Прості мужики. Звичайні герої.

151214_P_Kozakov1
Українці ніколи не мріяли про нових військових героїв, але нас ніхто не питав — просто поставили перед фактом. Практично жоден день у зоні АТО не минає без подвигів наших армійців, зрештою, сам факт того, що вони не стали ховатися від повісток і сьогодні несуть службу – вже подвиг. Але що ми знаємо про цих хлопців? Майже нічого. В усі часи армія трималась на простих сільських чоловіках, хлопцях. Павло Козаков з Угроїд один з таких нічим не примітних чоловіків. Білорус за національністю, він у 2005 році отримав український паспорт і вже як Громадянин України у вересні 2014 року пішов захищати тепер вже свою землю.

Читачі районки мабуть пам’ятають коротку розповідь про Павла в одній з волонтерських хронік. Як механік-водій-електрик воював у населених пунктах Горняк, Курахово, Піски, Карловка. Там у нього з’явився другий день народження – 20 листопада 2014 року, коли за кілька метрів від нього вибухнула міна, проте жодних ушкоджень не отримав. Але холод, сирість і старі болячки дали про себе знати відтак війна для Павла Козакова мала б скінчитися. Та лікарі виявилися іншої думки і чоловік вирушив, як каже, на свою «другу військову кампанію».

– Лікувався в Одесі, де у травні отримав вердикт лікарів – придатний до продовження військової служби, – розповідає Павло. – Спочатку попутками дістався Запоріжжя, звідти таким же способом до Курахово. Із своїм підрозділом зв’язку не мав, де вони, як дістатися, не знаю, тому попросив допомоги у хлопців із батальйону «Київ-1», яких зустрів на ринку. Вони доправили мене до місцевої комендатури, звідки зв’язалися з моїм комбатом і повідомили про мене. Комбат, коли почув, що про його бійця повідомляє «Київ-1», який відноситься до Міністерства внутрішніх справ, не на жарт розхвилювався, вирішивши, що я щось накоїв, тому й знаходжусь у них «під арештом». А хлопці сміються, пояснюють – боєць воювати хоче, та от дороги ніяк не знайде. Тож вислали по мене автівку, а поки чекав, нагодували, налили «бойові сто грамів» за повернення. А вже за кілька годин прибув у розташування своєї частини у селищі Горняк до своїх побратимів, які вже не очікували знову зустріти, бо були впевнені, що мене комісували.

Так почалися нові військові будні для Павла Козакова. Більш-менш спокійно обстановка тривала кілька тижнів, а потім обстріли почалися знову.

– Це сталося третього червня. О четвертій ранку змінився з блок-поста, щойно ліг, як чую вже знайомі із своєї «першої» кампанії глухі звуки вибухів. Почалося!, – продовжує воїн. – Одягаю берци, не зашнуровуючи, біжу вниз. Аж тут командир матом: «Куди ти, твою дивізію, без броника, біжиш!». А він, між іншим, 15 кілограмів важить, з ним так швидко до укриття можеш і не добігти. Зібралось нас в укриті чоловік п’ятнадцять, оглядаюсь – хлопець у бронику, зате босий. Один пацан біг останнім, і ось між ним та шеренгою техніки вибухнув снаряд. Ударна хвиля його буквально кілька метрів пронесла у бік нашого бліндажу, решту відстані він долав на чотирьох, поки ми не вискочили й не затягли його до себе. Вже потім зрозуміли, що йому, та й нам, мабуть, теж, життя врятувала техніка, яка основний удар, осколки прийняла на себе, адже від укриття до епіцентру вибуху були якісь десять метрів. Мою машину-«броньку» пошматувало, дісталось іншій техніці, але біс з нею, головне, що люди цілі. Виявилось, що на нашу батарею упало 45 мортирних снарядів 152 калібру, і це тоді, коли вже діяло перемир’я.

Тоді ж Павло і його побратими дізналися, що «гібридні війська» намагаються захопити Мар’їнку, та командування вчасно дало дозвіл нашим військам застосувати артилерію, контратакувати і противник, понісши великі втрати, відступив. Тоді офіцерський склад отримав підвищення, чергові звання, а таким як Павло Козаков, обіцяли грошову винагороду, яку вони чекають і досі.

– А 10 липня знову нас «накривають» на тому ж місці, потім два дні тиші, дали сепари мені день народження відзначити, – сміється Павло, а 13 – знову обстріл, і прицільно ж били, гади. З блокпоста ми з товаришем і трьома собаками тікали до найближчої воронки. Потім довелось забирати техніку і міняти позиції, бо до старого місця їх корегувальники добре пристрілялися. А вже 21 вересня пішов на «дембель».
151214_P_Kozakov2
Цими днями Павло Козаков в урочистій обстановці отримав Посвідчення учасника бойових дій і відзнаку Міністерства оборони України, медаль «Учасник антитерористичної операції».

Від себе, від колективу райвійськкомату хочу подякувати Павлу, що не злякався, не відмовився захищати державу і цим самим виконав обов’язок справжнього чоловіка, – говорить під час вручення Посвідчення військовий комісар Краснопільського районного військового комісаріату Євгеній Євченко.

А що ж Павло Козаков? Відчувається, що він не звик до такої уваги до себе, та все ж, переборюючи ніяковість, просить передати слова вдячності усім, хто увесь час підтримував його на війні, волонтерам.
151214_P_Kozakov3
– З ними і з воєнкоматом тримав зв’язок з першого дня, бо йшов на війну в домашніх тапках. Активісти з ГО «Краснопілля» постійно були на зв’язку, цікавилися – в чому є потреба? Розповів, що не вистачає інструментів для ремонту техніки, а за тиждень отримав посилку із необхідним інструментом. Придбали теплий одяг, взуття, а також теплий «камуфляж», надсилали продукти – каже Павло. – Завдяки працівникам Краснопільського РВК Посвідчення учасника бойових дій отримав одразу, навіть не довелося оббивати пороги соціальних служб.

Сьогодні чоловік планує нарешті серйозно взятися за своє здоров’я, хоче пролікуватися, а на запитання, чи не боїться, що з лікарні можуть знову забрати вже на «третю кампанію», з усмішкою і надією відповідає: «Сподіваюсь, що до того часу це жахіття закінчиться і на війну хлопців більше взагалі не братимуть».

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/prosti_muzhiki_zvichajni_geroji/2015-12-02-5778
02.12.2015
Прості мужики. Звичайні герої.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *