ВОЛОНТЕРСЬКІ ХРОНІКИ. ДОВГООЧІКУВАНИЙ ВАНТАЖ (І)

160616_volunteer1_1Ця, крайня, поїздка на АТО нами запланована була давно. Мали відвідати ті підрозділи на передовій, де служать наші земляки з Краснопільського району. Але щось весь час заважало, але все ж настав момент істини і, зібравши продуктовий скарб з усього району, в призначений час вирушили в довгоочікувану і далеку дорогу. Далека відстань долається веселіше, коли твої попутники – добрі знайомі, однодумці, з якими здолали не одну тисячу кілометрів, доправили на схід не один десяток тон продуктів та інших необхідних нашим хлопцям речей, адже до волонтерського руху долучились у найважчий для армії 2014 рік. Це голова ГО «Краснопілля» Василь Лавріненко, ветеран бойових дій, бард Володимир Щеглов, нашим водієм і провідником в цьому рейсі був Сергій Кузнєцов, який кілька місяців тому прийшов з війни, був командиром однієї з батарей. За доброю традицією домовились із Володимиром Щегловим занотовувати кожен свої роздуми і спостереження, а згодом об’єднати їх в один матеріал; що з цього вийшло, читайте далі.

«ДОПОКИ ВІДЧУВАЄМО ПІДТРИМКУ – МИ НЕПЕРЕМОЖНІ!»

Як завжди і цього разу «бусик» йшов на повному перевантаженні. За попередніми підрахунками, одних продуктів, солінь і варень було далеко за три тонни, або напевно правильніше сказати, трохи менше чотирьох тонн. В Охтирці про всякий випадок перевірили тиск в шинах, зробили запаску в далеку дорогу, і з Богом рушили в путь.
160616_volunteer1_2
Із зрозумілих причин не будемо вказувати точних місць розташувань і назв підрозділів, де бували.

Перша зупинка для вивантаження була зроблена під Бахмутом, далеко від головної дороги, глибоко в лісі, в підрозділі артбригади, якою командує наш земляк з Краснопілля Андрій Журавльов. Тут нас тепло зустріли, нагодували, напоїли до не можу …чаєм.
160616_volunteer1_3
А коли після чаювання Володимир давав концерт, Андрій довго розпитував про життя в Краснопіллі, що чути про його однокласників. Ще б пак, адже вже два роки він із своїм підрозділом, в якому несуть службу справжні чоловіки з різних куточків України, стримує нашестя «старшого брата», відтак появу земляків за кількасот кілометрів від рідних країв сприймає як свято і на запитання, що сьогодні для нього є найважчим в цій війні, без роздумів відповідає:

– Дуже важко переносити розлуку з рідними, близькими, хочеться частіше бачитись із батьками, допомагати їм, але йде війна і від цього нікуди не дінешся. Страшенно переживаю за особовий склад, бо часто попадали під обстріли. Не хочеться навіть думати про те, що тобі, як командиру, колись доведеться розповідати чиїмось батькам, чому так трапилось, що не зміг врятувати їх сина.

– Мабуть коли закінчував Сумське артучилище, у найстрашнішому сні не уявляв, що доведеться воювати? – запитую у Андрія.

– Звичайно не думав! Але відчувалося, що йде планове знищення армії, особливо у 2012 році, коли заборонили навіть стройову пісню, яка є елементом виховного впливу на особовий склад, не кажучи вже про скорочення війська, висококваліфікованих кадрів, велика зброя продавалась. Тепер платимо за це велику ціну, – відповідає офіцер. – Наведу приклад, коли у 2014 році наш підрозділ вирушав на бойові позиції, територію бригади змогли покинути лише дві бойові машини: не було акумуляторів, запчастин, пального. І це не від нас залежало, особовий склад, офіцери навчені, але є ряд факторів, на які ми вплинути не могли.

Два роки йде війна, за цей час ставлення до Збройних Сил України покращилось в рази як в матеріальному, так і в моральному плані. Якби так було з самого початку – ми б не допустили такої ситуації, яку маємо сьогодні. Почали виділятися гроші на ремонт техніки, з харчуванням все гаразд. Звичайно консерви, тушонка, крупи щодня набридають, намагаємось щось придумувати, аби урізноманітнити раціон бійців, дякувати волонтерам, маємо вдосталь консервації, варень, що нагадує про домівку.

Андрій розповідає про недовіру з боку місцевого населення, яка спостерігалася на початку антитерористичної операції, сьогодні ситуація змінюється.

– Коли стояли в одному населеному пункті, включили телевізор, а там лише російські канали та місцеве «сепар-тв», – усміхається хлопець, – що ми там побачили, почули, наш мозок відмовлявся сприймати, а місцевим це роками втирали у свідомість. А сьогодні все змінилось, нас запрошують у місцеву школу, якій надаємо допомогу. Вчителі, учні вдячні, коли відвідуємо шкільні заходи, нещодавно були на випускному вечорі, проводили для дітлахів гру «Зірниця». Змінюється свідомість дітей і вчителів. Заходиш, бувало, у школу – якось сіро навколо, то сьогодні на стінах національні прапори, картини, навіть День вишиванки у школі влаштували.
160616_volunteer1_4
А тим часом на лісовій галявині на імпровізованій сцені Володимир Щеглов дарував воїнам свої пісні. Довго хлопці його не відпускали, але, на жаль, нас чекав інший підрозділ, а точніше батарея, і потрібно було їхати і не діяли жодні вмовляння про «ночівлю».

Прощаючись, Андрій Журавльов попросив через нашу газету передати привіт своїй мамі Валентині Григорівні, рідним, а також усім жителям Краснопільщини, що ми із задоволенням робимо:
160616_volunteer1_5
Хочеться передати рідним, близьким, знайомим – продовжуйте в нас вірити і підтримувати, – з хвилюванням у голосі каже хлопець. – Знаю, «Перемогу» будуть читати матері, дружини, батьки, діти багатьох інших воїнів з Краснопільщини, тож знайте, що для вашої підтримки не існує відстані, ми її відчуваємо тут і допоки вона є, ми непереможні, ми й надалі будемо виконувати наш конституційний і чоловічий обов’язок. Нічого не зробиш – ліг на нас тягар війни, ми народилися в такий час, що довелось боротись проти нашестя цієї орди, і ми будемо стояти до кінця. Підтримка рідних – це наш найкращий стимул.

Виїжджали ми з лісу від артилеристів за допомогою солдатських рук, оскільки після дощів диво німецького автопрому бус «Мерседес» сів на «пузо» в цьому липкому від дощу солов’їному гаю.

РІДНА БАТАРЕЯ

Дорогою до рідної батареї Сергія Кузнєцова, після крутого спуску побачили досить велике водне сховище, де, як ми зрозуміли, водилася риба різного калібру. Заповзятливі «замполіти» використовували цю водну гладь для захоплюючих баталій. Вони у вихідні дні влаштовували змагання між батареями з рибної ловлі. Ви знаєте, вражає – особовий склад зайнятий, принаймні до обіду. Та й рибна юшка – те, що треба для урізноманітнення солдатського обіду.

Місце, де розташувалося кілька підрозділів артилерійської бригади, – це занедбане село. Молодші, мабуть, виїхали, а старі пішли до своїх предків на небеса, але факт – село було майже порожнє, місцевих жителів на пальцях порахувати.

Що ще цікаво, у всіх будинках залишились меблі, фотографії і фіранки, заходь і живи. Деякі місцеві жителі, які зараз живуть Краматорську і Костянтинівці, приїжджають, садять город і раді, тому, що хати не порожніють, а значить, будуть жити, а не підуть в історію, як колись живе селище.

І ось село ожило, зі своїми військовими правилами і дисципліною. А там дивись, із закінченням війни і життя налагодиться.
160616_volunteer1_6
Тут вивантажили більше тонни продуктів і солінь. По машині можна було сказати, що вона ніби зітхнула і дякувала нам не за те, що привезла продукти, а що звільнилася від явного зайвого вантажу.

Це нашого водія Сергія Кузнєцова рідна батарея, якою він командував, а нещодавно демобілізувався з неї. А ось вдома, в Краснопіллі, зрозумів, що «гражданка» – не його, він має бути зі своїми хлопцями, своєю рідною батареєю, де його з нетерпінням чекають. Ми це бачили на власні очі, ставлення підлеглих до свого командира не підробиш.

Увечері під чай і укуси комарів був даний концерт, йшов він до появи зірок на тихому безхмарному небі. Пісні змінювалися анекдотами, спогадами, веселими і не дуже, адже ця батарея пройшла Іловайськ і Дебальцеве, і була по праву бойовою і загартованою в боях.

Переночувавши в будинку, де ми стали на постій, нам трапилася нагода подивитися російські канали. Ось тут згадалися слова Андрія Журавльова. Тим, хто дивиться їх тут, маємо на увазі місцевих жителів, це нічого доброго не обіцяє, але це вже робота київської і місцевої влади.

Вранці, як і годиться, все було переграно – замість запланованого від’їзду о 9:00, виїхали о 6:00, адже над батареєю зібралися дощові хмари. Найменший дощ зробить ці лісові дороги непрохідними навіть для армійських вантажівок.

У районі села Ульянівка нас зустріли земляки, які через хитромудрі хащі доставили у розташування вже наступної батареї, що дислокується в цьому районі. Вгадувалося розташування військових підрозділів, звичайно ж по шлагбаумах, тим більше серед лісів і доріг, що ведуть в нікуди. Радувало те, що охорона на постах знала свою справу на відмінно.
160616_volunteer1_7
Спілкуючись видно, що хлопці нудьгують за рідними краями, за рідними, за мирним налагодженим життям. Разом з тим, об’їжджаючи не одну частину, чули, що багато хто залишається в армії і підписує контракт на подальшу службу. По перше, це фінансовий стимул, а ще це злагоджений колектив, дружба, взаємовиручка, почуття ліктя бойових побратимів.

Артилерист Олег Шляхтун на запитання про контракт лише усміхається, каже, що ніколи до цього в армії не служив, навпаки уникав цієї, за його словами, безглуздої втрати часу. Але коли з його цеху в місті Калуш повістки отримали багато колег, то залишатись вдома не дозволила совість. І ось він вже більше року тут, на передовій, і користуючись нашим візитом передає привіт своєму брату Михайлу Олександровичу Шляхтуну та його родині, які мешкають в Краснопіллі.
160616_volunteer1_8
Вивантажили продукти, канцелярію, дали концерт, і без чаювання рушили до нового місця вивантаження.

(закінчення буде)
Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/kultura_i_svit/dumki_z_privodu/volonterski_khroniki_dovgoochikuvanij_vantazh/12-1-0-669
08.06.2016
ВОЛОНТЕРСЬКІ ХРОНІКИ. ДОВГООЧІКУВАНИЙ ВАНТАЖ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *