Леонід Дмитрович Дідоренко – фронтовик, правоохоронець, краєзнавець

150602_L_Didorenko1
Леонід Дмитрович і не відчув, як у вікно його світлиці постукала золота осінь, почала розмальовувати різнобарвними пастелями навколишній простір, стала настійливо заглядатися вечірньої пори на поодинокі зорі, що з висоти бліднувато осявають засинаючу землю. І від того щемно й бентежно на душі ветерана. А вона, ця осінь, у його житті вже 85-а, ювілейна, і, звісно, підводить підсумки пройдених життєвих доріг. Чесно складено екзамен на вірність Вітчизні, коли його юнацьке серце покликало захищати країну від ворога, мужньо стояв на герць із тими, хто порушував правопорядок, а вийшовши на заслужений відпочинок, також не сидить без діла – до останку віддає себе улюбленому краєзнавству, вивченню історії рідного краю.

Сивими голубами зринають у пам’яті роки, що вели споришевими стежинами до батьківської вишні, до криниці, біля якої такої пори звисали кетяги червоної калини. А ще тоді снувало павутиння бабиного літа, з нього ткалися вітрила, під якими можна дістатися до омріяного. Хоча родина правоохоронця з Михайлівки Дмитра Тимофійовича Дідоренка на засиджувалася на одному місці – цього вимагала міліцейська служба – Леонід швидко встигав освоюватися у новій школі, заприятелювати з сільськими однолітками.

Згадую і Покровку, і Угроїди, і Верхню Сироватку, а особливо Славгород, – говорить Леонід Дмитрович. – Саме там у юні роки прилучався до світу прекрасного, до славної минувшини. І нині, як казка, спливають спомини про пахучі левади, тихоплинну річечку Корова. Мене заколисували витвори людських рук, не міг відірвати очей від золотистих бань храму з колонами, ошатних палаців, альтанок у центрі села, що належали свого часу вельможам. Все це було і так наснажувало душу. Тут ми вчилися любити Вітчизну, шанувати людську працю і, мабуть, ось такий настрій і надихав писати вірші, любити поезію, щире слово письменників.
150602_L_Didorenko2
Та чорне крило війни перекреслило плани. 17-літнім юнаком добровільно пішов на фронт боронити рідну землю від ворога, був мінером, дійшов до Праги. А коли переможні салюти відкликали з військової служби, вдома влився у загін правоохоронців, щоб продовжити справу батька. Виконував обов’язки дільничного інспектора, інспектора карного розшуку, 13 років очолював райвідділ внутрішніх справ. То був час піднесення, розвитку особистості і хоча здавалося, як можна поєднати роботу по викоріненню злочинності, наведенню правопорядку з “прекрасним подихом душі”, Леонід Дмитрович постійно вчився, здобув вищу юридичну освіту, весь час продовжував працювати над словом, словом поетичним – віршів назбиралося на кілька збірок. Міліцейська служба вимагала багато часу, але він встигав прочитати нову книгу улюбленого письменника, зібрати власну бібліотеку.

– Наш начальник був прикладом для підлеглих, – розповідає голова ветеранської організації райвідділу міліції В.Ф.Пальощенко, – і ми постійно вчилися у нього, вчилися вірно служити Вітчизні. Він виховав десятки вірних, чесних правоохоронців.
150602_L_Didorenko3
Цього статного, миловидного офіцера тоді часто бачили у трудових колективах, на зібраннях у населених пунктах. Л.Дідоренко встигав скрізь – райвідділ міліції був кращим в області, на погонах додавалося зірочок – він нині полковник у відставці.

Залюбленість у слово, історію рідного краю для Леоніда Дмитровича переросло в глибоке вивчення минувшини, відкриття цікавинок з життя земляків. Цьому заняттю він віддав себе як вийшов на заслужений відпочинок. Він не міг бути без діла – це добре розуміли і вдома: дружина та діти, і друзі. І знову недоспані ночі, робота з друкарською машинкою. Ось на столі лежить книжечка “На службі народу”. Це одна з розвідок ентузіаста про історію рідного райвідділу. І подібних робіт у нього чимало. Отже, немала частка життя віддана краєзнавству, вивченню історії. Леонід Дмитрович уважно дослідив сторінки розвитку промислового і сільськогосподарського виробництва дореволюційної Краснопільщини, поштового зв’язку в регіоні, відкриття залізничної станції, походження прізвищ тощо.

Прикипів до цієї справи усім серцем, – говорить Леонід Дмитрович. – Це стало для мене життєдайною силою, покликом душі.
150602_L_Didorenko4
За більш як 20 років наполегливої праці ентузіаст перегорнув десятки тисяч сторінок архівних документів, історичних книг, вислухав свідчення старожилів, кожен факт, кожна подія вивчені до деталей, перевірені з тим, щоб уникнути неточностей, щоб встановити істину. Тож захоплюють розповіді про фронтових мадонн, річок Краснопільщини, генералів-земляків, нариси з історії Рясного, Миропілля, Мезенівки. Близько сотні розвідок надруковано на сторінках районної газети “Перемога».

З-під пера Л.Дідоренка вийшло кілька книг-нарисів. Великим любителям старовини запам’яталися його праці “Славгород”, “Покровка”, “Храми Краснопільщини”, “Голодомор на Краснопільщині у 1932-1933 роках”, “Визволення Краснопільщини у 1943 році”. Чекають на вихід книги “Історія Краснопілля”, “Золоті зірки Краснопільщини”. Краєзнавець упевнений, що знайдуться кошти, щоб вони побачили світ. Бо в нього вже нові задуми, нові пошуки, заглиблення в історичне минуле рідного краю.
150602_L_Didorenko5
Золота осінь у вісімдесят п’ять завітала до оселі цієї шанованої людини, Почесного жителя Краснопілля. Немало зроблено нею корисного, так потрібного людям. Але неспокійне серце кличе до нової роботи. Тож чому приваблюють його мандрівки у минуле? А тому, що без минулого немає майбутнього! Це і є кредом життя фронтовика, правоохоронця, краєзнавця Леоніда Дмитровича Дідоренка.

О.КОЗИР

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/mandrivnik_u_minule/2-1-0-221
24.10.2011
Мандрівник у минуле

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *