Виразник наших душ (Розмова з шевченкознавцем Леонідом УШКАЛОВИМ)

Перед 203-ми народинами Тараса Шевченка «Видавництво Старого Лева» надрукувало новий арт-бук зі серії абеток-енциклопедій про видатних українців – «Шевченко від А до Я». Український літературознавець і письменник Леонід Ушкалов, котрий «розбирав» Кобзаря буквально на літери (спільна робота з ілюстратором Анастасією Стефурак), каже в розмові з Z, що формат арт-буку, попри очевидну затиснутість у концепції, – прекрасний. «Книжка для сімейного читання – що може бути цікавіше!» – арґументує 60-літній Ушкалов, автор роботи «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання».

Пан Леонід відповідає нам не лише на «дитячі» запитання, а й на цілком поважні: чи вдається нам «розбронзовіти» Шевченка і чи прочитаний він «до кінця»?

МЕНІ ХОТІЛОСЬ ПОДАТИ «ЖИВОГО» ШЕВЧЕНКА

– Вам до душі те, як тепер в Україні відзначають Шевченківські дні? Чи зазнало у Ваших очах це свято трансформацій, тобто чи вдається українцям «розбронзовіти» Шевченка й сприймати його більш тепло й людяно?

– Чи до душі?.. Правду кажучи, я не надаю особливого значення якимось зовнішнім символічним жестам. Як казав Сковорода: доброму чоловікові щодня празник… Тому День народження Шевченка проходить для мене точнісінько так само, як і мій власний день народження: я працюю. Такий мій стиль життя… У 2014-му, ювілейному Шевченковому році, я щодня подавав на фейсбуці матеріали під рубрикою «Шевченко від А до Я». Тим самим я хотів сказати, що для нас, українців, кожен день – Шевченківський. Але й власне Шевченківські дні, хоч би як вони проходили, я щиро вітаю, бо будь-яке Шевченкове свято – це те, що спрямоване на утвердження нашої культури. Так було, є й буде. Що ж до різних змін… Ясна річ, на віку – як на довгій ниві. А мені вже шістдесят, тобто – порівняно з Шевченком – я вже справжній дідуган. Багато всього було… Хоч я й не думаю, що зміни в нашому сприйнятті Шевченка – це лише стратегія «розбронзовіння». Аж ніяк! Усе значно складніше.

– Зрештою, що, на Вашу думку, поганого в «бронзовому» Шевченку? Люди хочуть мати в його образі кумира й пророка, тримати його портрет під рушниками у вітальні. Чи аж так конче їх розчаровувати?

Нічого поганого. Хтось має у вітальні портрет Шевченка під рушниками, а я, наприклад, пишу академічну статтю про місце та роль німецької романтичної філософії у світогляді Поета… І все воно добре на своєму місці. Зрештою, ми вільні люди – кожен робить так, як вважає за потрібне. Головне – щоб це закорінювало нас у буття. Даруйте за високі слова… От в арт-буці «Шевченко від А до Я», який я готував для «Видавництва Старого Лева», мені хотілось подати «живого» Шевченка. Просто тому, що діти, по-моєму, сприймають світ як він є, тобто значно предметніше, ніж дорослі – в усіх його барвах, без символічних конотацій…

– Абетка ВСЛ «Шевченко від А до Я» – це доволі куций формат. Чи не було Вам затісно в ньому? Чи задоволені результатом? Чи не відчуваєте гіркоти від того, що багато важливого залишилося поза книжкою?

– Як на мене, формат цього арт-буку прекрасний. Книжка для сімейного читання – що може бути цікавіше! І я з неабияким задоволенням готував текстову частину. Я взагалі люблю писати для малих – вірші чи щось таке. Дасть Бог, піду скоро на пенсію – буду писати для дітей… А для дорослих пару років тому я підготував доволі велику за обсягом – десь 600 сторінок – книжку «Моя Шевченківська енциклопедія». Там є, зокрема, і ті гасла, що в арт-буці «Шевченко від А до Я». Хотів би на презентації арт-буку у Львові прочитати для дорослих дещо з того, що, як Ви кажете, «залишилося поза книжкою».

– Чи можемо ми аж так дуже вільно поводитися з класиками, скорочуючи їх твори, як-от у розмаїтих «Дитячих Кобзарях»? Моя семирічна донька, припустімо, була відверто розчарована «коротесенькими віршиками» після того, як їй довго торочили про велич поета в школі – довелося витягувати з шафи повну версію, аби повернути навіяну вчителями повагу.

– Ясна річ, є чимало класичних творів, зокрема й Шевченкових, що їх для дітей варто подавати адаптовано, тобто враховуючи особливості дитячого сприйняття світу. Утім, я погоджуюся з Вами: усе слід робити розумно й коректно.

– Наскільки повне є останнє повне видання творів Т. Шевченка? Це до того, що в празькому виданні «Кобзаря» (1876) «Великий льох» починався:
 
Як сніг, три пташечки летіли
Через Субботове і сіли
На похилившемусь хресті
На старій церкві.
 
Це «похилившемусь» є в Словнику мови Шевченка, є в десятитомнику (похилившомусь) 1951 року, натомість згадка про цей варіант зникла в пізніших виданнях. Чи не пов’язано це з тим, що дієприкметникові форми на -вший, а тим більше на -вшийся визнано невластивими українській мові русизмами (хоч у словнику староукраїнської мови XIV–XV ст. такі форми зустрічаються) – і відповідно вирішили обілити Шевченка, бо не міг же він вживати русизми в поезії?

– Остання за часом повна академічна збірка творів Шевченка, як на мене, цілком відповідає приписам сучасної текстології. Цю збірку готували висококваліфіковані фахівці з Інституту літератури імені Шевченка Національної академії наук України – люди, яких я давно знаю, шаную і люблю. Для них ідеали академічної науки – понад усе. Можу лише подякувати їм за чудову роботу. А конкретні текстологічні питання – то спеціальні матерії, часом досить складні.

– Недавно у «Мовознавстві» описали експеримент: Шевченкову «Марію» надрукували максимовичівкою («Все упованиє моє на тебе, мôй пресвѣтлый раю, на милосердиє твоє, все упованиє моє на тебе, мати возлагаю») і запитали, яка це мова. Тільки 5% сказали, що українська (і тільки одна респондентка з двохсот впізнала Шевченка – це виявилася вчителька української мови). Цей курйоз – це питання суто правопису, чи мову пізнього Шевченка (його варіант «високого стилю») просто вилучили з літературної мови, яка мала базуватися виключно на фольклорній основі?

«Марія» – справді річ неймовірна за силою й величністю. Воно й не дивно, бо Поет хотів змалювати в ній «серце матері за життям Пречистої Діви». Я ризикнув би сказати, що ця поема – справжня «Євангелія від Тараса». А розпочинається вона варіацією на тему кондака Богородиці. Ось слова кондака: «Все упованіє моє на Тя возлагаю, Мати Божія, сохрани мя под кровом Твоим». А ось слова Шевченка: «Все упованіє моє / На тебе, мій пресвітлий раю, / На милосердіє твоє, / Все упованіє моє / На тебе, мати, возлагаю». Тому хоч як писати ці рядки – чи максимовичівкою, чи латинкою, – старослов’янська основа тут цілком очевидна. Так Шевченко сакралізує свою героїню… І це, ясна річ, не питання правопису, а питання самого єства української літературної мови.

– Чи можемо ми стверджувати, що Шевченко «прочитаний до кінця»? Чи може з’явитися новий погляд, нове розуміння його творів? Чи є якісь факти з його біографії, які можуть відкритися? (Кілька років тому, наприклад, знову з’явилася інформація, що Шевченка охрестив уніатський священик, була дискусія, яка, однак, нічим не закінчилася).

Прочитати щось «до кінця» може хіба Всевишній. А людина на те й людина, щоб безконечно перечитувати… Десь із місяць тому в Києві вийшла моя книжка «Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди»… У ній я пробував написати про те, що істина – це птах, якого ти вічно ловиш без надії колись упіймати…

– Чи можу просити Вас коротко, буквально по пунктах, назвати те, за що українці не просто шанують, а люблять Шевченка? А також окремо те, за що Ви особисто його шануєте (чи любите)?

– На початку арт-буку «Шевченко від А до Я» зринають слова: наш народ поставив Поета «вище за всіх політиків, завойовників і можновладців». Мені здається, що це глибоко символічно. Пам’ятаєте, як змалював українську душу великий шанувальник Шевченка Райнер Марія Рильке! «І в цій землі, де могили – як гори, люди – немов безодні. У їхніх глибинах темно й тихо, а їхні слова – лиш тоненькі хиткі місточки над їхнім справжнім життям. Інколи темні птахи злітають з курганів. Іноді дивовижні наспіви спадають у людей і щезають в їхній глибині, а птахи розчиняються в небі. Усе безмежне, куди не глянь. Навіть хати не рятують від цього безмежжя; їхні маленькі віконця сповнені ним. Тільки в темних кутках стоять старовинні ікони, неначе Божі верстові стовпи, і світло від бляклих лампадок тиняється в них, мов заблукале дитя в зоряній ночі». Хіба це не навіяне Шевченковою поезією?.. Словом, я хочу сказати, що ми любимо Шевченка, тому що він – виразник наших душ.

– Ви як науковець багато часу й праці віддали вивченню Шевченка, що Вас у ньому найбільше вразило? Ймовірно, були якісь несподівані для Вас одкровення чи відкриття, гострота яких не зникає. Якщо справді так, то поділіться своїми думками з нами і на цю тему.

– Я не наважився б сказати, що в ділянці академічної науки віддав Шевченкові надто багато часу й сил. У нас були і є вчені, які присвятили студіям над Шевченком усе своє життя. Про себе я не можу цього сказати… А щодо відкриттів… Відкриття стосуються радше мене самого. Мабуть, Шевченко є для мене тим дзеркалом, вдивляючись у яке, пробую збагнути самого себе. «Моя Шевченківська енциклопедія» має підзаголовок: «із досвіду самопізнання». І то не просто слова…

Розмовляла Тетяна НАГОРНА

Джерело:
http://zbruc.eu/node/63259
09.03.2017
Виразник наших душ
Розмова з шевченкознавцем Леонідом УШКАЛОВИМ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *