Людина з моєї вулиці

Раніше, коли ще я була школяркою, тітка мого батька, бабуся Даша, проживала у нашій сім’ї. Вона часто вечорами згадувала про своє життя, голод, війну. Я тоді не дуже прислухалася до її розповідей, адже нас вчили у школі, що ніякого голоду не було, просто сталася велика засуха, неврожай, і деякі люди від цього постраждали. Бабуся на мої доводи тільки хитала головою і сумно повторювала: – Дитино, дитино… Як же тепер жалкую про те, що не дослухала, не запам’ятала, не перепитала. Вже давно немає її на цьому світі, Царство їй небесне. Тільки з роками починаєш розуміти, як багато втрачаєш від того, що мало спілкуєшся з близькими людьми. Сьогоднішнє інтерв’ю про людину з моєї вулиці, яку я часто зустрічала, з якою віталася, сусідку Євдокію Йосипівну Сіру.

– Євдокіє Йосипівно, розкажіть будь-ласка, про свою родину, де Ви народилися?

– Народилася 8 березня 1927 року у Краснопіллі. Жили на вулиці, що за кладовищем, не знаю як раніше називалася, поряд з Ткачівкою. Матір звали Настею, батька Йосипом. Ще у мене були сестра Шура і брат Іван.

– У роки голоду Вам було 5-6 років, що пам’ятаєте з того часу?

– У 32-33 роках жили люди на Ткачівці, возили звідкілясь якусь брагу, мати говорила нам: – Ідіть, дітки, по брагу, і давала відеречко. Тієї браги кинеш у рот, жуєш, жуєш, не ковтнеш. Хтозна з чого зроблена. Так і виживали. А одного дня мати взяла нас трьох з собою на залізничну станцію. Обіцяла щось купити у буфеті, посадила на лавку, а сама десь пішла. Сидимо, сидимо, немає матері. Довго так сиділи. Люди приїздять на поїзді, одні виходять з вагонів, інші заходять. А мій брат Іван посидів трохи з нами, а потім почепився на вагон та й поїхав десь. З тих пір ми його і не бачили. Я з сестрою сиділа далі на лавці, коли вже до нас люди підійшли, почали розпитувати про нашу матір: “Коли пішла? Куди пішла? Та це вона їх кинула”. Запитали де ми живемо, повели додому. Підходимо до двору, а мати там, на порозі, каже: – Чим я вас буду годувати? Потім дала котелки і послала до сусідів по брагу.

– А чому вона вас там залишила, Євдокіє Йосипівно?

– Не знаю, мабуть тому, що їсти не було чого. Так голодно було, у нас же все позабирали, всяку їжу. Ще у нас за хатою жито росло. Не знаю, наше чи чуже. Так ото я залізу на планок, а жито вже тоді наливалося, нагну колосок, подовбу, кину в рота, подовбу, знову кину.

– Ваша родина вижила у часи голодомору?

Та ні, не спасла брага мою сім’ю від голоду, померли батьки і сестра. Я залишилася сама. Розказували тоді люди, що їздили конем і підбирали тих, хто помер і тих, у кого ще життя трохи жевріло, але їх все одно кидали на воза, щоб за ними більше не їхати. Говорили, що багато тоді поховали людей отут, на кладовищі, де зараз знак жертвам голодомору.

– Як склалося далі Ваше життя, як вдалося врятуватися?

Мене потім забрав до себе дядько Пилип, материн брат, це на цю вулицю. Можна сказати, від смерті спас. У нього була своя сім’я, дружина і донька, яка перед війною померла, тож я йому стала за доньку. Він мною опікувався. У нього була конячка, чомусь мені здається, що він тоді працював на пошті. Шанував мене дядько. Здав у школу. Вона тоді була унизу, біля млина (там, де зараз училище). Я тоді чотири класи ходила, одягу не було, тільки дві сукні якісь були і все.

– Війна теж була у Вашому житті, пам’ятаєте, як пережили її?

– Коли почалася війна, батька Пилипа забрали у армію, а вже коли німці дійшли до Краснопілля, ми ховалися у погребі у Зеленських (сусіди по вулиці). Фашисти вступили з Бєлгородської вулиці, через кладовище, ходили шукали скрізь людей. Хотіли, щоб їм молодь окопи копала. Сиділи-сиділи ми у погребі, та все ж довелося з нього вилазити.

У нас у війну корівка була, німці наказували матері: – Матка – млика. Потім наша корівка захворіла на ящур, молоко ми тоді давали тільки поросятку, то воно й пропало. А ми не їли того молока. Ото таке, Оля, треба було пережити, щоб дожити до цих годів, – зітхає бабуся.

– Після закінчення війни, як склалася доля?

– Це зараз у нас нова хата, стара була там, де зараз сусідка живе. Після війни, і все своє життя трудилася у колгоспі, куди ж іще йти, я ж неграмотна. Тоді чималенько у колгоспі було дітей. Що казали, те ми й робили. Людина була, яка кожному видавала, хто там працював, по 200 грамів хліба. Ще ж у післявоєнні, 46-47 роки був голод. Спочатку, пам’ятаю, колгосп очолював Голота Володимир Іванович, потім почали змінюватися голови колгоспу. Він потроху починав багатіть, люди обживатися. Життя так налагоджувалося.

А у 1951 році вийшла заміж, чоловік, нині покійний, був шофером. З’явилися у нас дітки Коля і Шура, а зараз вже є онуки і правнуки. Молюся, аби їм усім Бог давав здоров’я і терпіння. Хіба ж коли думала, що доживу до таких років, вже і глухий робишся, і ноги вже не слухаються.

– Дякую Вам, за те, що мали змогу зі мною поговорити. Бажаю, Вам, від імені колективу редакції здоров’я, довголіття, нехай вас радують діти, онуки і правнуки.

Записала О.КИСЛЕНКО.
Газета “Перемога”

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/ljudina_z_moeji_vulici/2017-03-11-7498
11.03.2017
Людина з моєї вулиці

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *