди із гумором. Виставив Віктор Грицай портрет на виставці-вернісажі. Відкривав виставку секретар обкому з ідеології. А рік може був чи не 72-й (тобто, той самий – «покісний»). Підійшов секретар до роботи Грицая, улупився очима і питає «зі шпилькою»: «А шо це ти зобразив — неньку-Україну?». А Грицай відповідає: «Ні, це стара ненька поета — селянка-колгоспниця. Син згадує про матір». «Ну, ви, націоналісти, завжди викрутитесь!», – сказав секретар і пішов далі. Це розповідали як приклад, як не треба «втрачати бдітєльності» і бути готовим «правильно» відповідати владі. А портрет був справді чудовим і за портретною подібністю, і за кольорами, і за задумом. Ще й «повчальна» історія до нього приклеїлась. Нині цей портрет має бути у Сумській «Просвіті» (за іншою інформацією — у Сумському відділенні спілки письменників).

Десь поруч зі столом була фотографія Миколи Михайловича, яка, як я вважаю, найкраще відображає його сутність як людини. На ній він зображений приблизно сорокарічним під час відрядження у село, у розмові з колгоспницею. Микола Михайлович у гарному костюмі і білій сорочці, доярка з орденом, ідуть вони десь полем і дивляться ніби вдалину. Микола Михайлович молодий, мужній, повний сил і задумів.  Саме таким і був Данько у житті. Де нині ця світлина?

Справа від столу починалась та стіна, де були книжкові полиці, згадані вище. Вільного місця в кімнаті майже не було, оскільки меблі і полиці займали більшу частину площі. Над дверима вітальні і над ліжком висіли ще кілька картин. Пригадую весняний пейзаж пензля Валентина Куца.

Загальна атмосфера кімнати була також  богемна і аскетична, але через свою захаращеність кімната подобалася мені менше, ніж кухня, де, як правило, і тривали наші розмови з поетом.

Зараз мені важко пригадати деталі розмов зустрічей з Миколою Михайловичем саме періоду 1980-1982 років мого перебування у Сумах, оскільки вони вже досить віддалені у часі. Частіше за все ми з татом заходили до нього, причому ініціатором завжди був тато: «Ану, пішли провідаємо Миколу, віднесемо хліба». І ми ішли пішки, оскільки були сусідами. Стукали у двері. Звідти голос: «Хто там?».  «Миколо, відчиняй», — казав тато чомусь хвилюючись (очевидно від радості зустрічі, а також тому, що на сходах могли і почути, що є гості, і по голосу з’ясувати, хто саме, а світитися зайвий раз не хотілося). Двері відчиняються, і Микола Михайлович, посміхаючись радісно скоромовкою промовляє: «А, Анатолію, Василько, заходьте-заходьте. Черевики не знімайте». Але ми, зрозуміло, черевики залишали біля порогу. Тато приносив Миколі Михайловичу газети, хліб, молоко. А Микола Михайлович частував нас чаєм. Розмовляли про літературу. Спілкувалися з годину і щиро прощались. В 1980-82 роках при зустрічах в основному спілкувався тато, а я був пасивним слухачем. Тато запитував про оцінку того чи того автора, про стосунки між літераторами в тих чи тих літературних угрупованнях. Іноді тато розповідав щось щойно прочитане із мемуарної літератури. Тато міг спитати: «Миколо, чому популярність Максима Горького у Європі впала після Першої світової війни?», чи «Чому Зінаїда Гіпіус не визнала Сергея Єсєніна?», чи «Чому Микола Гоголь писав російською і що він становив із себе як історик?», чи «Що ти думаєш про роман Федора Сологуба  «Мєлкій бєс»?». Тато також часто запитував про Пантелеймона Куліша, Лесю Українку, Миколу Хвильового і т.д. Тобто мова скоріше ішла не про саму поезію, а про літературний процес, літературні угруповання і стосунки всередині них. Іноді Микола Михайлович запитував у мене, що ми вивчаємо з літератури у школі, і що я читаю сам. Довідавшись, що я читаю повість Генріха Бьоля «Дім без господаря», він схвально кивав (хоч і не сказав, що на той момент Бьоль у Союзі вже був дисидентом і другом Олександра Солженіцина). Радив мені читати греків: Гомера, Софокла. Говорив: «Вивчення літератури починається з класики», — і додавав: «Треба читати поступово, в тому порядку як література творилася».

Мене Микола Михайлович називав ідеалістом-романтиком, як він казав моєму татові. Гадаю це стосувалося в першу чергу мого психологічного типу (екстравертний етик). Хоча зараз я не пам’ятаю всіх деталей розмов того часу, але можу сказати точно, про що розмов не було. Не розмовляли про вірші Миколи Михайловича — не читали їх і навіть не згадували. Іноді, згортаючи свої папери на столі у папку і кладучи її на підвіконня, щоб усадити нас за стіл пити чай, він казав: «Працюю над однією літературною статтею». Але ніяких деталей до цього не додавалося. Не було розмов про політику (Брежнєв, Афганістан, Рейган, Папа Павло Іоан ІІ). Можливо ці розмови точилися, коли тато приходив без мене. Не було розмов про самостійність України, про Голодомор і про Громадянську війну чи ОУН-УПА. Нічого прямо політично забороненого мені у 16-17 років не давали, як кажуть, «не смущали юну душу». В основному розмовляли про мистецтво, і питання задавав переважно тато. По суті ці розмови дуже контрастували із усім, що я чув до цього. По-перше, велися українською мовою, по-друге, вирізнялися широкою ерудицією практично з будь-якої теми, починаючи від давньої Русі, Іоана Лютого (Микола Михайлович часто цитував Володимира Соловйова), декабристів (тут він посилався на кількатомну публікацію архівних матеріалів) і закінчуючи сучасним світовим мистецтвом. По-третє, завжди була певна спрямованість — превалював погляд українського патріота, митця-нонконформіста, для якого постулатів партії не існувало (це вже був пройдений і забутий етап).  Тобто відчувався професіоналізм і незашореність. Це приваблювало і пробуджувало довіру, сповнювало відчуттям особливості того моменту і місця, в якому я перебуваю. Було зрозуміло, що квартира дисидентська, що Миколу Михайловича з роботи випхали на пенсію, що заходити сюди люди бояться, бо квартира під наглядом, і що у відвідувачів можуть бути неприємності. Навколо був світ-система, насаджувана підручниками і засобами масової інформації, а тут все існувало за своїми власними законами. Це було цікаво, сюди тягнуло. Тут не було ані краплі міщанства, заздрощів, пліток, зловтіхи, саможалкування. Тут цінували слово, мистецтво, вільну думку, дотеп і думали про Україну. Літературою і віршами тут жили, як інші живуть хлібом і зарплатою. Тут постійно щось читалося, писалося, аналізувалося і іноді обговорювалось. Такий собі закритий університет на кухні. Мені як юнаку це імпонувало. Пригадую, що в моїй душі відразу витворився культ Миколи Михайловича, як особи надзвичайної і могутньої.

Нині, з віддалі 2006 року, намагаючись проаналізувати феномен осередку Миколи Данька, я б позначив його терміном „Неокупована територія”. Тобто територія, де не визнавали етику і практику комунізму, не визнавали навколишню пропаганду і міщанський стиль життя і жили за канонами світовими, вірячи в українську культуру, в рідне слово, в етику національно-свідомої інтелігенції. Тут була презентована інша система, інша цивілізація, яка зазнавала тиску від навколишнього світу, але трималася само і гордо. Крім того, цю територію можна було відвідати, подолавши певний стереотип і бар’єр страху і відчути себе її частиною. Тут говорили не про життя, а про принципи, про мету. Тут формувалась етика, переконання. Робилося це без гучних гасел, але просто була цілісність поглядів, колосальний інтелект, особистий приклад. Саме тому я і назвав би оселю Миколи Михайловича Неокупованою територією. Сукупно я провів там приблизно 40-50 годин, з яких в радянські часи — годин 30. Це і були ті самі «30 годин», які вплинули на мою свідомість, і саме тому я виніс їх у заголовок цього тексту.

Дружбу Миколи Михайловича із моїм татом я назвав би дружбою двох слобожан. Обоє були пов’язані із Сумами, із нашою Слобожанщиною, обоє знали культуру і історію краю, мали спільних друзів у художніх колах. Усе це, а також спільне відчуття аури міста їх об’єднувало. Тато міг розповідати Миколі Михайловичу, яку гарну арку він побачив в одному з будинків, чи який чудовий карельський пейзаж виставив у Салоні художник Віталій Кабаченко. Крім того, тато по-сумськи, по-сусідськи підтримував Миколу Михайловича із вирішенням побутових проблем: купити хліба чи молока. Не зайве нагадати, що крім короткого періоду, коли в андропівські часи на Миколу Данька  в КДБ завели слідчу справу, тато регулярно відвідував поета, що в принципі, на той час потребувало громадянської мужності.

В мої школярські роки лише одного разу, так би мовити, вигулькнула «націоналістична» тема. Було це так. У Миколи Михайловича на кухні на підвіконні стояла попільничка. Така звичайна, іржава, вилита з чавуну попільничка. А в ній лежало яєчко. Яєчко не звичайне куряче, а з каменю, такого жовтувато-попелястого напівпрозорого кольору. І от одного разу під час розмови я зацікавився яєчком і взяв його у руки. І тут я побачив: на дні литої попільнички був викарбуваний рельєфний тризуб. Раніше я бачив зображення тризуба на грошових знаках УНР і тому відразу здогадався, що це «петлюрівський знак». Я із здивуванням і острахом (ніби у грудях похололо) подивився на Миколу Михайловича. Він зрозумів моє питання і спокійно відповів: «Мати знайшла на городі». Я поклав яєчко на місце, і тема була по-чоловічому вичерпана.

Хоча сьогодні, аналізуючи цю фразу і беручи до уваги, що у слов’ян слова «мати» і «земля» (город) багатозначні, її цілком можна було б перекласти-передати: «Це символ, даний Богом Україні». Але автора вже не спитаєш, що він мав на увазі. Головне, що мені запам’яталося — це спокійна реакція поета і фраза, що здавалося була вже готовою. Він часто говорив такими вже готовими фразами, що, на мою думку, свідчить про його здібності як політика.

Микола Михайлович ставився до мене прихильно, щиро, дружньо, не створював штучних бар’єрів, намагався віддати мені скільки міг. Відчувалося, що для нього важливо, щоб молодь цікавилася культурою, мислила, не піддавалася штампам і живо реагувала на реалії життя. Часто він повторював кілька фраз, яким надавав певне значення: «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець». Це говорилося не з відтінком якоїсь невизначеності, чи сумом, а як наказ, як присуд у вічність. «Кожен народ хоче зберегти свою ідентичність. Вірмен хоче залишитись вірменом, грузин грузином, а українець українцем». Це, пригадую, він повторював і моїй мамі, яка з ним цілком погоджувалась. «Українець може вибирати мову спілкування, може розмовляти і російською, але він не повинен забувати своєї національності і пам’ятати, хто він є». Зауважу, що такі думки висловлювалися на Слобожанщині, де з одного боку мешкало 90% українців, а з іншого — української мови не було чути. Тобто рятувати треба було вже не мову, а саму українську самосвідомість. Ось ці три фрази, які Микола Михайлович хотів донести до мене, закарбувалися в моїй пам’яті.

(далі буде)

Василь КОЛОМАЦЬКИЙ
Аврора (Канада)
квіт. 2006 р. – лип. 2007 р.

Джерело:
http://kobza.com.ua/kultura/1997-30-godyn-na-neokupovanij-terytoriji.html
20 серпня 2007
30 годин на неокупованій території
Спогади про Миколу Данька до 80-річчя з дня його народження

Ця стаття на сайті “Краснопілля. Край Слобожанський”:
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/mikola_danko/30_godin_na_neokupovanij_teritoriji_1_jakbi_kozhen_ukrajinec_pam_jatav_shho_vin_ukrajinec/19-1-0-165
24.05.2011
30 годин на неокупованій території (1) «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *