Сергій Наумов: Антиімперські ідеї і настрої в українському суспільстві в роки Першої світової війни

161031_s_naumov(Пропонуємо статтю дослідника українського національно-визвольного руху початку ХХ століття Сергія Наумова – доктора історичних наук, професора Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, уродженця с.Грабовського. Просимо звернути увагу на час написання і виходу статті – 2011 рік. Це був час, коли після приходу до влади в Україні прокремлівського президента Януковича В.Ф. активізувалися проросійські ревізіоністські сили, що намагалися спрямувати Україну в русло неоімперської політики Російської Федерації. Фактично, ця стаття є частиною тогочасної дискусії серед істориків-науковців.)

***

Сергій Наумов

З ПОЗИЦІЙ ВОРОЖОСТІ: АНТИІМПЕРСЬКІ ІДЕЇ І НАСТРОЇ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У статті стосунки між імперською владою і суспільством розглядаються крізь призму ворожості, “антиімперськості”, яка викристалізувалася в українському русі в роки Першої світової війни. Аналізуються причини і прояви протиімперських настроїв, їх поширення насамперед у молодіжному середовищі.

В сучасній українській (і не тільки) історіографії імперської доби стає все більш помітною тенденція до згладжування гострих кутів, формування примирливої позиції, заперечення конфронтаційного підходу і чорно-білої картини тогочасних реалій, орієнтація на повноту палітри і напівтони. Схоже на те, що на зміну націоцентричній парадигмі поступово приходить імперіоцентрична. Щоб переконатися у справедливості цього зауваження, достатньо переглянути “теми року” журналу “Ab Imperio”, який позиціонує свій напрям як “дослідження з нової імперської історії та націоналізму” і на пострадянському просторі є найбільш авторитетним у цьому питанні виданням (подаються мовою оригіналу, щоб зберегти гру слів і конотації): “Грани и границы империи” (2003 р.); “Археология памяти империи и нации: конфликтующие версии имперского, национального и регионального прошлого” (2004 р.); “Языки самоописания империи и многонационального государства” (2005 р.); “Антропология языков самоописания империи и нации” (2006 р.); “Imperium знания и власть умолчаний” (2007 р.); “Возделывая “имперский сад”” (2008 р.); “Homo imperii: человек в имперской ситуации множественной темпоральности и гетерогенного пространства” (2009 р.); “Друзья, враги и соседи: придание смысла имперскому политическому, экономическому и социальному порядку” (2010 р). В цьому контексті не випадковою, а швидше визначальною виглядає тема щорічного семінару “Ab Imperio” в минулому році: “Вивчення імперій – дорожня карта на десятиліття” [1]. У багатьох дослідженнях імперія є не просто основним діяльним суб’єктом (“Актором”) і об’єктом вивчення, а персонажем підкреслено позитивним. Концепція “імперії позитивної дії”, твердження про те, що імперії несуть культуртрегерську чи цивілізаторську місію, “упорядковують соціальний простір”, про “позитивну дискримінацію” в імперському соціумі, вже самою термінологією навіюють апріорний “освітлений” імперський образ.

По-своєму показовим прикладом проникнення “новоімперського образу” в українську історіографію може слугувати присутність його в текстах наймолодшого покоління вітчизняних істориків, далеких від “концептуальних війн“. Так, у нещодавно захищеній кандидатській дисертації, присвяченій проблемі польських біженців у Російській імперії під час Першої світової війни, проблема актуалізується необхідністю “осмислення досвіду Росії у справі розробки законодавчої бази, організації соціальної, економічної психологічної допомоги, створення умов для співіснування та взаємодії державних, громадських і національних інституцій” [2] і значною мірою реалізується саме в такому “конструктивному” варіанті, по суті, залишаючи поза полем зору і той факт, що відповідальність за виникнення проблеми біженства великою мірою лежить на імперії, і непрості стосунки між біженцями та імперськими структурами.

Про глибину й інтенсивність проникнення “позитивного” імперського образу свідчить і запровадження його рис до шкільного курсу історії, помітне в новій концепції шкільного підручника й активно пропаговане на публіці, зокрема, Наталею Яковенко (очевидно, “за посадою”). Виходячи з методологічно небездоганного прагнення “до формування певного неконфліктного простору історичних пам’ятей за рахунок акцентів на так званому ” позитивному досвіді” минулого“, вона робить втішний для себе висновок, що “мешканці України цілком давали собі раду й під “колоніальним гнітом”” [3]. Акцентований пошук “позитивного досвіду” приводить авторитетну дослідницю до тверджень на кшталт того, що “саме поняття колоніального статусу – не наукове, а публіцистичне” або “українці в Російській імперії були третім головним народом: населення імперії поділялося на “русскіх” і “інородцев”, причому до ” русскіх” належали великороси, білоруси і малороси, себто по-своєму привілейовані етноси” [4].

Таким чином, зворотною стороною і водночас необхідною складовою “реабілітації” імперії стає перегляд і переоцінка стосунків між імперською владою та її опонентами, реальними чи потенційними. Стає ” модним” наголошувати на мирному і загалом обопільно корисному співіснуванні влади і соціуму.

Пошук аргументів для підтвердження чи спростування подібних тверджень можливий за різними напрямками. Одним із них видається з’ясування того, як образ імперії сприймався тогочасним суспільством. Зрозуміло, що таке дослідження можливе лише щодо політично активної частини населення, оскільки виявити ставлення основної маси надто складно (якщо взагалі можливо), хоча б через відсутність відповідної інформації.

В даному випадку предметом розгляду буде ідеологія українського національного руху. Оскільки впливовим і масовим цей рух не був, отримані результати не можуть вважатися віддзеркаленням широких суспільних настроїв. Проте вони важливі як для визначення орієнтирів, які виставляв спершу для себе (а в перспективі – для всієї нації) український політичний провід, так і для усвідомлення ідейно-політичних і ціннісних установок, з якими українство вступило в переломний 1917 рік.

Традиційно вважається, що український рух у Російській імперії загалом перебував на автономістсько-федералістських позиціях, що стало одним із гальмівних чинників на шляху до державної незалежності в добу Української революції. Неспростовним аргументом на підтвердження цього стереотипу виглядають партійні доктрини, зафіксовані у програмних документах 1905 – 1907 рр. Але при цьому не беруться до уваги принаймні дві важливі обставини: зміни в партійних ідеологіях, що сталися протягом міжреволюційного десятиліття, та організаційний стан тогочасного українського руху, внаслідок чого згадані партійні програми значною мірою перетворилися в пам’ятки політичної думки, невідповідні суспільним реаліям.

З іншого боку, зрозуміло, що, попри всю національно-визвольну риторику початку ХХ ст., вже сама постановка питання про автономію передбачала можливість співіснування, компромісу між українською нацією й Російською імперією. З часом навіть націонал-радикальна Українська народна партія істотно пом’якшила антиросійську риторику, притаманну її виданням 1902 – 1904 рр., і теж включила до своєї програми пункт про автономію.

Проте події міжреволюційного десятиліття, насамперед жорсткі антиукраїнські заходи російського уряду та загальноєвропейське загострення національного питання напередодні і в роки Першої світової війни змусили багатьох учасників українського руху, цілі організації і партійні фракції переглянути своє ставлення до Російської імперії та пов’язаних з нею перспектив для України.

Небачене посилення уваги й підозрілості правоохоронних органів щодо будь-яких, зокрема й культурницьких, самоосвітніх українських інституцій, жорсткий тиск на них, який здебільшого унеможливлював діяльність, посилювали протест і стимулювали перехід на більш радикальні позиції. А в передчутті великої європейської війни з’явились різні прожекти і неясні сподівання на грандіозні зміни.

Перша світова війна, як момент надзвичайного напруження сил суспільства, мобілізації всіх його верств, масового залучення населення до безпосередньої участі в житті країни, каталізувала загальне суспільне пожвавлення, підвищення громадської активності. Війна змусила учасників українського руху по-новому поглянути на суспільні проблеми. Особливо це було помітно в молодіжному середовищі. В роки війни український молодіжний рух вийшов на якісно новий етап свого розвитку. Завдяки значному зростанню чисельності, організованості, свідомості й активності його учасників він перетворився на окрему, кількісно найбільш потужну і багато в чому самостійну складову українського політичного руху. Слабкість і непостійність партійних впливів прирікала молодь діяти здебільшого на власний розсуд, а її погляди не збігалися з ідеологією жодної партії, відрізнялися своєрідністю і строкатістю. У цьому середовищі, вільному від жорстких стереотипів партійних програм і регламентації комітетів, деморалізуючого досвіду поразок, найбільш рельєфно виявилися переоцінка геополітичної ситуації, передусім у трикутнику Росія – Україна – Австро-Угорщина, інтерес до далекосяжних цілей та рішучих методів боротьби.

Успішний наступ армій Четвірного союзу у 1915 р. посилив прихильне ставлення до Центральних держав. У листівці Полтавської середньошкільної організації, перевиданій від імені Центрального виконавчого комітету Юнацької спілки Лівобережної України – провідної молодіжної організації того часу, з їхньою перемогою пов’язувалося успішне розв’язання українського питання, в той час як Російська імперія зображувалась як антагоніст, непримиренний ворог українства:На випадок, коли Росія буде побіджена в сій війні, Україна одержить самостійність із рук прихильних нам культурних завойовників. Коли ж Росія виграє війну, тоді [вона] буде старатися задавить Україну” [5].

Найрішучіші з молоді виявляли готовність сприяти поразці російських військ практичними діями. Так, на Чернігівщині, за мемуарними свідченнями, мало місце поширення “пораженчеських” відозв “серед московського війська” і збирання шпигунських відомостей “по обороні” [6]. На Харківщині член Юнацької спілки О. Заїка заявляв на допиті влітку 1915 р., що співчуття Австро-Угорщині притаманне кожному спілчанину. Сам юнак до арешту намагався організувати втечу австрійських військовополонених з табору і навіть готувався до замаху на російського намісника Галичини [7]. За агентурними даними, харківська поетеса Х. Алчевська й О. Синявський на зборах представників українських молодіжних гуртків Харкова в листопаді 1916 р. висловили пропозицію перейти до партизанської боротьби та диверсій, яка знайшла підтримку значної частини присутніх [8]. Через місяць вона була озвучена на ІІІ конференції Юнацької спілки і відхилена з перевагою лише в один голос.

Формою вияву нелояльності до режиму було ідеологічно вмотивоване ухиляння від призову на військову службу. Так, учасники харківського “видавничого гуртка” з початком війни вирішили зробити все, щоб не йти на фронт, не воювати за антиукраїнську державу, не стріляти у братів-українців [9]. З цієї ж причини перейшов на нелегальне становище лідер Юнацької спілки М. Криворотченко, а частина українських активістів опинилась у Глухівських лісах, де М. Шаповал, користуючись своїм службовим становищем, надавав їм притулок [10].

Втім, на нашу думку, тогочасне германофільство взагалі, а в молоді особливо, мало тимчасовий, ситуативний і більше емоційний, ніж раціональний характер, було психологічною реакцією на конкретну воєнно-політичну ситуацію. Після поразки Центральних держав у 1916 р. сподівання на їхню перемогу істотно ослабли. Нову реальність чітко зафіксувала резолюція ІІІ конференції Юнацької спілки: австрійці “занадто далеко, й їм ніколи не дійти до нас” [11].

Для періоду світової війни було характерне поширення сепаратистських і самостійницьких поглядів, що стимулювалось політичними реаліями того часу. Неможливість справедливого вирішення українського питання у складі Росії, безперспективність очікування автономії України стали очевидними для багатьох, як і необхідність спрямувати боротьбу на досягнення максимальної, ніяк не пов’язаної з долею Росії, мети – незалежної держави. Юнацькі гуртки Чернігова діяли “з установкою на політичну боротьбу за Українську національну республіку” [12]. Серед організованої молоді Кобеляцького повіту вже наприкінці 1914 р. велися розмови про “російське ярмо” та необхідність відокремлення від Росії [13]. Гуртківці Миргорода розповсюджували листівки, в яких, зокрема, говорилося, що треба “порвати з російським царизмом і віддати себе на працю тільки на користь визволення України” (“До української молоді”), що “ми тільки тоді спочинем, коли наша Україна буде самостійною” (“До юнацтва”) [14]. Самостійницький курс Полтавської організації Юнацької спілки підтверджується згаданою вище листівкою. Навесні 1916 р. на самостійницькі позиції перейшла і Харківська середньошкільна організація, конференція якої ухвалила підготувати збірку матеріалів відповідного змісту. Брошура “Самочинна (Самостійна – С. Н.) Україна” була розмножена на гектографі не пізніше серпня 1916 р. [15]. Можливо, саме про неї згадував В. Заїкин: “В 1916 р. видана була нелегальна збірка моїх оригінальних та перекладених з німецької та болгарської поезій українського патріотично-самостійницького та германофільського напрямку” [16]. Слідом за ними новий курс підтримала і Юнацька спілка в цілому, ІІІ конференція якої заявила, що “високо підіймає блакитно-золотий прапор Самочинної України” [17].

Одна з українських організацій підкреслила курс на незалежність навіть свою назвою. Щоправда, ця організація настільки ефемерна, що саме існування її не може вважатися доведеним, а варіантів назви відомо декілька. Проте документальні й мемуарні свідчення про “Братство самостійників” або “Українське самостійницьке братство” чи “Инициативный комитет Украинского независимого союза”, як він названий у жандармських документах, дають уявлення принаймні про його ідеологію, зокрема й про ставлення до Російської імперії. За спогадами Р. Бжеського (літературні псевдоніми – Характерник, Р. Млиновецький), який називав себе членом Чернігівського відділення організації, одним із головних її завдань було “ширити ідею повної самостійности України та конечности розбиття Росії” [18]. Пізніше він приписував братству завдання “поборювання москвофільства серед т. зв. “свідомих українців” та поступове прищеплення їм самостійницьких поглядів” , виховання ” молоді української не в дусі москвофільського автономізму, тільки націоналістичного самостійництва” як один із способів просування до кінцевої мети – “здобуття цілковитої самостійности України, шляхом спричинення поразки “Росії”, а то й розкладу московської імперії” [19].

Зрушення в ідеології українських юнацьких організацій чітко відображають їхні листівки. З 8 відомих нам листівок того часу 5 пропагували антивоєнні ідеї, 5 – самостійницькі, 3 – сепаратизм і германофільство, по 2 – антиросійські (щодо держави), протиурядові, соборність. Якщо вважати, що антиурядові, сепаратистські та германофільські ідеї теж були спрямовані проти Російської імперії, то пріоритети виглядатимуть таким чином: протиімперське спрямування мали 7 листівок, антивоєнне і самостійницьке – по 5. Поширення цих ідей не обмежувалось патріотичними гуртками, оскільки листівки, на відміну від внутрішньоорганізаційних видань, адресувалися населенню.

Як це нерідко трапляється в моменти загострення суспільної ситуації і наростання конфронтації, в роки війни популяризувалися й відверто екстремістські ідеї, які вмотивовувалися передусім названими політичними цілями, мало місце ототожнення “імперського” і “російського”. Так, за свідченнями Р. Бжеського й деяких інших джерел, серед молоді поширювався заклик до бойкоту російської культури. Завдання ” ввести тактику бойкоту Російської культури на всій території України” містилось у програмі згаданого вище “Ініціативного комітету” [20]. Про посилення антиросійських настроїв свідчить відкритий лист В. Винниченку, який підписали 13 гімназистів і 4 студенти з Чернігова (січень 1917 р.). Автори листа гостро виступили проти публікації творів письменника російською мовою, вважаючи це зрадою. Очевидно, подібні звинувачення не були поодинокими і тому несподіваними для письменника: як він відзначав, “те саме, що ми вгадували: ” Русско-малорусскій писатель” і ще деякі лайки” [21]. Тактика бойкоту російської культури, попри всю її неоднозначність, могла мати певне мобілізаційне значення, якби набула суспільного резонансу, проте підтверджень цьому немає. П. Феденко, сучасник і учасник тих подій, відзначивши поширення “кличу” бойкоту (тобто заклику до нього, а не самої акції), констатував, що “цей рух не мав помітного впливу в громадському житті” [22]. Інші ж дослідники, як правило, про нього взагалі не згадують.

Наведені дані щодо посилення і поширення радикальних настроїв в українському русі не випадково стосуються головним чином молодіжної течії. З кількох причин це і виграшний, і виправданий матеріал: такі настрої найбільш виразно виявлялися саме в юнацькому середовищі; молодіжні організації кількісно переважали всі інші складові національного руху; вони найкраще забезпечені джерелами, оскільки широко представлені в жандармських документах. Проте радикалізація, посилення самостійницьких і антиросійських настроїв в роки війни були властиві всьому українському руху. В кожному з його організаційних компонентів з’явились помітні й авторитетні групи, виникли об’єднання на надпартійній основі, що перебували на подібних позиціях. Найбільш показовий приклад – Союз визволення України (СВУ), у складі якого чи у зв’язку з яким були помічені представники всіх українських політичних сил. За даними Департаменту поліції, на місцях існували підпільні структури СВУ на чолі з членами Товариства українських поступовців, на кшталт “Центрального комітету Полтавського району” з осередком у Полтаві й “порайонними комітетами” й “гуртками” в містах губернії [23]. Ці, на перший погляд малоймовірні, відомості кореспондують з твердженням А. Жука – одного з засновників СВУ, колишнього члена ЦК УСДРП і лідера Закордонної групи партії, який наголошував, що СВУ є не просто закордонною організацією, а ” репрезентує созвучні політичні елементи на місцях, на Україні, які рівно ж організуються під тою самою назвою і становлять властивий, з природи речі конспіративний центр Союзу в Росії…” [24]. Ідейний і організаційний зв’язок з СВУ підтримувала і група відомих функціонерів УСДРП (Д. Антонович, Є. Голіцинський, Г. Іваницький, В. Фідровський та ін.) [25]. За свідченням Є. Чикаленка (який, до речі, називав себе переконаним “германофілом”), один із лідерів УСДРП В. Винниченко висловлював надію, що “німці вщент розіб’ють Росію і, може, зроблять з України окрему державу” [26]. Українські есери поширювали листівки емігрантської Головної ради УПСР з закликом підтримати Центральні держави й готуватися до збройної боротьби, повстання проти самодержавства, за самостійну Україну [27].

Загальна радикалізація настроїв в українському русі здебільшого не мала суспільно вагомих практичних наслідків, не вилилась у скільки-небудь помітні активні дії; не можна навіть сказати, що вона спричинила появу нових ідеологем. Але в психології, свідомості його учасників стався певний поворот. У свідомого українства сформувалося чітке розуміння безперспективності сподівань розв’язати українське питання в Російській імперії, а багато хто поширював цю думку і на Росію взагалі, безвідносно до її політичного ладу. Вперше з’явилося усвідомлення того, що здобуття національної державності можливе ближчим часом, а не в неозорій перспективі, отже, й боротьба за неї є завданням цього, а не прийдешніх поколінь. Тим самим був підготовлений певний психологічний грунт для державницької політики і практики 1917 р.

Джерела та література
1. “Изучение империй – “дорожная карта” на десятилетие”: презентации и дискуссии на ежегодном семинаре Ab Imperio (октябрь 2010 г.) [Електронний ресурс. Режим доступу: http//net.abimperio. net/ru/node/1418.
2. Лихачова Т. М. Польські біженці в Росії (серпень 1914 р. – листопад 1917 р.): Автореф. дис. … канд. іст. наук / Т. М Лихачова. – Харків, 2010. – С. 1.
3. Концепция нового учебника украинской истории: Лекция Наталии Яковенко [Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.polit.ua/lectures/2010/03/17/yakovenko.html].
4. Наталія Яковенко: Треба усунути плачі над “колоніальним статусом” [Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.zaxid.net/article/54963/].
5. Центральний державний історичний архів України (далі – ЦДІА України). – Ф. 336. – Оп. 4. – Спр. 4. -Арк. 110; Історія українських політичних партій. Кінець ХІХ ст. – 1917 р.: Хрестоматія-посібник. – К., 2003. – Ч. 1. – С. 523.
6. Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності / І. Патер. – Львів, 2000. – С. 238.
7. ЦДІА України. – Ф. 336. – Оп. 1. – Спр. 4330. – Арк. 39.
8. Там само. – Оп. 4. – Спр. 36. – Арк. 224.
9. Плевако П. З минулого нашої родини (спогад) / П. Плевако // Плевако М. А. Статті, розвідки й біобібліографічні матеріали. – Нью-Йорк; Париж, 1961. – С. 758.
10. Соловей Д. Ф. Розгром Полтави: Спогади з часів визвольних змагань українського народу 1914-1921 / Д. Ф. Соловей. – 2-ге вид., допов. – Полтава, 1994. – С. 52.
11. ЦДІА України. – Ф. 1439. – Оп. 1. – Спр. 371. – Арк. 106 зв.
12. Чернігівщина incognita. – Чернігів, 2004. – С. 199.
13. ЦДІА України. – Ф. 320. – Оп. 1. – Спр. 1447. – Арк. 5 зв.
14. Там само. – Спр. 1502. – Арк. 207 зв., 208 зв.
15. Там само. – Ф. 336. – Оп. 4. – Спр. 36. – Арк. 137 зв., 204 зв.
16. Портнов А. В’ячеслав Заїкин: історик із багатьма обличчями / А. Портнов // Зб. Харк. іст.-філол. т-ва. – 2004. – Т. 10. – С. 92.
17. ЦДІА України. – Ф. 1439. – Оп. 1. – Спр. 371. – Арк. 106.
18. Характерник. Згадки з минулого (1916-1921 р.) / Характерник // Літ.-наук. вісн. – 1924. – Т. 83. – Кн. 7-9. – С. 286.
19. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917-1918 рр. / Р. Млиновецький. – Львів, 1994. – С. 29.
20. Гермайзе О. Матеріали до історії українського руху за світової війни / О. Гермайзе // Український археографічний збірник. – К., 1926. – Т. 1. – С. 337, 339.
21. Винниченко В. Щоденник / В. Винниченко. – Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. – Т. 1. – С. 252.
22. Феденко П. Український громадський рух у ХХ ст. / П. Феденко. – Подебради, 1934. – С. 64.
23. ЦДІА України. – Ф. 321. – Оп. 1. – Спр. 237. – Арк. 22.
24. Цит. за: Патер І. Андрій Жук і Союз визволення України / І. Патер // Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 69.
25. Автобіографія Дмитра Антоновича // Сучасність. – 1961. – № 1. – С. 112.
26. Чикаленко Є. Щоденник / Є. Чикаленко. – К.: Темпора, 2004. – Т. 1: (1907 – 1917). – С. 350.
27. Історія українських політичних партій. – Ч. 1. – С. 468.
161101_s_naumov_chern_visnyk_2011
Джерело:
Наумов С. З позицій ворожості: антиімперські ідеї і настрої в українському суспільстві в роки Першої світової війни // Вісник Чернігівського національного педагогічного університету / Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка. – Чернігів, 2011. – Вип. 87. – С. 247-251. – (Історичні науки ; № 8)
http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Vchdpu/ist/2011_87/Naumov.pdf


Про діяльність Юнацької спілки Лівобережної України в Полтаві можна почитати тут:
http://history-poltava.org.ua/?p=15029

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *