Школо, рідна моя

160316_Brantsivka_school
Село Бранцівка, рідна сторона,
Краю барвінковий, батьківська земля.
Тут я народилась, тут я і зросла
І від нього в світі кращого нема.

Життя кожної людини пов’язане зі школою. Вона є центром життя у кожному селі. Хочу розповісти про нашу школу – найновішу у районі.

Пам’ятаю її ще з 1950 року, коли я стала першокласницею. Навчались ми в старих будівлях і називали їх – церковна (побудована на кошти церкви у 1893 році), земська школа у 1903 році (побудована на кошти земства), а ще було збудовано одне приміщення на кошти колгоспу.

Третя школа почала працювати у 1964 році. Використовувались пристосовані приміщення для навчання учнів. Це були звичайні сільські хати.

Навчання було у дві зміни: молодші учні навчалися зранку, а старші – у другу половину дня. Учнів у класах було дуже багато, більшість класів було по два. Навчались ми при гасових лампах, взимку і восени. У більшості учнів не було батька і тому вони часто не відвідували школу, бо не мали одягу і взуття (це було після війни). Важко було навчатись таким дітям, але всі намагались отримати освіту (на той час школа була семирічною).

Середню освіту (10 класів), хто бажав одержати, – йшли у сусіднє село Жигайлівку або у Славгород. Я закінчила Славгородську середню школу. Хорошими і добрими були вчителі мого часу О.М.Лакиза, М.М.Савоненко, В.Т.Нікітенко, Г.І.Негляд, П.Х.Горобець, М.В.Моісеєнко. По своїй дитячій пам’яті я не знаю прізвищ всіх вчителів, які мене навчали, зокрема у молодших класах.

У 1964 році закінчила Глухівський педагогічний інститут і повернулася до свого села. Мрія моя здійснилася – я вчитель молодших класів. З 15 серпня того року я переступила поріг рідної школи і зустрілася із допитливими оченятами четвертокласників. Спасибі Микиті Михайловичу (завідуючому районним відділом освіти), що задовольнив моє прохання працювати у рідному селі. Хоча, правда, він сердився, направляючи мене у Бранцівку. Бо вважав, що краще починати трудову діяльність у селі, де тебе менше знають і більше поважатимуть. Але у мене все вийшло – я подружилася з дітьми. З ними зростала як учитель, як старший товариш, підтримувала дружбу, яка тривала у школі 44 роки і триває й зараз.

Працювали ми у старих приміщеннях. Колектив педпрацівників змінився. Але ще залишились вчителі, які навчали мене. Очолювала колектив Т.В.Савоненко. Мабуть, у своєму житті я не мала стільки радості, як тоді, коли у 1993 році ми переходили до сучасного, красивого приміщення нової середньої школи. Нове приміщення і все нове: обладнання класних кімнат, меблі, великі вікна із красивими шторами, світлі кімнати, просторі коридори. Гарна столова кімната з новими електричними плитами. А найбільше раділи діти спортивному і актовому залам, кабінету трудового навчання з токарними верстатами, бо такого у наших старих школах не було. Школа будувалася на кошти місцевого колгоспу ім.Паризької комуни (голова В.П.Копилов).

Новій школі раділи всі і вчителі, і учні, і батьки. Колектив педпрацівників оновився молодими кадрами і навіть з’явилися невеликі сімейні династії: П.Й.Лепська, Н.М.Лепська, Т.В.Савоненко, Л.М.Савоненко, Л.М.Калашнікова, В.М.Дмитриченко, Л.В.Дмитриченко, А.Ю.Савицька, Н.А.Кошлата, О.А.Карпенко, І.В.Щебетенко, Н.І.Логоша, Г.Ф.Бондаренко, М.І.Русінов. Хочу звернути увагу на те, що половина педколективу – це випускники нашої школи.
160316_I_Lebedenko
Багато учнів, які навчались у нашій школі стали відомими людьми. Учнем нашої школи був Герой Радянського Союзу Іван Максимович Лебеденко (уродженець села Лозова). На той час діти з Лозової ходили до нашої школи. Але найбільше наших випускників працюють у Краснопіллі і займають керівні посади, чим ми – і вчителі, і жителі села – дуже пишаємося. Це і медичні працівники, вчителі, працівники соціальної сфери, культури: О.О.Мірошниченко, В.А.Мірошниченко, Н.І.Василяченко, М.Д.Шевченко, Н.П.Лебеденко, О.В.Щебетенко, Н.Д.Шевченко, Н.В.Близнюк, М.І.Бондаренко, Л.М.Хомічова, В.О.Савоненко. Багато наших учнів навчаються у вищих навчальних закладах на державній основі.

Кожного року у нашій школі відбуваються зустрічі випускників різних років. Минулоріч була зустріч учнів, які закінчили навчання 50 років тому. Це була особлива зустріч – приїхали люди з сивиною на чолі, із великим життєвим досвідом. У всіх на вустах звучали слова подяки педколективу за те, що дав їм путівку у життя і заздрили, по-доброму сучасним дітям за можливість навчатися у такому приміщенні.

Школа у нашому селі є окрасою Бранцівки, центром подій, що відбуваються у ньому. Жодне свято навчального закладу, виховний захід не проходять без участі жителів села. Вони з радістю відвідують і свято 1 вересня, випускні вечори, свято 8 Березня, Новорічні свята. А на військово-патріотичну гру «Зірниця» до нас приїздили навіть діти з інших шкіл, щоб взяти у ній участь, почерпнути досвід.

Мета моєї розповіді – щоб наша школа довго жила повноцінним життям для дітей с.Бранцівка. Ми чекаємо допомоги від районних депутатів, від влади, від всіх тих, хто зможе зберегти нам вогник тепла, добра – нашу школу. А що ж, як її не стане? Що ж буде із селом? Воно зовсім зникне з мапи району. А цього допустити не можна.

П.А.Лепська,
вчитель початкових класів, пенсіонер

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/shkolo_ridna_moja/2016-03-16-6177
16.03.2016
Школо, рідна моя

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *