Житло душі – в серці і в думанні кожної людини. Але це і вся наша велика планета, яку ми зобов’язані зберегти в єдиній моральній і природній доцільності і красі для нащадків.
***
Якісь маленькі відзначав свята:
і снігу першого, краплин дощу і сонця
і не ходив за ними, а літав,
куди заманеться, куди тобі захочеться.
Вечірня сутінь голубих снігів,
зірок іскріння, що летять в століття,
і свято нестолочених лугів,
й таке безмежне свято верховіття…
О світла доле свят дитячих всіх,
ціна яким століття і хвилини!..
Немає в серця більш дорослих втіх –
як святкувать ясні свята дитини.
***
ВИШНЕВА БАЛАДА
Спиляли вишню ми серед зими.
І наш хлоп’як із наміром поета,
поки цурпалки напиляли ми,
собі з галузок назрізав букета.
Ми поскладали і поліна, й хмиз –
в паркій роботі мали насолоду.
А він дубці у кулаці затис
й поніс у хату, щоб поставить в воду.
Дійшла вже черга і до тих дровець –
від дров сухих займались помаленьку.
А наш рідненький хатній горобець
явив у вазі квіточку біленьку.
Старенька вишня – повний дім тепла
у грубі стала раптом золотою.
Й цвіла галузка – вишенька мала,–
старої вишні гріта теплотою.
І дивне щось в хлоп’яти на лиці:
хоч ти на нього глянь – і помолися,
мов під снігами вишні корінці
невимерлі у нім переплелися.
А де ті птахи, що співали там?
А де ті люди, що ті вишні їли?
А де вітри, що в листі шелестіли?
У золото гаряче відлетіли?
Лише хлоп’я світилося життям…
***
Сніг розтав. І знов лежать стежини
між зелених споконвічних трав.
Лиш берези білі, мов крижини, –
хоч і сніг давно уже розтав.
Сосни і зелені, і щасливі –
травам колір в зиму зберегли.
І дуби, у верховітті сиві,
змовчазніли. Чи такі п були.
А у небі, чистім і високім.–
гуси, і лелеки, й журавлі…
З святом вас березового соку –
з днем пробудження солодкої землі!
***
Рукавом зеленим лісу
ніби погляд вдаль протру,
мов загляну за завісу,
мов повірю, що не вмру.
В кожнім шумі відчуваю
я майбутні голоси,
втаємничені від гаю
і блискучі від роси.
Що ж ти, матінко зелена,
що ж ти, діво лісова,
не приховуєш від мене
всіх надій своїх слова.
А вони над головою
все шумлять. І їхня суть –
щоб верхів’ям і травою
все шуміти у майбуть.
***
Відгриміло, відшуміло, відгуло
й погуркотіло десь за дальні гони.
Таке ласкаве по землі пройшло,
що довго ще земля не охолоне.
Із сонця промені течуть, як з картуза
текла із дядькового дощова водиця.
А промені такі, хоч би й напиться –
така солодка ця була гроза.
***
Ми з тобою тихо переїдем –
містом на волах везем свій крам.
Будуть заздрить нам міські сусіди,
як по-хутірському гарно нам.
Буде пахнуть сизими ярами,
буде пахнуть сивим полинцем –
буде пахнуть Підопригорами,
із дитинства явленим сільцем.
Як тут не радіть, не дивуватись:
долею куди нас завело –
в’їхало на поверх на дев’ятий
невеличке затишку село…
***
Не змалюєш кохання з натури.
Тільки начерк. Одна лише мить.
Не слова, лиш абревіатури.
Можна фарби лише підпалить.
Не змалюєш кохання, як спогад,
як його біля тебе нема.
Не влаштуєш житло біля бога.
Барви літа – а в серці зима.
Не змалюєш кохання. А може,
той портрет і без барв, і без слів
змалювати ВОНА допоможе
із зітхання, із погляду й снів?..
***
Повне серце накидав я болю
із вуглин, із жарин, із вогню.
За вітрами ходжу я по полю.
І нікого я в тім не виню.
А все думав, що вітер остудить
і розвіє той біль серед піль.
Та все дужче пече мені груди
той роками обпечений біль,
що збирав по маленькій жарині,
не губив тих жарин я ніде,
що під вітром здіймається нині
і у серці тепер аж гуде!
***
Такі думки вечірньо-полинові
схилились головою до плеча:
любов – з печалі чи печаль – з любові?
Чи, може, так: любов-печаль…
***
ВОДНОБІЧ ВИРІЙ
Втонув у вирій чи в квартирі.
Горять мости у снігопад.
Життя людське – воднобіч вирій,
нема повернення назад
самітнику, ватагу, магу,
той шлях накреслений один.
З кохання не робіть розвагу,
то міст з останніх соломин.
***
Прощай, житло стількох моїх невдач.
Прощайте, стіни, що мене любили.
І ти, маленький радіосурмач,
що вранці кликав до життя щосили.
Прощайте, вікна всіх моїх надій.
Прощайте, двері, що замків не знали.
Прощайте, краєвиди, що з-під вій
на мене тимчасово поглядали.
Уже не прийде більш сюди вона.
Чия вина, що так між нами сталось?
Моя вина? Ні, не її вина,
що щастя входило, а потім і прощалось.
Житло кохання, йду я назавжди.
Моє страждання, не дивись вороже.
Вітай усіх, хто явиться сюди,
терплячим будь, як всі віки, пороже!..
***
Анатолій Таран
«Житло Душі»
Збірка поетичних творів під назвою «Житло Душі» опублікована у 1988 році видавництвом художньої літератури «Молодь». Художнє оформлення О.М.Застанченка
Джерело:
http://virchi.narod.ru/poeziya/taran.htm
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/anatolij_taran/anatolij_taran_zhitlo_dushi_vibrane_i/26-1-0-208
14.10.2011
Анатолій Таран «Житло Душі» (вибране) І
