Пристрасть до автомобіля

160817_K_Naidenko
Це у наш стрімкий час не дивина побачити жінку за кермом автомобіля. Вони не гірше чоловіків керують не лише власними легковиками, а й працюють водіями таксі і навіть далекобійниками. А у 70-і роки минулого століття ставлення до жінки-водія було зовсім іншим, нерідко відверто нетерпимим. Його, до речі, відчула і героїня моєї розповіді.

Катерину Степанівну Найденко у Краснопіллі знає майже кожен. Її звикли бачити щодня на власному Луазі. Вона цілий день за кермом цієї всюдихідної в’юнкої машини. Ранок починає з розвезення молока постійним клієнтам, потім рейс на базар, по магазинах за продуктами.

Впродовж літа Катерині Степанівні частенько доводиться на світанку вивозити косарів на сінокіс, їздити дивитися, як сохне сіно, щоб своєчасно його зібрати і перевезти. Тоді їй, щоб привести цей пахучий корм для корівки, доводиться при необхідності пересідати на старенького вантажного “Газончика”, якого вони з сином доглядають і бережуть, як зіницю ока. Собі у всьому відмовляють, коли потрібно придбати для нього якусь деталь.

Майже півстоліття життя К.С.Найденко пов’язано із шоферуванням, з них близько двадцяти – з професійним. Але не одразу Катерина Степанівна стала водієм. До цього працювала після закінчення 8 класів дояркою на МТФ №3 колгоспу ім. Володимира Ілліча. Може, і протрудилася б у тваринництві весь вік, якби не підвели ноги, від постійної роботи на протягах і у гумових чоботях. Подалася у міжколгоспбуд, трудилася там нарівні з чоловіками вантажницею. Вантажила цемент, цеглу, пісок, розвантажувала їх на будівельних об’єктах, а їх було по району чимало, бо у ті роки на Краснопільщині багато всього зводилося: і клуби, і тваринницькі ферми, і адміністративні будівлі, і школи, і, звичайно, житлові будинки.

Одним з таких важливих будівельних об’єктів був свиновідгодівельний комплекс у Хмелівці. Схотілося К.С.Найденко і самій щось побудувати, тому вивчилася на муляра-пічника, вміло орудувала кельмою. Зокрема працювала на кладці при спорудженні комбікормового заводу. Аж поки по хворобі її комісували. Але Катерина Степанівна не з тих, хто звик байдикувати. Трохи підздоровівши, вона пішла на піврічні курси водіїв, які працювали при Краснопільському автопідприємстві. Навчання було їй у задоволення і в радість, особливо практичне водіння автомобіля.

– Тоді відчула, що водійське ремесло – це моє, – каже К.С.Найденко. Успішно склала іспити на водія, отримала права і влилася у колектив шоферів автопідприємства, де була єдиною жінкою. Як і пророчив її інструктор з практичної їзди Петро Михайлович, з неї вийшов гарний шофер: уважний, відповідальний, дисциплінований. Спершу їй довірили потужний автомобіль УРАЛ-ЗІС, мабуть, випробовували на міцність і відданість професії. Хто бачив коли-небудь цю масивну вантажівку, розуміє, що не кожен чоловік-водій з нею впорається. А вона, хоч як не важко було, працювала на ньому, ніколи не скаржилася на труднощі. Працювала б і далі, якби не ветеран водійської справи Г.А.Ратушний, який сказав тодішньому директору автопідприємства Булижину: “Годі знущатися з жінки. Хай сідає на мій ГАЗ-51” – і передав їй ключі від автомобіля. Директор не заперечував.

Пізніше Катерина Найденко працювала на автомобілях у гаражі ОПС, возила хліб по району, трудилася на бензовозі. Аж поки не прийшов час народжувати хлопчика. У декретній відпустці була менше року, для сім’ї потрібні були гроші. Передавши сина Іллю на догляд матері, знову сіла за кермо вантажівки в гараж ОПС, а потім у тодішньому колгоспі імені Володимира Ілліча. Вона згадує добрим словом досвідчених водіїв, з якими довелося працювати разом: Павла Митрофановича Шепотька, Кузьму Васильовича Янкова, Василя Федоровича Литвина, Володимира Кузьмича Лазню, Григорія Андрійовича Косолапа, Віктора Івановича Василенка, Віктора Іларіоновича Іваненка, Володимира Михайловича Холода та інших. Вони завжди допомагали їй словом і ділом, особливо під час ремонту. Швидко збігли роки. Катерина Степанівна виховала трьох дітей: синів Іллю та Артема, доньку Світлану, вивела їх у люди, допомагає їм і зараз, а вони у свою чергу матері. Зараз серце і всі помисли вона віддає онукам, дбає, щоб виростали роботящими, добрими, вміли поважати старших. І бабусина школа дає хороші результати.

Мало не щодня бачу Катерину Степанівну за кермом старенького Луаза і щоразу дивуюся її вправності і шоферській майстерності. Вона ніколи не порушить правила дорожнього руху, не перевищить швидкості. Це для неї табу, вироблене багаторічною водійською практикою.

О.ЦИЛЮРИК.
газета “Перемога”

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/pristrast_do_avtomobilja/2016-08-11-6697
11.08.2016
Пристрасть до автомобіля

One thought on “Пристрасть до автомобіля

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *