СПОРТСМЕНКА, ТОКАР, ТЕЛЕФОНІСТКА, ДОНОР І ПРОСТО ЧУДОВА ЖІНКА

161026_t_korniienko1Звичайно, це далеко не повний перелік позитивних якостей Тетяни Степанівни Корнієнко, яка 20 жовтня святкуватиме свій 70-річний ювілей. “Не віриться!”, “Не може бути!” – дивуються ті, повз кого вона щодня проїздить на велосипеді, ті, з ким щороку на Різдво занурюється у крижану купіль, ті, хто разом з нею вболівають на стадіоні за наших футболістів та марафонців. Тетяна Степанівна – це підтвердження того випадку, коли дата в паспорті зовсім не відповідає дійсності. Спілкування з нею приносить задоволення людям різного віку. Приміром, ми знайомі вже багато років, адже Тетяна Степанівна була героєм моєї чи не першої статті, коли молодим і “зеленим” лише робив перші кроки в “Перемозі”, з тих пір товаришуємо не дивлячись на різницю у віці у тридцять років. Коли зустрілися цього разу напередодні ювілею, Тетяна Степанівна із властивою їй посмішкою промовила, що про історію її життя можна написати книгу чи зняти фільм. Все може бути, і можливо ця стаття – це лише перший розділ до майбутньої книги…

ДО ВЕЛИКОГО СПОРТУ – ЧЕРЕЗ КУКУРУДЗЯНІ ПОЛЯ

Тетяна народилася у важкому післявоєнному 1946 році у Краснопіллі. Потім у неї з’являться ще два братика, але старша є старша, тож допомога батькам по господарству лягла на її плечі. Сьогодні Тетяна Степанівна з притаманним їй почуттям гумору стверджує, що якби не Микита Хрущов з його кукурудзяною реформою, то невідомо, як би в подальшому склалися її взаємовідносини із фізкультурою та велосипедом.
161026_t_korniienko2
– У 60-ті роки всі поля за Краснопіллям, починаючи від хлібзаводу і далі в усі боки були засіяні кукурудзою, – згадує Тетяна Степанівна. – Після уроків йшли в поле, збирали качани, “пасинкували”. Вдома батьки тримали корову, тож так звані “пасинки” можна було забирати на корм худобі. Батько навантажить тих “пасинків” на велосипед, що й мене за ними не видно – і я їх везу. Так щодня. Буває, мама ввечері каже: “Таню, піди зустрінь батька, бо він без тебе скільки трави сам не довезе“. Йду, зустрічаю, забираю у нього велосипед з накошеною травою. Батько вдома каже мамі: “Не розумію, як вона з тим велосипедом вправляється! Мені його в руках вести важко, а вона сідає і їде!“. Ото були мої перші велосипедні тренування на витривалість.

СУПЕРНИЦІ НА ДИСТАНЦІЇ, ПОДРУГИ В ЖИТТІ

У тій же Краснопільській школі навчалась ще одна спортивна легенда селища і району Віра Стрикиця – невеличка за зростом, але бідова, шустра дівчинка, яка хоч і була на три роки меншою за Тетяну, але перебувала серед лідерів на всіх шкільних і районних змаганнях.
161026_t_korniienko3
– Тоді змагання між школами з лижних гонок, бігу, легкої атлетики були звичною справою, – розповідає Тетяна Степанівна. – Мій вчитель фізкультури Борис Макарович Велічко, який свого часу розгледів і дав путівку у спорт великих досягнень багатьом краснопільчанам, в тому числі і мені, якось сказав: “Татьяна, в таком-то классе есть маленькая девочка Вера Стрикица. Вам с ней надо посоревноваться, это пойдет вам обеим на пользу“. І ми змагалися. Хоч на дистанціях, на лижні були постійними суперниками, але в житті стали справжніми подругами.
161026_t_korniienko4
Тоді у нас була спортивна компанія, до якої входили я, Віра, Володимир Сумець, Леонід Жаботинський. Разом ми долали на лижах не один десяток кілометрів. Могли, наприклад, у Крамзавод гайнути на лижах до когось на день народження, а влітку не розлучалися з велосипедами. Потім Віра деякий час жила в Тернополі, брала участь у змаганнях найвищого рівня, але коли за сімейними обставинами знову повернулась до Краснопілля, ми з нею не розлучалися до самої її смерті. Наша дружба тривала 26 років і жодного разу ми не посварилися. Всі ці роки мені її дуже не вистачає…

НА ДИСТАНЦІЇ – ТОКАР-УНІВЕРСАЛ

Між тим прекрасна шкільна пора добігала кінця, юнацька романтика і максималізм кликали в дорогу. Аби вирватися, як тоді здавалося, із провінційного Краснопілля, Тетяна після дев’яти класів вирушила до Горлівки, де вступила до училища і отримала суто чоловічу спеціальність токаря-універсала.

– Сьогодні вже різцю ладу не дам, а тоді ж точила різцем різьбу, виготовляла свердла, знала всі тонкощі токарської справи, – продовжує Тетяна Степанівна. – Мабуть непогано справлялась, бо після училища мене забрали працювати в систему виготовлення товарів широкого вжитку. Точила патрони для дрилів, робила накатку, а мені ж лише 18 років виповнилося, що значить для молодої дівчини стояти біля токарного станка. Але хочеш чи ні – а два роки потрібно відпрацювати.

Але саме в Горлівці трапилося те, що в майбутньому змінило життя дівчини, – вона вперше побачила колону велосипедистів-спортсменів. Побачене ніби щось перевернуло в душі Тетяни, в одну мить вирішила – її місце серед них. Розпитала у місцевих жителів, де знаходиться секція велосипедистів, знайшла і записалася до неї. Її першим тренерами були Олександр Гура і В’ячеслав Банніков – брат відомого футболіста Віктора Баннікова.

– Тільки весною з’являлися проталини – ми вже на трасі, – розповідає Тетяна Степанівна. – А взимку тренувались на “станках-тренажерах”. Тренери дуже слідкували, аби ми не “хитрували” і не переходили на нижні передачі. Якщо вкладались у потрібний час – видавали ковзани і відпускали відпочити на каток. Не вклався – крути педалі й далі. Але тренування давали свої результати, мене включали у різні змагання, навіть виступала на чемпіонаті міста серед юніорів, де потрапила в аварію. Після того випадку з’явився страх взагалі підходити до велосипеда, але товариші по команді, тренер допомогли подолати той бар’єр і я по цей день на велосипеді.

А коли два роки токарської “повинності” минуло, дівчина, попри свої обіцянки більше ніколи не повертатися до Краснопілля, була змушена приборкати гординю і приїхати у рідні краї.

В АРМІЮ – КРОКОМ, З АРМІЇ – БІГОМ

У Краснопіллі Тетяна токарний верстат змінила на швабру, влаштувавшись прибиральницею у відділення пошти. Хоч і починала техпрацівницею, але швабри до рук брала рідко, бо дуже швидко освоїла комутатор і допомагала більш досвідченим телефоністкам, які при потребі, заступалися за молоду прибиральницю, коли тій діставалося від тодішнього начальника М. П. Сметани за неприбрані кабінети.
161026_t_korniienko5
Та якось до Краснопілля із м. Рівне приїхали знайомі і підкинули Тетяні ідею, мовляв, якщо розумієшся на зв’язку – кидай це Краснопілля із шваброю і віником, їдь до Рівного і влаштовуйся в армію, у полк зв’язку. Ідея дівчині сподобалась, тому вже незабаром була у Рівному, пройшла медкомісію, отримала форму і призначення в штаб, прийняла присягу і стала справжнім солдатом Радянської Армії, про що й нині нагадує виданий в Рівному військовий квиток.

Відслужила два роки, не проти була служити й далі, але… жіноча сутність перемогла армійську дисципліну.

– Одного разу ввечері у цивільному одязі пішла до штабу, що було суворо заборонено, хтось мене побачив і повідомив черговому, – продовжує розповідь Тетяна Степанівна. – Черговий офіцер відразу кинувся на мої пошуки, як порушника військового статуту, але я встигла з вікна другого поверху спуститись на землю і накивала п’ятами. Черговий спробував догнати. Але марно – не дарма ж я із шкільної парти займалась спортом. Але в останній момент офіцер мене впізнав і крикнув навздогін: “Я тобі це, Корнієнко, ще пригадаю!“. І пригадав. Коли прийшов час знову підписувати контракт, мені було відмовлено. Робити нічого, знову повернулась у рідне Краснопілля, знову влаштувалась у відділення зв’язку телефоністкою. Тоді вперше, як донор, здала кров і робила це до 2000 року.

“ДЕ СПОРТ – ТАМ І Я”
161026_t_korniienko6
Гортаючи підшивки “Перемоги” за різні роки, досить часто зустрічаєш новини про успіхи працівника відділення зв’язку Тетяни Корнієнко на різноманітних змаганнях. Тетяна Степанівна про ті часи згадує із трепетом:

– То були прекрасні часи, адже об’їздила, захищаючи честь нашого відділення зв’язку, за збірну області майже увесь Радянський Союз. Медалей тоді не давали, а ось цінних подарунків назбиралося вдома багато, особливо дефіцитного кришталю була повна хата, та роздарувала його друзям і знайомим. Двічі була на республіканських змаганнях у Хмельницькому, на Всесоюзних змаганнях у Житомирі, довгий час моя фотографія прикрашала в Сумах стенд “Кращі спортсмени Сумщини”.
161026_t_korniienko7161026_t_korniienko8
Тоді могла спокійно сісти на велосипед і без жодної зупинки доїхати до обласного центру. Але то було колись: змагання, спортивні збори, робота, домашнє господарство, так і дожила до 70-річного ювілею, вже 20 років знаходжусь на заслуженому відпочинку, але коли в Краснопіллі проходять якісь змагання, обов’язково намагаюсь бути присутньою. Де спорт – там і я, нехай і в якості вболівальника.

Невеличкий колектив нашої газети від душі вітає Вас, Тетяно Степанівно, з ювілеєм, бажаємо міцного здоров’я, залишатися такою ж усміхненою, життєрадісною оптимісткою у найскладніших ситуаціях! І до зустрічі на нових змаганнях!

О. МОЦНИЙ

Джерело:
http://krasnews.at.ua/publ/rozpovidi_pro_zemljakiv/doli_ljudski/sportsmenka_tokar_telefonistka_donor_i_prosto_chudova_zhinka/4-1-0-692
20.10.2016
СПОРТСМЕНКА, ТОКАР, ТЕЛЕФОНІСТКА, ДОНОР І ПРОСТО ЧУДОВА ЖІНКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *