Федір Турченко: «Общая история»: наука чи політика? ( ІІІ )

150918_history_F_Turchenko1
(закінчення, початок див. Федір Турченко: «Общая история»: наука чи політика? ( І ); Федір Турченко: «Общая история»: наука чи політика? ( ІІ ) )

Україна у складі Російської імперії – Радянського Союзу

Росія до 1917 р. офіційно і фактично була імперією і без врахування цього факту неможливо описати її дореволюційну історію. Тому у першому, досить об’ємному розділі книги О.А. Данилова, який називається «Между реформой и революцией. Россия 1894-1914 гг.» автори, продовжуючи називати «Росією» весь імперський простір, все ж один раз використовують назву «Російська імперія» і одного разу вказують, що Росія «…была еще и величайшая евразийская империя» [15, с.27].

Але, вказавши на цю обставину, необхідно чітко визначити, що означає на практиці імперський статус Росії. Без відповіді на це питання уявлення про історію цієї країни буде неповним. Адже в Російській імперії (чи пак в Росії) неросіяни становили більше половини від загальної кількості населення. Між росіянами і неросіянами були складні відносини. О.А. Данилов пише про суперечності «между центром и окраинами», «между русскими и инородцами» [15, с.104; 12, с.8], характерні для дореволюційної Росії. Але який характер цих суперечностей? Яким було становище російського «центру» в імперії? Чи були «инородцы» колоніально залежними від центру, чи їх статус відрізнявся від становища населення класичних колоній західних країн? Врешті-решт, якою була ієрархія національностей в Російській імперії? Яким було становище імперської, державоутворючої нації? В Україні ці питання досить активно дискутуються [див.: 26; 27, с.153-154]. О.А. Данилов і його співавтори обходять їх і тим самим залишають незрозумілим зміст, який вкладається в поняття «общая история». Як наслідок, це поняття втрачає будь-який науковий зміст і перетворюється на затерте пропагандистське кліше.

Уникаючи відповідей на загальні питання, пов’язані з політичним статусом Росії, суперечностями між російським центром і національними регіонами, автори першого розділу нечітко виписують і конкретику. Так, читач не знайде чіткої відповіді і на питання, до чого прагнуло населення національних регіонів; чи існувало в Російській імперії (чи пак Росії) «національне питання», у чому його суть? Так, описуючи посилення «великодержавных направлений» національної політики уряду наприкінці ХІХ ст., автори говорять про реакцію на них – «оживление национальных движений», яке, серед іншого, проявилося і в утворенні перших національних політичних партій Росії. Даються назви цих партій, але про їх програмні цілі – ні слова. У той же час поряд йде мова про загальноросійські політичні рухи, основні програмні цілі яких описуються чітко [15, с.33-34].

Про мету національних рухів у Книзі для вчителя можна судити побічно, читаючи про ті вчинки, на які російський уряд змушений був йти в роки революції 1905-1907 рр., і про ті заходи «по ужесточению национальной политики» [15, с.73-75], на які уряд пішов після поразки революції. Про причини «ужесточения» в розділі написано досить чітко, зокрема в контексті реформ П. Столипіна: «Основной целью реформ он (Столипін. – Авт.) объявил создание «великой России». Этот программный лозунг подразумевал, помимо всего прочего, сохранение целостности и единства Российской империи при главенстве в ней русской нации. Правительство поспешило ликвидировать те немногие уступки, которые были вырваны национальными окраинами во время революции» [15, с.73].

Книга О.А. Данилова не дає чіткої відповіді на питання, наскільки реалістичним було програмне гасло створення «великой России», і яке місце у цьому проекті відводилося Україні. Але про його оптимістичну оцінку можна судити, прочитавши колективну доповідь «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран.», де О.А. Данилов – один з головних редакторів. У цій доповіді, як цілком очевидна, неспростовна істина, говориться про «триединство русской нации (великороссов, малороссов и белорусов») [17, с.65]. Тобто, етнонім «русский» охоплює не лише великоросів, а й українців, білорусів. Концепція «трех ветвей русского народа», як відомо, знаряддя з арсеналу дореволюційної великодержавної історіографії. У свій час концепцію «триединства» розвінчав М. Грушевський, який доводив паралельне існування україно-руської і великоросійської народностей. Грушевський, зокрема, говорив, що в єдність російського народу можуть вірити лише «Іловайські» (Іловайський – автор підручника російської історії для гімназій і реальних училищ, який наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. витримав декілька десятків видань). Схоже, тепер ця концепція всерйоз береться на озброєння авторами російських підручників. Це навіть відхід від радянських підходів, які все-таки вважали Київську Русь – «колискою трьох братніх східнослов’янських народів».

У контексті концепції «триєдинства» російськими експертами розглядаються усі вузлові сторінки української історії. Зокрема, на її підставі вибудовується, по-суті, імперіалістична теорія «собирания руських земель». У цій концепції Переяславська Рада 1654 р. перетворюється в один з етапів цього «собирания», а Українська козацька держава, створена в ході Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького – це лише «вымысел» українських істориків [17, с.7].

При такому тлумаченні «спільної історії» в ній, звичайно, не залишається місця й для історичного виправдання автономії України ХVІІ-ХVІІІ ст. Російські експерти дають пораду українським авторам: «Вместо мифа о ликвидации «украинской автономии» политику монархии следует рассматривать в контексте унификации и модернизации империи» [17, с.65].

Далі з тексту експертної доповіді виявляється, що «ужесточение национальной политики», у тій його частині, якою була русифікація – цілком нормальне явище. Цей процес не може бути охарактеризований як «насильственная политика» царизма. Це, – зазначають автори доповіді, – «естественный процесс, неотрывный от урбанизации и модернизации» [17, с.65]. Значить, має зробити висновок читач, гальмувати русифікацію – це протистояти модернізації, не визнавати необхідність індустріалізації, будівництва нових міст, залізниць, розвитку суспільства взагалі.

Такий підхід викликаний непоінформованістю експертів або їх відвертою фальсифікацією. Хоча модернізація в ХІХ – на поч. ХХ ст. справді супроводжується швидким розвитком освіти, поширенням книги і друкованих ЗМІ, але це не означає, що вони в обов’язковому порядку мали бути лише російськомовними. У поліетнічних державах неодмінним супутником модернізації є національне відродження, яке починається з пробудження інтересу до мови, історії, фольклору залежних (недержавних) народів. Відбувається розвиток літератури, писемності рідною мовою. Цей процес розпочався ще наприкінці ХVІІІ ст. і в ХІХ ст. охопив багато країн Європи, у т. ч. і Україну. Про це неодноразово писали вітчизняні і зарубіжні автори [28, с.186-187]. Блискучий приклад того, як модернізаційні процеси сприяли відродженню рідної мови показала Чехія, де йшло до повного онімечення, але в першій половині ХІХ ст. протягом одного покоління в німецькомовних чеських містах запанувала чеська мова. Не так швидко і яскраво, як у Чехії, але в Наддніпрянській Україні під впливом модернізації також розгорнулося національно-культурне відродження. Інформація про це доступна російським експертам. Але вона ігнорується. Експерти стоять на тому, що «русификация – неотъемлемая часть модернизации».

Але не лише модернізації. Читаючи далі доповідь російських експертів, натрапляємо ще на один досить дивний для сучасного українського читача висновок: «Русификация являлась неотъемлемой частью…  складывания общерусской нации» [17, с.65].

Про те, що модернізація супроводжується процесами націотворення, загальновідомо. В ході цього процесу різні групи населення об’єднуються почуттям національної єдності, яке вносять в їх середовище інтелігенти-патріоти. Виникає національний рух, який ставить питання про зміну політичного статусу народу – про автономію чи навіть незалежність. Сучасні українські історики дослідили цей процес на вітчизняному ґрунті. Матеріал про націотворення увійшов в українські підручники. Природно, що на початку ХХ ст. на базі російського («руського» чи «великорусского») етносу також відбувався процес націотворення. Але у наведеному вище висновку мова йде не про російське націотворення. Йдеться про так зване «триединство русской нации (великороссов, малороссов, белорусов». Цей давній, суто імперський проект мав на увазі русифікацію українців і білорусів, перетворення їх на росіян («русских»). Одночасно, він передбачав блокування процесу українського і білоруського націотворення.

Таким чином, критики українських підручників відмовляються навіть від радянської спадщини, яка вважала Київську Русь «колискою трьох братніх народів». При цьому вони анітрошки не сумніваються, що всі повинні дружно, з натхненням і вдячністю прийняти як істину в останній інстанції доктрину про «триєдину російську націю».

Ніяких концептуальних змін щодо оцінки національних відносин читач не виявить і в тих місцях Вступу О.А. Данилова, де мова йде про революцію і громадянську війну 1917-1920 рр. Тут знову використовується поняття «Росія», причому її географічні межі співпадають з кордонами колишньої імперії. Автор оперує поняттями Велика російська революція і Громадянська війна (з великої букви). Про особливості подій в національних регіонах у ці роки не говориться ні слова. У Вступі-концепції не згадується, зокрема, про те, що у ці роки народи колишньої Російської імперії, у т. ч. український народ, піднялися на свої, національні революції, створили власні держави і що із зброєю в руках відстоювали власний суверенітет, своє природне право на незалежне існування. Уявлення О.А. Данилова про події в національних регіонах колишньої імперії в 1917-1920 рр. сформульовані у такій формі: «Центробежные тенденции национальных регионов развивались по нарастающей после февраля 1917 г. Но если до октября 1917 г. это было дистанцирование от нараставшего в России хаоса и безвластия, то после прихода большевиков возобладал сецессионизм – отпадение от некогда единого государства и конституирование собственной национальной государственности» [15, с.156]. Автори чітко демонструють свою проімперську позицію: те, що для українців, та інших пригноблених народів імперії – національно-визвольний рух, для них – «центробежные тенденции» и «сецессионизм».

Якщо читач спробує виявити в подіях громадянської війни українські фрагменти, то він буде розчарований: в розділі матеріал викладений таким чином, що образ України навіть на своїй власній території майже не проглядається, уявлення про неї спотворені, її власне ім’я не згадується. Зокрема, говорячи про південний регіон України в розпал громадянської війни (1919 р.), автори використовують терміни «Новороссия» або «европейский юг России» [15, с.178,186,187]. Нагадаємо, що на цей час вже існувала Українська СРР, до складу якої входили сучасні південні області, що, природно, визнавало більшовицьке керівництво Росії.

Додатковий матеріал для характеристики поглядів О.А. Данилова і його співавторів на події в Україні в 1917-1920 рр. дає експертна доповідь «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран.». З тексту доповіді можна зробити висновок, що експерти переконані, що в ці роки в Україні і Росії відбувався спільний історичний процес і ніяких істотних особливостей на їх територіях не спостерігалося. Відкидається і оголошується фальсифікацією все, що не вписується в цю концепцію. Зокрема, називається міфом підтверджений багатьма дослідниками факт масової підтримки Центральної Ради і перемоги українських національних партій на виборах до Всеросійських установчих зборів [17, с.139]. Політика Тимчасового уряду, пишуть експерти, ґрунтувалася на принципі «народного суверенитета и преемственности права», а вся діяльність Центральної Ради оголошується деструктивною, спрямованою «на дезинтеграцию России» [17, с.145]. Будь-яка інформація про українські етнічні межі в 1917-1918 рр., якщо вони виходять за межі кордонів сучасної України, оголошується спробою «навязать ученикам мысль о «территориальных потерях» Украины» [17, с. 141-142]. Політика українських національних урядів засуджується, а діяльність Тимчасового уряду, «червоних» і «білих» описується з розумінням і навіть симпатією. Експерти не знаходять жодного аргументу для виправдання дій представників українського визвольного руху. Все, що зв’язано з їх діяльністю, зі спробами створити власну державу і захистити її, засуджується, оголошується авантюризмом або антиросійськими інтригами.

Нам невідомо, яке трактування подій в Україні 1917-1920 рр. в українських підручниках автори експертної доповіді схвалили б. Але, судячи з усього, їх задовольнив би підхід, який продемонстрували автори білоруських підручників. Ці книги, як відомо, російські експерти не звинувачують ні в націоналізмі, ні в антиросійській спрямованості.

Суть цього підходу, за оцінкою російських експертів, полягає у наступному:
– «БССР (Білоруська соціалістична радянська республіка. – Авт.) понимается в качестве основной формы национально-государственного образования белорусов, предпосылка возникновения в будущем республики Беларусь. Октябрьская революция в целом трактуется положительно, но коммунистическая идеология почти не разбирается»;
– «БНР (Білоруська Народна Республіка. – Авт.), чья традиция особенно важна для белорусского национализма, трактуется как неудачная форма государственности. Подчеркивается, что ее провозглашение напоминало акт политического авантюризма и не было массово поддержано белорусским народом» [17, с.109].

Такий підхід до подій національної революції визначає й оцінку російськими експертами ключових процесів історії України радянського періоду, зокрема, повне вилучення з контексту новітньої української історії національно-визвольної боротьби.

І справді, якщо ніякого конструктиву в діяльності українських націоналістів не було раніше, то звідки він міг з’явитися, наприклад, на початку 20-х років ХХ ст., коли відбувалося оформлення СРСР?

Як зазначалося вище, в експертній доповіді російські історики часто дають поради українським колегам. Порадили вони і як писати в українських підручниках про утворення СРСР: замість того, щоб культивувати міф «о СРСР как о тоталитарной «империи», ведущей политику «русификации», слід зосередитися на вивченні «роли УССР как учредителя СРСР» і при цьому «не снимать вопрос о насильственной украинизации 1920 – начала 1930-х гг.» [17, с.197].

Тоталітарний характер політичного режиму в СРСР автори підручників для 11 класу і Книг для вчителя не визнають. Вони прямо оголосили про відмову «от концепции тоталитаризма, как объясняющей события в СССР 1930-х и последующих годов» [13, с.5; 15, с.5]. Це дуже дивно, адже в темі « Формирование мобилизационной политической системы» підручника для 11 класу учням пропонується розгорнуте пояснення політичного ладу СРСР, яке чітко вписується в рамки тоталітарної моделі: 1) «партократична держава», єдина, строго централізована правляча партія – ВКП(б), республіканські організації якої, у т. ч. КП(б)У, мали статус обласних, і не більше; 2) Сталін – вождь («главный носитель государственной власти»); 3) «единая идеология, обязательная для всех граждан СРСР система взглядов» – марксизм-ленінізм; 4) масові репресії, як державна політика і т. д. [15, с.185,254-256].

Коли заходить мова про «насильницьку українізацію» представників російського народу в 20-ті рр. ХХ ст. (це – після Валуївських циркулярів і Емського указу ХІХ ст., Столипінських заборон 1910 р., більшовицької антиукраїнської політики 1917-1919 рр. і багато чого такого, що не впишеш і на сторінці тексту), то згадуєш колоритну тьотю Мотю з «Мини Мазайла» Миколи Куліша з її майже хрестоматійним: «…Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Теза про «насильницьку українізацію» на чолі із сталінським сатрапом Лазарем Кагановичем – це щось зі сфери політичної фантастики. Як, до речі, і твердження про якусь особливу роль України у створенні СРСР. Невже російські експерти справді вважають що УСРР, яка централізовано управлялася через партійно-державний і фінансово-господарський апарат з Москви, могла проводити якусь «особливу», відмінну від московського центру, національну політику?

Досить складне завдання постало перед російськими експертами, коли вони приступили до аналізу висвітлення в українських підручниках національно-визвольної боротьби в Західній Україні в перші післявоєнні роки. Ця боротьба мала масовий характер і глибоко закарбувалася в народній пам’яті. І затертими пропагандистськими кліше, які ще залишаються в арсеналі «узгоджувачів» (наприклад: «Прослеживается попытка реабилитировать коллаборационистов в контексте «репрессий на Западной Украине» после прихода Красной Армии» [17, с.159]), не обійтися. Це вже не діє. Що таке післявоєнні репресії, там відчули чи не в кожній сім’ї. Тому фабрикуються нові міфи. Зокрема, у підручнику для 11 класу події в Західній Україні пропонується розглядати так: «Здесь после победы над Германией разгорелась своя война, по существу, гражданская, между местными националистами и коммунистами». Таким чином, виявляється, воювали місцеві жителі між собою. І, звичайно ж, не обійшлося без допомоги «колишнім колаборантам» з боку США і їх союзників: «После 1945 г. УПА получила поддержку Запада» [13, с.42]. Проведена чітка лінія: під час війни їм допомагали нацисти, після її закінчення – імперіалісти.

Таке трактування післявоєнних подій в Західній Україні розраховане на абсолютно непоінформовану людину і має на меті закамуфлювати той факт, що на утвердження комуністичного режиму сюди після закінчення Другої світової війни була кинута величезна військово-політична потуга СРСР. Врешті-решт, автори підручника змушені це визнати. Наприкінці фрагмента, де наведено тезу про «громадянську війну» в західних регіонах СРСР, учень прочитає: «Факторами победы над националистами являлись и мощь государственной машины, и эффективность произведенных после войны преобразований» [13, с.43]. В підручнику ця фраза не конкретизується. Факти читач знайде в українських підручниках. Вони спростовують тезу про післявоєнну боротьбу в Західній Україні як про громадянську війну. Але автори експертної доповіді ці факти відкидають.

Що ж стосується політики русифікації, яка проводилася в УРСР у післявоєнні роки, то вона російськими експертами оголошується «міфом», який поширюють автори українських підручників. І взагалі, пишуть вони, «речь шла не о русификации, а о украинизации, поскольку детей заставляли изучать в школе украинский язык против их воли и против желания родителей» [17, с.198-199].

Читаючи ці оцінки, складається враження, що автори доповіді «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран…» абсолютно необізнані з перипетіями української історії і живуть не в сусідній державі, а десь на іншій планеті.

У такому ж становищі можуть опинитися і члени української частини комісії по спільному посібнику, якщо вони підуть стопами новітніх російських міфотворців.
150918_F_Turchenko8
Підсумки

Наприкінці травня – на початку червня 2010 р. часом, обіцяє міністр освіти і науки України Д. В. Табачник, почне роботу над спільним навчальним посібником з історії для вчителів України і Росії російсько-українська комісія. Її склад невідомий, але точно відомо, що робота буде завершена цього року. Видання одержить гриф МОН, буде віддруковане масовим тиражем і стане настільною книгою кожного вчителя історії. Теоретично, зміст посібника визначатимуть обидві сторони. Тому, ключове питання: яким буде персональний склад комісії. В сучасному російському підручникотворенні домінують автори, погляди яких, за оцінкою Ірини Карацуби, це «…комплекс фантомных болей: Советской империи уже нет, а боль за нее есть» [29]. Якщо вони (чи їх однодумці) будуть представлені в комісії, то, звичайно, переконуватимуть в необхідності прийняти свої погляди українську сторону. Як поведе себе українська сторона? Повторюємо, це залежить від її персонального складу. В Україні ще достатньо тих, що перебувають в полоні імперських «фантомів». Якщо вони будуть в комісії і стануть на точку зору росіян, то це означатиме відмову від наукових поглядів і добровільне перетворення себе на об’єкт політичних маніпуляцій. Не випадково серед авторів, так чи інакше причетних до російського підручникотворення, багато політологів і політтехнологів. Шкільні підручники з історії виявилися настільки відповідальною справою, що від їх створення професійних істориків стали усувати. По-суті, концепції, викладені в навчальних посібниках, підручниках з історії та експертних висновках, опублікованих в книзі «Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств» (М., 2009) – це і є політтехнологічні проекти. Поставимо низку питань:

– який висновок слід робити, визнавши, наприклад, по відношенню до реалій сучасності концепцію «собирания русских земель» і «триединства русской нации»?;

– як зміниться наше сприйняття історії, коли ми погодимося з російською імперською тезою, що українська нація є «проектом М. Грушевского и его сторонников», а не результатом тривалого розвитку українського етносу?;

– чим обернеться визнання русифікації як неминучого і закономірного супутника модернізації?;

– що означатиме визнання УРСР історичною передумовою сучасної Української держави, а УНР, ЗУНР і Української держави Скоропадського – невдалими спробами українського державотворення?;

– які зміни відбудуться в нашій історичній пам’яті, коли ми визнаємо, що Голодомору 1932-1933 рр. в Україні не було, а були несприятливі погодні умови і деякі помилки керівництва при проведенні колективізації, які й спричинили людські жертви;

– що буде означати для України визнання Й. Сталіна «ефективним менеджером», а масові репресії – прагматичним інструментом вирішення народногосподарських завдань?;

– які наслідки буде мати сприйняття ідеї, що війну 1941-1945 рр. виграв російський народ, а не народи СРСР;

– до чого приведе визнання подій в Західній Україні в перші післявоєнні роки «громадянською війною місцевих націоналістів і комуністів», а не визвольної боротьби за створення незалежної Української держави?;

– як сприйматиметься нашим суспільством сучасне і майбутнє, якщо ми погодимося з відвертою неправдою, що «тепер все погано, а раніше, в Радянському Союзі (та й у Російській імперії) жили добре»?

Перелік питань можна продовжити. Але кінцевий підсумок зрозумілий: прийняти все це – значить відмовитися від власної національної ідентичності, оголосити незалежність України історичною помилкою. Може, на це розраховане «узгодження»? Зокрема, дуже відома в Україні постать Костянтин Затулін (нагадаємо, що одночасно він: перший заступник голови Комітету Державної Думи зі справ Співдружності Незалежних Держав і зв’язках із співвітчизниками за кордоном, директор Інституту країн СНД, член Комісії при Президенті РФ з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії) говорив в інтерв’ю під час з’їзду вчителів в Астані: «Ведь логика какая. Если в учебниках писать, что мы за годы пребывания в Российской империи построили вот эти города, построили вот эти фабрики, подняли целину, докопались до этих полезных ископаемых, за счет которых мы сейчас живем и собираемся жить дальше, то тогда, при здравом смысле подавляющего большинства населения возникает вопрос: если мы так хорошо жили, зачем мы тогда живем порознь, в разных национальных квартирах?» [30].

Така логіка Затуліна. Комусь вона може здатися привабливою. Але вона не дає відповіді на ключове питання: чому імперії, навіть якщо комусь в них на певний час вдалося відносно добре облаштуватися, виникають, розквітають, а потім руйнуються. Російська імперія – не перша в історії, яка зникла, і відбулося це цілком закономірно, внаслідок внутрішнього розвалу. Це стосується і Радянського союзу, який знову ж таки логічно, а не в результаті якоїсь зовнішньої «змови», дійшов до свого розпаду. Затулін все спрощує і зводить до заводів, рудників і міст – всього того, що Іван Франко у своїй статті «Поза межами можливого», присвяченій перспективам незалежності України, називав шлунковими мотивами. Але «не хлібом єдиним…». Це довела історія десятків імперій, які колись підносилися до вершин своєї могутності, а потім перетворювалися в купи каміння і порох.

Нам важко уявити, до якого стану треба довести українське суспільство, щоб воно сприйняло псевдонаукові сурогати Затуліна і компанії. Але перші кроки вже зроблено. Комісія буде працювати. Те, що відкидає більшість українських істориків (але не всі!), сприймається як цілком реальне нашими російськими колегами – «узгоджувачами» та їх українськими однодумцями. Вже вимальовується і механізм утвердження/повернення «єдиномислія»: Ксенія Костіна, голова правління громадської організації «Государственный клуб», що спонсорувала проекти відомих в Росії Книг для вчителя О.А. Данилова і О.В. Філіпова, всерйоз говорить про необхідність міждержавної комісії, яка в масштабах СНД буде запобігати «пересмотру исторических событий и фактов» [30]. Тобто йдеться не про наукові дискусії, не про вивчення нових джерел, у тому числі й архівних, наприклад, документів таємних служб радянського часу, не про освоєння нових дослідницьких технологій, а про рішення чиновників, які вкажуть дослідникам, що правильно, а що – неправильно.

Не відстають і депутати Держдуми РФ. Ще у квітні 2009 р. депутатська група за активної участі К. Затуліна внесла проект Федерального закону «О противодействии реабилитации в новых независимых государствах на территории бывшего СРСР нацизма, нацистских преступников и их пособников». Поняття «реабілітація нацизму» тлумачиться надзвичайно широко. Під нього цілком можна підвести не лише політиків, але й авторів наукових досліджень в Росії і державах пострадянського простору, незгодних з офіційною точкою зору. Передбачено великий штраф або тюремне ув’язнення від 3 до 5 років [31; 32]. Проект ще не став Законом. Демократична громадськість його не сприймає. Але де гарантії, що його взагалі не буде? Причому, сьогодні вони приймуть закон, спрямований на «правильне висвітлення» історії Другої світової війни, завтра справа дійде до інших сторінок «спільної історії». Гарантій немає. Як немає  й  гарантій  проти  «спільного  підручника»,  міждержавної комісії із  запобігання «пересмотру» і багато чого, що за цим йтиме. Правда, якщо це станеться, то й Україна, і Європа, і світ дуже швидко стануть іншими.

Зенон Когут, американський історик українського походження, у свій час зазначив, що в Україні «сприйняття історії було й залишається основним полем боротьби за ідентичність» [33, с.219].

Сьогодні ця думка актуальна як ніколи. Вона кличе до конкретних дій.

Джерела та література
1. Одна правдивая история. Педагоги и чиновники стран СНГ обсудили возможность написания общего учебника (27.04.2010) // http://vremya.ru/print/252517.html
2. История без права переписки // http://politua.su/humanitarian/735.html?mode=print
3. Краткий курс ВВП // http://news.babr.ru/?IDE=38584
4. Идиатуллин   Ш.    Проверьте   себя   на   соответствие   должности   учителя   истории   /   Ш. Идиатуллин // http://www.kommersant.ru/test5.aspx
5. Нарышкин: Мы не будем смешивать историю и политику // http://www.rosbalt.ru/2009/06/17/648148.html
6. Фальсифицированную        историю        исключили        из        школьной        программы        (28.08.2009) // http://www.gzt.ru/topnews/politics/257193.html
7. Медведев:    нельзя    перечеркивать    историю    в    угоду    странам    Балтии    и    Украине    (30.08.2009) // http://www.focus.ua/foreign/60723//?p=22
8. Московское        правительство        предложило        создать        единый        учебник        по        истории // http://www.nerungri.edu.ru/muuo/web/vms/doc/new36.doc
9. Учителя СНГ хотят создать единый учебник по истории (27.04.2010) // http://irtafax.com.ua/news/2010/04/2010-04-27-03.html
10. Україна й Росія розроблять спільні посібники для вчителів історії – Табачник // http://www.radiosvoboda.org/articleprintview/2041283.html
11. Семиноженко не буде писати підручник історії з Росією // http://www.pravda.com.ua/news/2010/05/14/5040129/
12. Данилов А.А. История России. 1900-1945 гг. Учебник. 11 кл. / А.А. Данилов. – М. : Просвещение, 2009. – 448 с.
13. История России. 1945-2008. Учебник для 11 кл. / Под ред. А.А. Данилова, А.И. Уткина, А.В. Филиппова. (2-е изд.). -М. : Просвещение, 2008. – 368 с
14. А. Миллер: историческая политика уничтожает пространство для диалога (09.03.2009) // http://ru.delfi.lt/opinions/comments/article.php?id=20912698
15. История России. 1900-1945 гг. Книга для учителя. – М. : Просвещение, 2009. – 447 с.
16. Филиппов А.В. Новейшая история России. 1945-2006 гг. Книга для учителя / А.В. Филиппов. – М. : Просвещение, 2007. – 494 с
17. Освещение общей истории России и народов постсоветских стран в школьных учебниках истории новых независимых государств. – М., 2009. – 389 с
18. Полад Бюль-Бюль Оглы. Комментарии Министерства образования Азербайджана на публикацию “Кремля.Орг” (17.02.2010) // http://www.kreml.org/other/236915744
19. О концепции курса «История России. 1900-1945 гг.» // http://www.prosv.ru/umk/ist-obsh/info.aspx?ob_no=15378
20. Долуцкий И. Учитель, автор запрещенного учебника истории XX века – о нынешних школьных учебниках / И. Долуцкий // http://grani-tv.ru/entries/472/
21. Шульга Т. Какая история нужна современной России? Обзор учебников и пособий по новейшей истории России / Т. Шульга // Русский вопрос. – 2009. – №2. // http://www.russkiivopros.com/print.php?id=279
22. Боде В. Эффективный менеджмент сталинизма. Готовится новый учебник истории России (26.08.2008) / В. Боде // http://www.svobodanews.ru/content/article/462362.html.
23. «Учебник Филиппова»: продолжение последовало (28.10.2009) // http://urokiistorii.ru/current/view/2009/10/uchebnik-filippova
24. Грациози А. Советский голод и украинский голодомор // Отечественные записки. – 2007. – №1. – С. 156-177.
25. Героизация безбожников не может объединить народы исторической России // http://www.rusk.ru/newsdata.php?idar=41850
26. Величенко С. Чи була Україна російською колонією? Деякі зауваження щоло поняття колоніалізм / С. Величенко // Україна модерна. – 2009. – №3(14). – С. 247-266.
27. Кульчицький С.В. Імперський чинник в історичному розвиткові України / С.В. Кульчицький // Регіональна історія України. Збірник наукових статей. – Вип. 1. – К. : Інститут Історії України НАН України, 2007.
28. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад / А. Каппелер. – Львів : Видавництво Українського Католицького Ун-ту, 2007. – 360 с.
29. «Учебник Филиппова»: продолжение последовало (28.10.2009) // http://urokiistorii.ru/current/view/2009/10/uchebnik-filippova
30. В центре событий с Анной Прохоровой // http://www.tvc.ru/bcastArticle.aspx?vid=785cda63-538f-493d-9062-f7a36906881c
31. Проект: Федеральный закон «О противодействии реабилитации в новых независимых государствах на территории бывшего Союза ССР нацизма, нацистских преступников и их пособников» // http://regnum.ru/news/1153517.html?forprint
32. Росія встановлює залізну завісу. За перетин – від 3 до 5 років (16.05.2009) // http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1328
33. Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної і модерної історії України / З. Когут. – К. : Критика, 2004.

Джерело:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Npifznu/2010_XXVIII/turchenko2.pdf
Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету,
2010, вип. XXVIII
Ф. Г. Турченко
«ОБЩАЯ ИСТОРИЯ»: НАУКА ЧИ ПОЛІТИКА?

Ця стаття на сайті «Краснопілля. Край Слобожанський»:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/slovo_v_nauci/fedir_turchenko_obshhaja_istorija_nauka_chi_politika_iii/27-1-0-230
11.11.2011
Федір Турченко: «Общая история»: наука чи політика? ( ІІІ )

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *