Про сумських буржуазних націоналістів періоду побудови світлого майбутнього

160521_M_DankoДо 90-річчя від дня народження Миколи Михайловича Данька

Їх називали буржуазними націоналістами, дисидентами, шестидесятниками, ворогами радянської влади. І лише за те, що вони любили свій край, свою мову, шанували історію і не забували про її чорні плями. Вони не могли мовчати, коли навкруги коїлось безглуздя. Микола ДАНЬКО, Геннадій ПЕТРОВ, Михайло ОСАДЧИЙ, Юрій ЦАРИК, Анатолій СЕМЕНЮТА… Цих людей більшість із сумської творчої інтелігенції пам’ятає, шанує, вклоняється. А були часи, коли їх викреслювали з буття, таврували, зводили з розуму.

Народжені патріотами

Між Миколою Даньком і Геннадієм Петровим незначна десятирічна різниця у віці. Вони навчались в одному вузі, на факультеті журналістики Львівського державного університету. Жили в гуртожитку, працювали в Сумах, обидва зазнали утисків (один більше, другий менше). Та й померли вони майже водночас: Микола в 1993 р., Геннадій — у 1996 р.160519_M_Danko_ChervoneSolo
У 1967 р. вийшла у світ друга книга Миколи Данька — «Червоне соло». Сам автор тоді й уявити не міг, що ця збірка поезій стане для нього вироком ледь не на все життя. Він розповів правду тодішнього сьогодення. Але владі вона була не потрібна. Його звинуватили в буржуазному націоналізмі. Тираж книги арештували, редактора збірки Євгенію КОКОЄВУ відправили в божевільню. Його творчість піддали анафемі на довгі 20 років. «За власним бажанням» звільнили з газети «Ленінська правда».

Щоб заробити копійчину на прожиття, Микола змушений був працювати вантажником, сторожем. Знайомі перестали його помічати, відверталися. Але одними звинуваченнями не обійшлося. Його доводили до психічного зламу. Бувало, щодня викликали в прокуратуру або комітет держбезпеки, змушували годинами чекати в коридорі, інколи запрошували до кабінету, запитували ні про що, виписували повістку на завтра і ввечері відпускали. Поета тримали в постійному страху, страху за завтрашній день: що буде, посадять чи ні? Окрім того, постійні обшуки, стеження, йому не давали дозволу виїхати до Києва на постійне проживання, не дозволяли спокійно дихати. «Сумській ораві хотілося самій доцькувати його, загнати в гріб. Це ж яка насолода для садиста — бачити, як жертва в смертельних судорогах корчиться біля ніг», — згадував Геннадій Петров.
160521_H_Petrov

Геннадій Петров
Про свій період страхіття Микола писав:
Одверталися від живого
і руки не подавали…
Де, брати, були ви досі?
Де були тоді ви, друзі?..

Через 15 років моральних знущань Миколі Даньку запропонували написати пояснювального листа, привселюдно покаятися. Текст самого листа написали заздалегідь і попросили підписати. Потім його ще відредагували в «потрібному руслі» в газеті «Ленінська правда», і згодом це покаяння на шпальтах видання надрукували. У ньому Микола Данько «зізнавався», що потрапив на гачок буржуазної пропаганди, під шкідливий вплив націоналістів, зокрема згадував Михайла Осадчого, відомого письменника-дисидента, уродженця Недригайлівського району, двічі засудженого, доктора філософії. Вже згодом у своїх спогадах Михайло Осадчий писав: «Я за звичаєм наклепів на мене в той період життя тихенько собі посміявся, а Микола доприкінця своїх тяжких днів у Сумах глибоко переживав і мучився своїм випадом проти мене».
160521_M_Osadchyi

Михайло Осадчий
Міжнародний біографічний центр у Кембриджі присудив Михайлу Осадчому звання «Людина року» (1991–1992 рр.) і удостоїв почесного призу «Нагороди ХХ століття за значні досягнення»

Лише роки перебудови повернули Миколі Даньку його добре ім’я. Його прийняли до Спілки письменників, він регулярно друкувався у пресі. За роки свого життя Микола творив як талановитий журналіст, нарисовець, перекладач, літературний критик, кіносценарист. Геннадій Петров стверджував: «При виданні Данькових творів воно складатиме принаймні десять томів. Але коли це станеться?»

Сама ж доля Геннадія Петрова багато в чому була схожою з Миколиною. Обидва були людьми неперевершених знань, закохані у книги, мали унікальні бібліотеки.
160521_Petrov&Tsaryk

Юрій Царик та Геннадій Петров, 1962 рік
Геннадій теж щиро співчував опальним людям. Чого вартий лише випадок з його другом, нашим земляком, поетом Анатолієм Семенютою. Це Геннадій, будучи відповідальним секретарем Сумської районної газети, за відсутності головного редактора, насмілився надрукувати його поему «Українська рапсодія», як говорили тоді з елементами буржуазного націоналізму. А коли після сфабрикованої справи Анатолій Семенюта вийшов на волю, від нього всі відвернулися, і саме Геннадій Петров допоміг йому влаштуватися вчителем до Миколаївської середньої школи, що в Сумському районі.

Саме за схильність до заборонених тем і, відповідно, непорозуміння з керівництвом Геннадій Петров змушений був покинути навчання в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії ім. М. Рильського. Не склалися у нього стосунки із тодішнім керівництвом газети «Ленінська правда».

Як у Геннадія, так і у Миколи не зовсім вдалося особисте життя. Останні роки жили самотньо і померли від тяжких хвороб.

Буржуазне звідництво
160521_A_Semeniuta
Анатолій Семенюта був однією з найколоритніших фігур в літературному житті Сумщини 50–60 рр. ХХ ст. За твердженням його товариша Павла Скорика, молодий поет взяв на себе ношу «стерегти Україну». Це зовсім не збігалося з тодішньою ідеологією. КДБ стежив за ним під час навчання в Сумському педінституті, після служби в армії. Саме тоді його твори з’являються на шпальтах столичних видань. Його поему «Українська рапсодія», окрім районки, жодне видавництво чи журнал не ризикнули надрукувати, хоча і не заперечували її художньої значимості. Зате твір «оцінили» в КДБ. Прямо звинуватити в буржуазному націоналізмі не наважилися, а ось приписати кримінальну статтю спромоглися.

Анатолій, хоч і вчителював у Великій Чернеччині, але часто приїздив до Сум, де заходив до редакцій газет, зустрічався з друзями — Юрієм Цариком, Віктором БАРАНКІНИМ, Геннадієм Петровим. Засиджувалися допізна, інколи залишався на ночівлю. В одній квартирі в центрі міста їх й «засікли». І кримінальна стаття зразу знайшлася — звідництво (була колись така стаття в Кримінальному кодексі).

«Висмоктавши з правонечистого пальця діло, яке, як кажуть, і виїденого яйця не варте, Анатолія Семенюту засудили до восьми місяців ув’язнення, мене — до року позбавлення волі, — згадував Юрій Царик. — Пам’ятаю, працюю в зоні величезного цеху, клепаю металеві ящики. Мені команда: „На вихід“. Виходжу, бачу, стоять мої друзі з того, іншого світу, позагратного, — відомі українські поети Павло Ключина і Микола Данько. Приїхали мене провідати. У ті часи це був подвиг — переступити через загальний страх, не злякатись непередбачених наслідків свого вчинку, тим більше що обидва працювали кореспондентами в обласній партійній газеті „Ленінська правда“… Тоталітарні жорна чавили мене не лише за гратами і колючим дротом, а й на так званій свободі, де квартиру на Комсомольській відібрали, бібліотеку розкидали по різних підвалах, прописки не було. Упродовж багатьох років творчість моя замовчувалася, був я, як кажуть, „під ковпаком“. Лише 1983 року в харківському видавництві „Прапор“ вдалося видати першу збірку „Нетипові типи“».

З Анатолія Семенюти КДБ не зняв негласного нагляду і після виходу на свободу. Тривалий час колишній вчитель у своєму селі працював фуражиром, листоношею. Згодом знову вчителював у Миколаївці, знову звільнили. В одному з останніх своїх творів, за рік до смерті, поет, ніби відчуваючи, пише:
Відчувши край одвічності,
я по собі залишу небагато.
Я жив у борг, і що там не кажіть,
Усе, що взяв, я мушу вам віддати.

Анатолій Семенюта не дожив до свого 41-річчя один тиждень. Помер безглуздо і раптово. Хворів на цукровий діабет (заробив його під час ув’язнення), власноруч зробив ін’єкцію. 11 лютого 1978 р. ввів собі дозу інсуліну, але знепритомнів. Коли викликали лікаря, то зробили повторний укол, який виявився зайвим. У Сумах, куди його направили, лікарі вже не допомогли…

***
Довідка
За роки радянської влади судами, трибуналами, так званими «трійками», «двійками» та особливими нарадами було репресовано понад 1100 уродженців або мешканців м. Суми, з них близько 270 чоловік — засуджено до вищої міри покарання.

***
160521_Yurii_Tsaryk
Відомий сумський письменник Юрій Царик згадує…

Згадує свою молодість, захоплення магією слів, жагу свободи, своїх єдиних друзів, нонконформізм у відносинах із державою, переслідування КГБ, своє річне ув’язнення…

І спогади виливаються у вірші:

СУМИ,
ВУЛ. КОМСОМОЛЬСЬКА, 50,
РІК 1966

Пам’яті Анатолія Семенюти,
Миколи Данька, Геннадія Петрова.

Оаза десять метрів, свіжий вітер,
Ми спраглі правди. Джерело – слова,
Читаємо серед Сахари вірші,
Вони не мають права на права –
Піски сипучі поглинають душі.
Народ в пустелі, як верблюд, мовчить,
Між обріями зниклими – задуха,
А ми в оазі зупиняєм мить
Свободи слова, за яку гратують
Або стрічають снігом Колими.
Озон оазний нас не порятує
Ні від суми і навіть від тюрми.
Зникає небо – нависа держава
І чавить совість, справедливість, честь.
Хто не німіє, тим мечем іржавим
Їх неслухняні голови січе.
Та зеленіє посеред пустині
Оаза – наш таємний дивосвіт.
І в ньому – Боже милий! – і понині
Ми всі – талановиті і живі.

15 серпня 2012 року.

Джерело:
http://rama.com.ua/nevidomi-sumi/
20.02.2007, 18:53
Олександр Грінка
Про сумських буржуазних націоналістів періоду побудови світлого майбутнього
http://www.sumynews.com/blogs/4045/yurij-czaryk-pro-svoyu-molodist
15 серпня 2012
Юрій Царик про свою молодість

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *