Головний «перець» України

151111_M_Prudnyk1
Михайло Васильович Прудник – відомий український письменник-гуморист, головний редактор журналу «Перець» (2002-2013). Лауреат національних літературних премій ім. Остапа Вишні, ім. Степана Олійника, ім. Олександра Ковіньки, переможець міжнародного гумористичного конкурсу «Алеко» (Болгарія, 2012 рік).

Михайло Прудник народився 19 листопада 1952 року в с. Мозкове Краснопільського району. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка у 1975 році. З того часу працював в українському республіканському журналі «Перець» фейлетоністом, завідувачем відділу культури, відповідальним секретарем. З 2002 року — головний редактор видання. Автор книг сатири і гумору: «Що скаже Люся», «Дорогоцінна ґуля», «Репетитор для генія», «Бестселер», «П’єдестал напрокат», «Лауреат усіх премій». Член Національної спілки письменників України (1987), Спілки журналістів України (1979), член приймальної комісії НСПУ. Член журі Всеукраїнських фестивалів гумору та сатири. 151111_M_Prudnyk2
Київ, КДУ, грудень 1974 року. Однокурсники Іван Гром’як, Михайло Прудник (викаблучується) та Василь Простопчук працюють над випуском гумористичної газети.

Постійний учасник Всеукраїнських фестивалів «Вишневі усмішки». Лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні, ім. Степана Олійника, ім. Олександра Ковіньки. Переможець міжнародного гумористичного конкурсу «Алеко» за 2012 рік, що проводиться в Болгарії Міжнародним фондом «Алеко Константінов» спільно з громадою міста Свиштова і гумористичною газетою «Стиршел» («Шершень»).
151111_M_Prudnyk3
Твори перекладено англійською, російською, болгарською, білоруською, угорською, казахською, татарською та іншими мовами.

***
Ось як згадує (нарис написаний 2009 року) колишній головний редактор Краснопільської районної газети «Перемога» про початок творчого шляху Михайла Прудника:

Головний “перець” України

Довго не звертав увагу на назву цього невеличкого села на нашій Краснопільщині. Та то було вчора. А сьогодні.

Сорок три роки тому такої осінньої пори хтось з працівників «Перемоги» завів до мого редакційного кабінету невисокого на зріст підлітка. Познайомились.

Михайло Прудник! Ось приніс, – і не зовсім впевнено протяг мені папірця.

Це була його перша гумореска. Не зовсім вдала, але цілком прийнятна. Трішки попрацювали разом, і я віддав її до чергового номера «Перемоги».

І так тривало три роки: за будь-якої погоди Михайло три-чотири рази за місяць добирався після школи до Краснопілля, щоб показати свій новий твір. Не всі вони були гідними друку, та все ж…
151111_M_Prudnyk4
Чи ж думав я тоді, що поряд сидить майбутній головний редактор відомого не лише в Україні гумористичного журналу «Перець» Михайло Васильович Прудник, котрому завтра виповниться лише 57.

Народився М.В.Прудник 19 листопада 1952 року в селі Мозгове нашого Краснопільського району. Закінчив середню школу у селі Великий Бобрик і без великих зусиль став студентом факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Навчаючись, друкувався у багатьох виданнях, та найбільше в «Перці». То ж і не дивно, що після закінчення університету був зарахований фейлетоністом цього журналу, потім тривалий час працював відповідальним секретарем, нині ж очолює редакційний колектив.

М.В.Прудник – член Спілки письменників. Він автор збірок гумору і сатири: “Що скаже Люся”, “Дорогоцінна Гуля”, “Репетитор для генія”, “Бестселер”, “П’єдестал напрокат”, “Лауреат усіх премій”. А ще він заслужений журналіст України, лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні.

Ось такий він, наш земляк. Недаремно ж родом з Мозгового.

А.Загорулько

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/golovnij_quotperecquot_ukrajini/2009-11-17-148
17.11.2009
Головний “перець” України

***

Пропонуємо також одну з розповідей Михайла Прудника про себе:
151111_M_Prudnyk5
МИХАЙЛО ПРУДНИК: «ГУМОР – ХАРАКТЕРНА РИСА УКРАЇНЦЯ!»

Напередодні дня сміху вирішили завітати до старшого брата – журналу «Перець», який минулого року 1 квітня відзначив свій поважний вік – 90 років! А тут ще одна приємна новина: український письменник, головний редактор журналу «Перець» Михайло Прудник став переможцем міжнародного гумористичного конкурсу “Алеко” за 2012 рік, що проводиться в Болгарії Міжнародним фондом “Алеко Константінов”, спільно з громадою міста Свиштова і гумористичною газетою “Стиршел” (“Шершень”). Авторитетна нагорода присуджена за оповідання “Не на тих напали!”

На конкурс надійшло 98 творів 78 авторів з 20 країн. Серед них Україна, Росія, Бразилія, Хорватія, Сербія, Китай, США, Білорусь, Македонія, Вірменія, Болгарія. Твори оцінювали члени журі, до якого увійшли професор Симеон Янєв (голова), головний редактор газети “Стиршел” Михаїл Вешим, голова фонду “Сатирик” Йордан Попов, представники громади Свищтова і Міжнародного фонду “Алеко Константінов” – Людмил Симеонов і Галя Константінова.

Нагородження лауреата відбулося у місті Свиштові під час святкування 150-річчя від дня народження болгарського письменника-сатирика Алеко Константінова. Серед гостей свята була і віце-президент Болгарії Маргарита Попова, яка особисто привітала нашого земляка з перемогою.

Міжнародний конкурс короткої гумористичної розповіді імені Алеко Константінова в Болгарії проводиться з 1966 року. За цей час його переможцями були такі відомі письменники, як Генріх Белль (Німеччина) – лауреат Нобелівської премії, Еріх Кестнер (Німеччина), Ефраїм Кішон (Ізраїль), Ерскін Колдуелл та Уїльям Сароян (США), Моріс Дрюон (Франція)… Тепер ось і наш земляк Михайло Прудник.

Сьогодні Михайло Прудник, головний редактор журналу «Перець» – наш гість.

– Пане Михайле, чи пригадуєте своє перше знайомство з журналом «Перець»? Коли і як почався шлях у письменництво?

– Коли я був ще малим, мої батьки серед багатьох видань передплачували й «Перець». Село у нас було веселе, батьки веселі! Моя мама навіть народилася в селі Веселому на Сумщині. Люди в селі не просто віталися: «Добрий день!» Обов’язково хтось додасть веселе, жартівливе слово, аби створити гарний настрій. І батько мій, і брат були веселими й життєрадісними, на жаль, вже покійні. То й я таким ріс. У мене був шкільний товариш Микола Бондар, з яким ми виступали з інтермедіями на сцені. До речі, моє село дуже мудре й розумне, бо називається Мозгове. Трохи пізніше я написав замітку до районної газети. Дивлюся: про всіх пишуть, а про наше село – ні. Десь у класі сьомому сів і написав замітку до районки. Тираж газети був великий. У кожному дворі її передплачували. І то було почесно надрукуватися в газеті – одразу стаєш знаменитим. А вже коли надрукували, то це стало хронічною хворобою, в доброму розумінні, – хочеться писати ще. Якщо врахувати, що наше село розташоване на межі двох районів, то й друкувався я у двох газетах – Тростянецького й Краснопільського районів. Дописував і до молодіжної обласної газети.

– Тобто, коли їхали вступати на факультет журналістики до Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка мали чималий вже доробок?

– О! Так! Коли Віктор Васильович Полковенко побачив мене зі стосами вирізок із газет, здивовано вигукнув: «Навіщо так багато!» Відібрав 5-6 примірників… А тут я ще три рекомендації виклав на стіл, то він зовсім був приємно здивований. Зазвичай абітурієнти приносили при вступі по одній-дві надруковані інформації. А я вже друкував гуморески. Ще в класі сьомому-восьмому помітив, що мої думки-жарти вилітають з душі, мов пташки. Зараз, звичайно подумаєш, що скажеш і напишеш.

– І все ж дорога до журналу «Перець» почалася…

– Те, що журнал передплачували батьки, я вже казав. Коли ж почав навчатися на факультеті журналістики, побачив стенд із журналом «Перець». Його сигнальні примірники вивішували неподалік оперного театру. Я бігав дивитися, а наважитися зайти в редакцію – це свого роду подвиг! На той час тираж журналу сягав двох мільйонів! А працювали там класики, справжні майстри пера. І ось, здається після другого курсу, треба було проходити творчу практику. Я вже трохи друкувався в «Молодому журналісті», «Молодій гвардії». Крім гуморесок, ще й карикатури малював! Словом, все крутилося довкола гумору. І раптом мене розподіляють на практику в газету «Радянська Україна» – орган центрального комітету комуністичної партії. Думаю, ну якщо так, то спробую зайти до журналу «Перець». Саме Федір Маківчук (на той час був головним редактором) йшов по коридору. Я до нього: «Хочу до вас на практику!» «А що ж ви можете?», – перепитує. Показую свої карикатури. А Валерій Зелінський, головний художник, саме лежав у кабінеті під телевізором й ремонтував його. Вже дим-димок йшов із тої коробки… Він поважно глянув на роботи й вигукнув: «Може бути! Перемалюємо!» За кілька хвилин я вже тримав у руках виклик на практику де було написано: «Михайло Прудник, студент другого курсу факультету журналістики виявив неабиякі здібності у гуморі й сатирі. Просимо направити його для проходження практики». Ось так вдало друкарка замість «деякі здібності» надрукувала «неабиякі». Перший матеріал, який надрукували в журналі називався «Кросворд». Це – про механізацію, на той час, ферм. Сидить голова колгоспу й розгадує кросворд. По діагоналі: механізм поїння корів… На літучці за той матеріал мене похвалив сам Маківчук. Так і сорок років відтоді минуло… Вже одинадцять з них – головний редактор.

– Перше квітня для вас, можна сказати, щодень. А якийсь цікавий першоквітневий жарт пригадайте.

– Був такий випадок. Приїхав чоловік із села й дуже хотів побачити легендарного головного редактора Федора Маківчука. «Так, – погодилися колеги-журналісти. – Ось тільки біда: він у нас трохи глухуватий! Коли зайдете до кабінету, кричіть голосніше. А самі тим часом побігли до редактора й повідомили, що до нього проситься відвідувач, ніби земляк, але, майже зовсім глухий. Тобто, кричіть йому голосніше!» І ось у кабінеті почали перекрикувати один одного редактор і відвідувач, а хлопці у приймальній заливалися сміхом. І раптом редактор вигукує: «Чому ви кричите на мене?» «Та мені ж сказали, що ви глухий, мов пень!» А потім дружно всі розсміялися!

– Журнал і сьогодні передплачують, з нетерпінням чекають, дописують?

– Так! Приємно радує, що читають родинами. Цікавляться виданням навіть онуки. А це розповідала одна дописувачка, що надсилає журнал й українські ковбаси до Мурманська. А то якось забула покласти журнал, то отримала догану: «Що ти мені прислала? Навіщо мені ковбаса без «Перцю»!

– «Перець» – це свого роду академія гумору. Що б побажали, пане редакторе, своїм читачам, майбутнім передплатникам…

– Це справді так. Наш гумористичний журнал найстарший у Європі. Головне – зберегти його й надалі. Тут є свій дух, традиції, культура. Журнал читають від дітей до академіків. Всі відомі гумористи вийшли з нашого видання. А чого тільки варта рубрика «Страшне перо не в гусака…» Рубрика не заради сміху, а для того, щоб людина задумалася, що мову треба не тільки любити, берегти, а й знати. Є спеціальна сторінка для дітей «Перченя».
А побажання таке. В Україні усе з перцем: і борщ, і горілка, і, звичайно, гумор! Хай завжди так буде!

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Джерело:
http://skarb-papcha.ru/uk/golos-malizha/2607-z-qperczemq-smshno-pslya-dnya-smxu.html
З «Перцем» смішно і після дня сміху
Автор: Людмила Чечель, Київ
04 квітня 2013

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *