ТІНІ ЧОРНОБИЛЯ

160426_V_Draha7Коли вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС, мені було лише 10 років і я мало що розумів у глобальних катаклізмах, так само як і більшість дорослого населення нашого району не чули, що є таке містечко Чорнобиль. Але навіть дитяча підсвідомість підказувала, що щось трапилось, коли дорогою до бабусі у Роменський район на першотравневі свята почали зустрічати колони вантажних автомобілів і автобусів, підозри посилились, коли того ж вечора батька, як завідувача автопарком колишньої сільгосптехніки через сільську раду терміново викликали назад до Краснопілля. А після травневих свят у нашій школі, і нашому класі зокрема, з’явились нові учні, від яких ми й дізналися “по великому секрету”, що в Чорнобилі щось рвонуло і у нашому лексиконі почало домінувати слово радіація. З тих пір минуло 30 років, сьогодні про Чорнобиль знають усі. Діти, підлітки, що народились після 1986-го, без проблем розкажуть вам про чорнобильські реактори, цехи, зону відчуження. Вони знають про це не з книг, газетних статей, а тому, що самі були там… у різних комп’ютерних іграх-стрілялках. Крім того, почав активно розвиватися рух “сталкерів”. Стало модним поїхати на екскурсію в зону відчуження, щоб подивитися на Прип’ять наживо.

***
160426_V_Draha1Моєму сьогоднішньому співрозмовнику, краснопільчанину Віктору Дразі той трагічний рік не віщував нічого поганого: кілька місяців тому повернувся з армії, влаштувався на роботу водієм у районний відділ освіти, аж тут отримав знову повістку до райвійськкомату на… “тренувальний збір”, принаймні саме так вказано у виданій довідці. На тому зборі Віктор Анатолійович “тренувався” на Чорнобильській АЕС з 12 грудня 1986 року по 7 лютого 1987-го…

“ЛЕПЕСТКИ-200”

– Вікторе, коли вперше почув про Чорнобиль, мабуть, не здогадувався, що потрапиш безпосередньо на АЕС. Які були відчуття, коли отримав повістку?

– Різні, але точно не страху. Був молодий, щойно повернувся із армії, неодружений, тож ніхто не тримав. Більше того, навіть цікаво було поїхати і побачити на власні очі те, про що говорить увесь світ. Для нас, молодих, це було своєрідною авантюрою, пригодою, бо навіть не знали, що є таке місто Чорнобиль. Тоді мало думали про папери, документи, якісь пільги. Мене мобілізували через райвійськкомат, і мабуть, не випадково, бо строкову службу проходив у так званих хімвійськах у Німеччині. Вивчав спеціалізовану техніку, що таке дегазація, дезактивація. Разом зі мною тоді мобілізували Юрія Кулика, Олександра Літовченка, Миколу Брюханя з Миропілля, на жаль, вже покійного Юрія Шкирю.

– Що таке радіація, теж, напевно, не здогадувались?
160426_V_Draha2
– Мабуть, не тільки ми не знали, що таке радіація, а й ті, хто нас туди посилав, бо як таких засобів захисту не було. Єдине диво нашої цивільної оборони – “суперприлад” “Лепесток-200” на основі марлевої пов’язки. Одна на чотири години.

Принцип дії простий: дістав, резинки за вуха закинув, марлю на обличчя, а на ніс алюмінієву прищепку, щоб уся ця конструкція надійно трималася. Протигазів я не бачив жодного разу.

– Де доводилось працювати, які роботи виконував?
160426_V_Draha3
– Спочатку робив на АРС-14 – автомобільна розливна станція на базі ЗіЛ-131. Змивали радіацію з танків, які були задіяні на копанні могильників для техніки, її трамбуванні. Воду набирали безпосередньо у пожежній частині Чорнобильської АЕС, пожежна техніка з якої вже була похована у тих же могильниках.

Коли вдарили морози і вода почала замерзати, нас перекинули у турбоцех третього реактора атомної станції. Це майже найнижча точка, яку на метр затопила радіоактивна вода. І ось ми на півтора метри відбійними молотками оббивали штукатурку, плитку, долівку, цемент, зрізали усі металеві труби і комунікації, робили опалубки, але матеріалу не вистачало, тож знімали в адміністративних приміщеннях двері з кабінетів. Потім все це заливали бетоном.

ПРО НАМЕТИ, КОМПОТИ, ДОБРИХ АРТИСТІВ І ЗЛИХ ВІЙСЬКОВИХ

– Тобто мобілізували, як водія, а працював різноробочим?

– Робив усе і скрізь. Написано у довідці, що був у АБК-2, а я навіть не знаю, що це таке. Мої знайомі хлопці теж мили на дозиметричних пропускних пунктах техніку. Її миють, а вона “світить”, і до лампочки те миття. Найбільше фонили двигуни і ходові частини. Після кожної зміни, звичайно, самі приймали душ, нас вже чекав новий змінний одяг. Свій зняли, інший одягли, не задумуючись, де він був до цього. Колись був такий анекдот про концтабір: “Сьогодні зміна одягу. Перший барак міняється з другим”. Щось схоже було і з нами. Якою водою купалися у лазні того ж таки турбоцеху третього реактору, теж не думали.

Жили в с. Оране, звідки щодня за 30 кілометрів нас возили на роботи. Наше наметове містечко розташовувалось в полі, дві буржуйки в наметі давали достатньо тепла, тим більше, що з вугіллям жодних проблем не було.

Єдиний мінус – великий плац, біля якого розташовувався наш намет. Хто пам’ятає, зима 1986-87 років була сніжною, снігу було по пояс, тож накидався. Приїхали із зміни, тут би відпочити – так ні, за лопати. Сказано, армія. Хто в ній був, той в цирку не сміється. Навколо повно самоскидів, екскаваторів, так ні, як на зло, поставлять бортового “Зіла”, і викручуйся, як хочеш. А потім ще й їдеш цей сніг розвантажувати. Інколи, якщо не було начальства, виручав “Урал” із встановленою на його шасі авіаційною турбіною. Вмикали її, і тоді “Урал” в один бік, сніг – в інший.

Зате годували добре, масла по 50 грам, компоти персикові, хочеш добавки – без питань. Воду пили лише привозну у пляшках, а з якої нам їсти готували, не знаємо. Та й коли заміряли рівень радіації в їдальні – допустимий рівень зашкалював. Їдальня – це ангар, де розміщувались одночасно і клуб, і кінотеатр. Приїздили підтримати нас різні артисти, в тому числі і з кіностудії Олександра Довженка, а також Андрій Миколайчук – автор і виконавець популярних тоді пісень “Піду втоплюся”, “Підпільник Кіндрат” та інших. Радіації він теж не боявся, мабуть, тому, що на той час вже був лисим. Потім він приїздив з концертом у Краснопілля, на який я також ходив.

РАДІАЦІЯ НА СОВІСТЬ НЕ ВПЛИВАЄ

– Вікторе, ти був у Чорнобильській зоні через вісім місяців після аварії, мабуть, ще застав не зруйновані і не розграбовані населені пункти у зоні відчуження?

– У тих селах, через які ми їздили на роботи, населення вже практично не бачили. Прип’ять лише за пару кілометрів, тому не так багато сіл проїздили. З нами працював чоловік із Прип’яті, так він тієї ночі, коли вибухнув реактор, спав на балконі. Що стосується мародерства, то наші хлопці разом з правоохоронцями патрулювали вулиці Прип’яті, зокрема перші поверхи, розповідали, що мародерів затримували багато, адже люди в паніці при евакуації залишали практично все.

Тридцять років минуло, можна зізнатися, що не завжди чистими були на руку і дехто з ліквідаторів, не задумуючись, що крім себе приречуть на хвороби своїх рідних.

Коли ми приїхали – всі склади вже були відчинені, багато чого я вперше побачив саме в Чорнобилі. Наприклад портативні зварювальні апарати, або повен ангар вантажних моторолерів типу “Муравей” для пересування територією станції. Тільки всі вони чомусь вже стояли без двигунів…

На ЧАЕС окрім чотирьох реакторів будували ще два, я ходив у ті недобудовані цехи, і зробив для себе висновок, що їх добряче розграбували. В операторській блоки управління розбиті, на підлозі купа плат, для радіолюбителів – це клондайк. До того ж у зоні не лише АЕС була, а й багато військових об’єктів, радіолокаційних станцій, де використовувалось радіообладнання із кольорових металів.

А ще хлопці розповідали про одного свого товариша, який не втримався і поцупив електродриль – річ теж дефіцитна у ті часи, поклав його під подушку, а вранці не прокинувся. Не знаю, чи то від сильного опромінення, чи з якоїсь іншої причини, але щось тягнути з собою додому не ризикував.
160426_V_Draha4
Сьогодні часто чуємо повідомлення про пожежі у Чорнобильській зоні, думаю, це не випадкові пожежі, комусь вони вигідні, адже там, у могильниках, скільки металу! Спочатку вони заливались бетоном, все робилось за наукою, а потім вже не встигали, просто закопували. Я чергував і бачив, як машини в ями заганяли своїм ходом, танки їх утрамбовували, зверху загортали землею – і все.

– Виходить, радіація впливає на тіло, але не на совість?
160426_V_Draha5
– Не дарма кажуть, що “Кому война, а кому мать родна”, хтось свідомо йде на ризик задля святої справи, а хтось задля своїх благ. Між іншим, дані про дозу опромінення із військової частини і даних центрального архіву Міністерства оборони – це дві великі різниці.

Якщо у мене у військовому квитку записана доза опромінення 16,23 рентгена, то за даними архіву – 22,8 рентген. Для прикладу, якщо ти отримуєш 25 рентген, то автоматично отримуєш першу категорію, не залежно від того, скільки маєш виїздів у зону. От і заробляли ці рентгени одні на роботі, інші хитрощами.
160426_V_Draha6
За 58 діб, які я провів в зоні, змінилося три капітани, які отримали ті самі 25 рентген. Про перших двох брехати не буду, не бачив, а як це робив третій, бачив на власні очі.

Нам видавали на зміну накопичувачі радіації – сріблястий предмет, схожий на маркер. Кожен під особистим номером, ми ховали його в чобіт, а після зміни здавали для зняття даних на спеціальному пристрої. Накопичувачі ці мабуть ніхто в подібних умовах не випробовував, тож показували вони, що самі захочуть. Ми це запримітили і влаштовували свою перевірку, кидали кілька штук в одне місце на півгодини, а коли здаємо на перевірку дані у всіх різні і показують різницю від 0,2 до 0,8 рентгени, а деякі взагалі нічого не показували. Якщо вірити таким приладам, то можна було роками робити на станції, щоб отримати дозвіл поїхати додому. Тож вели свої власні блокноти із записами про зміни, виїзди.

Повертаючись до капітана, про якого згадував раніше. Він разом з нами поїхав на станцію в пождепо по воду, дістав свій накопичувач, відніс до знаку, який вказував про високий рівень радіації, щоб набрати потрібну дозу. А тут терміново його начальство по рації викликає. Дивимось на нього, бідолашного, якому і до начальства треба, і рентгенів набрати…

– Правда, що вживання алкоголю ліквідаторами ледь не узаконили в зоні відчуження?

– Скло не пропускає радіацію, тому горілку пили без страху. Дійсно, спочатку як такого “сухого закону” не було, навпаки давали після зміни по 100 грамів. Стояли пости ДАІ, зупиняли автівки, але суворих заходів до водіїв “під мухою” не вживали.

Але нашим людям таких вольностей дозволяти не можна, бо грами перетворюються у літри. Неподалік світлофору, який прозвали “Бичаче око”, бо спрацьовував на радіацію, тому лише горів червоним, стояла їдальня, в яку ми після зміни постійно заїжджали, брали по 100 грам, а ще сметану, бо нам у частині її чомусь не давали. Потім “у верхах” комусь таки дійшло, що не можна узаконювати поголовне п’янство, особливо серед водіїв, бо почастішали аварії. Взялись за дисципліну. Новий 1987 рік ми зустрічали на плацу в шерензі під бій курантів. Щоб ніхто й грами горілки не випив. Пізніше замість горілки випили самогону й полягали спати.

МОБІЛІЗОВАНІ СТАЛКЕРИ

– Скільки років минуло, не хотів би знову повернутися, поблукати по тих місцях, згадати?

– Не можу відповісти точно, може б з’їздив, але навряд чи знайшов би вже ті місця. Зараз є рух сталкерів, безліч ігор. Колись глянув одним оком на одну, коли син грав. В реальності не надто задивлявся краєвидами, але віртуальні ніби схожі, особливо залізнична дорога, на якій застигли тепловози. Може й досі стоять, якщо не порізали на метал. Бачу, що у грі є так званий “рудий ліс”. Ми в ньому теж техніку хоронили, щоправда він тоді таким не був, можливо “порудів” після того, як ми в нього воду зливали після миття танків.
160426_V_Draha7
Може, комусь сьогодні це цікаво, а ми свого часу були “сталкерами” мобілізованими, без права на вибір. На жаль, я завжди до свого здоров’я ставився байдуже, але, слава Богу, ніби все нормально, щоправда ноги вранці печуть, поки не розімнеш. Що вразило, аварія сталася при Союзу, ліквідовувати її наслідки приїхали з різних куточків країни. Їх відбирали по вікових категоріях, а ось українців брали усіх. Після мене прийшли двоє хлопців, які після демобілізації із армії вдома були лише два місяці. Я хоч вісім місяців встиг погуляти, а їм і того не дали. Кількість молодих українців вражала.

Але жили всі дружно, товаришували, жартували, допомагали, жодних міжнаціональних конфліктів. Мабуть, саме тому, як це не дивно звучить, згадую той період мого життя з доброю усмішкою.

Розмову вів Олександр Моцний

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/zhittja_kraju/bolovi_tochki/tini_chornobilja/31-1-0-659
24.04.2016
ТІНІ ЧОРНОБИЛЯ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *