Гнат Михайличенко. До 125-річчя від дня народження

Продовжуємо знайомство з життєвим і творчим шляхом нашого талановитого земляка Гната Михайличенка. Пропонуємо статтю А. Приходька, що побачила світ 1929 року у журналі “Червоний шлях”.

А. ПРИХОДЬКО

Гнат Михайличенко*

Г. Михайличенко в своих творах встає як видатний революціонер, що зі шкільного стільця ще в 1911—12 р. пірнув у вир нелегальної революційної боротьби з її жахливими і відважно-героїчними пригодами, та рано пізнав режим царської в’язниці, і жандармське катування, і заслання в просторах холодної, дикої Сибірської тайги. А в Жовтневу революцію України він уже увійшов, як один з керівників класової боротьби. І в найлютішу пору кривавої бойні, в деникінському підпіллі Г. Михайличенко загинув в льохах генеральської інквізиції смертю хороброго.

Од Г. Михайличенка ми маємо літературну спадщину, що її нині зібрано. Ці аркушики з тюремних спогадів, нотатки, “листки з під снігу”, що на них вилились переживання і відблиски велетенської душі — заслуговують особливої уваги, як продукт безперечного першорядного таланту: яскравого, оригінального, самобутнього і… самотнього.

Ясним метеором промайнуло життя геніяльного самородка у величних хвилях революційного руху аж до трагічного кінця. І на скрижалях української історії, що її створив кров’ю і залізом пролетаріат, лишилась ніжна і тяжко-драматична творчість Г. М-ка як якийсь парадокс, як скалки чудових узорів, що випадково збереглися після руїни, як рештки фрагментів, на яких заховались сліди таємничих знаків нерозгаданого надзвичайно змістовного, глибокого життя.

Неспокійна, небезпечна і завжди майже мандрівна доля революціонера не сприяла можливості для Г. М-ка розвинути, окультивувати і виявити могутню потенціяльну творчість літератора-поета. Талант Г. М – ка, як письменника, проривався стихійно з-під ґрат підпілля царизму, вибухав з юнацько-молодої, як рідко темпераментної індивідуальности, яку зламано підпільним життям, скалічено тортурами царських в’язниць… Гнат М-ко був виключно кріпкою натурою з сильним аналітично-філософським розумом, з надзвичайним темпераментом, з залізними вольовими імпульсами, що завжди становили передумову, запоруку перемоги в тій або іншій акції, бо могли повести його на всяке взяте ним до виконання завдання і — навіть на божевільний відважний героїзм. Але водночас він мав і ніжне ліричне серце. І ліризм це — та риса, що розм’якшувала крицеву постать революціонера-вождя М – ка, та штовхала і скеровувала його на шлях літературної творчости.

Таємними струмочками, родничками інтимности виливалися глибокі, поетичні емоції Гн. Михайличенка в формі новельок, написаних чудовою віршованою прозою. Ці твори були проривом нестримного лірично-поетичного надхнення музи Гн. М-ко, що відривала його від виру революційної бурі та відносила до тихої оази творчости поета.

І тяжко сказати, що переважало в душі Г. Михайличенка: революціонер, відважний боєць, чи письменник-поет, що крадькома у кутку в’язниці на шматках газетного паперу, або в нелегальному помешканні, під погрозою щохвилинного арешту і смерти “слова разком нанизав між рядками свого смертного присуду, написав власною кров’ю…” **

Безперечне те, що Г. М-ко на арені великої борні був і поетом. Могутній гомін життя, процес історичної боротьби — вимагав від кожного салдата-борця насамперед кебети революціонера. І Г. Михайличенко був ним до загину. Одначе в середині у нього завжди палало невгасиме багаття ніжного, елегійного лірика. І чим тяжчі переживання поета, тим сильніша емоціональна насиченість його творів. Історія революцій знає не мало прикладів, коли творчий екстаз поета-лірика підносився до апогея в хвилини найбільшої небезпеки. Як відомо, Каміл Демулен і Андре Шеньє у французькій революції перлини своєї ліричної творчости лишили напередодні перед стратою на ешафоті. І Гн. Михайличенко перед смертю пише “Блакитний роман”, напоєний надхненням останнього подиху, останнього проміння світла, з пророчою посвятою життю: “На страті тебе я пригадую, останній свій погляд тобі я присвячую”.

Літературні твори Г. Михайличенка, як вже ми сказали, складаються здебільшого з коротеньких новельок, шкіців, з психологічних художніх мініятюр, та нотаток з власних його переживань і настроїв. Вони — і кожний сам по собі, і в циклах — ув’язані закінченою художньою концепцівю, оформлені задумом, оздоблені і наповнені імпресією великого майстра, виключного в сучасній українській літературі чарівника слова. Мова Г. М-ка, як гіпноз — принадна і легка; вона захоплює читача своїми несподіваними зворотами, хвилює симфонією незвичайних музичних ритмів і сполучень… Але характерною особливістю творчости Г. М-ка є надмірна емоціональність і любовний ліризм. Кохання, як лейт-мотив, проходить зажуреним акордом через всі майже його твори. І цікаво особливо те, що більшість цих творів написано у в’язниці, в підпіллі, і в період активної класової боротьби, себ-то тоді, коли Г. Михайличенко горів, як борець, в огні класової війни.

Мимоволі у кожного, хто читає твори Г. Михайличенка, виникає питання: чим же пояснюється той парадоксальний факт, що письменник-революціонер, який перебував на бойових аванпостах і закликав трудящих до борні, мав водночас такий сильний лірико-індивідуальний ухил? Чому бракує бойових соціяльних мотивів? Чому замість патосу життя бренять ноти журливого кохання, суму про нездійснені мрії, згучать мелодії знесиленого стогону, страждання зламаної душі? Чому від творчости Г. Михайличенка віддає незрозумілим ніби упадництвом та приниженим тонусом життя? Чому?

Перед тим, як відповісти на ці запитання, ми дозволяємо собі дуже коротенько зупинитися на основних мотивах творчости письменника.

Всю невелику спадщину Г. Михайличенка, на мій погляд, можна розподілити за мотивами на чотирі групи: 1) В’язниця, 2) Місто, 3) Лірика, вірніше лірична проза і 4) Ріжні по характеру твори.

Тюрьма — де те найбільш трагічне, що вплинуло на психологію творчости Г. Михайличенка та знайшло собі відзеркалення в усіх його творах.

Передусім в’язниця обпалила молоду юнацьку душу Г. М-ка, що з романтичним екстазом, захопившись голубою мрією про соціялізм, пішов на нелегальну революційну роботу за режиму царя. Вона надломила ніжну експансивну істоту юнака, глибоко вразила тонку, чулу і глибоку псіхоорганізацію; вона була могилою, що замикала в товстих мурах живу людину, обривала у неї всі життьові надії. В’язниця в уявленні Г. М-ка була конденсованим символом капіталістичного суспільного ладу: могутнім, часом здавалося, непереможним: навіть сонце не подолало страшної тюрьми (“Тюрьма”).

В тюремних зошитах він лишив оповідання: “Погрози невідомого”, де змальовує виключне напруження людської психіки, доведеної до галюцинації. У героя оповідання з’являється настирлива ідея про самогубство. Герой галюцинує і в афективному стані ледве не кінчає самогубством.

Твір цей автобіографічний. Г. М-ко змальовує самого себе, свої переживання, роздвоєність власного я. Пригадую, коли ми з Г. М-ко в 1918 р. сиділи у в’язниці і чекали виконання смертного присуду, він в одну з гарних хвилин (і у в’язниці бувають гарні хвилини) розповідав про свої минулі тюремні пригоди і зокрема розповів епізод про те, як він ледве не повісився. Це, власне, і був переказ його оповідання “Погроза невідомого” без жодних змін. Потім я прочитав це оповідання в альманахові “Зшитки боротьби”, що його підготував до друку небіжчик… “Погрози невідомого” один з найкращих художніх творів Г. М-ка. Це шедевр художньої репродукції тюремного психозу: реалістичний, яскравий, вражливий… Він заслуговує вивчення не лише митця, але і психіятра.

“Погроза невідомого” у Г. Михайличенка значиться в циклю з “Тюремних зошитів”. Але цей підзаголовок можна додати до всіх майже його творів, бо більшість з них написано або в неволі, або в умовах нелегального життя.

В’язниця, надломивши психологічну рівновагу Г. М-ка, назавжди залишила в ньому “знаки незнані”, невиявлені якоїсь роздвоєности, що є характерна для його життя і творчости.

Суть цієї роздвоєности, своєрідного дуалізму в тому, що Г. Михайличенко могутньою волею і розумом підкоряв в собі болюче і пекуче ниття своєї виснаженої до краю нервової системи — і на арені революційного та громадського життя був монолітний як людина: розум, воля й чуття перебували в певній видимій гармонії. Але, лишаючись з самим собою на самоті, він попадав в полон свого чуття, рефлексій і “гри” напружених нервів. І тут уже діяв Михайличенко другий: той, що в певному емоціональному екстазі набував метерлінківську прозорість бачити потойбічну “душу речей”, кантівську “річ в самому собі”, той, чия гострота уявлень і творення фантастичних образів пересягала навіть виключну барвовість образів і різноманітність форм славетнього художника Чурляніса; той, що образи свої доводив до грані галюцинацій…

Досить указати для підтвердження наведеного, що в багатьох його творах діють дві особи: “Я” і “Ти”, які по суті є виявлення напівсимволічних, напівмістичних трансів (Історія одного замаху, Погроза невідомого, Блакитний роман і інші). Важливе також є і те, що Г. М—ко, перебуваючи в творчому захопленні, з надзвичайною барвистістю і яскравою детальністю фіксує всі свої спостереження всі польоти часом дивної і геніяльної фантазії та нотує в своїх оригінальних творах.

Другий мотив творчости Г. М—ка — місто, що відбилося в новелах з циклю “Місто”. Письменник малює кілька образів з нашої соціяльної дійсности, які є пережитками старого суспільного устрою (Повія, Старчиха, Дівча). Він сумує над болячками і соціяльними антагонізмами нашого міста, виявляючи знову надто вражливу, навіть сантиментальну письменницьку душу.

А найбільшим розділом у Г. М — ка в його ліричні твори з “Блакитним романом” включно. І художня якість їх надзвичайно висока: вона дорівнюється до найліпших взірців світової лірики. Форма і композиція їх самобутня, оригінальна, хоч деяка частина їх неначе заховує на собі сліди впливів Уітмена, якого Г. М —ко не міг не знати.

Але в них надто сильне особисте, суб’єктивне.

Його ліричні новелі, то безперечні еротичні страждання, його безпосередні переживання. Вони втілені в незвичайні художні форми, оброблені в своєрідному, властивому лише Г. М — ко стилі і, як літературні взірці, це етюди високомистецького надхнення одинокого в українській і, я-би сказав, в світовій літературі письменника-поета.

І вся ця лірика до краю, до хоробливости мінорна: це або стогін велетня з переламаними крилами щастя, або лебедина туга хорої людини, що живе лише блакитною мрією про потойбічну даль, про “Мавку Іріс” (“Блакитний роман”), про сонячну гру осіннього суму…

Ось тут ми підходимо до відповіди на поставлене раніше запитання: “Чому”?

Але настрої розпуки, скарга на самотність, марно витрачену молодість і, взагалі, мотиви часом безмежної печалі і суму в творчості Г. М—ка — це не ідеологічне упадництво (той, хто знав Г. М—ка, мусить це відкинути). Ні. Це лише фрагменти настроїв і переживань, що з’являються в вирі боротьби, як певна реакція, в надзвичайно тяжких нелюдських умовах тюремного і нелегального життя. Вони природньо могли з’явитись у юнака, що ліпші роки розквіту свого юнацтва відчав в’язниці, боротьбі.

Перебуваючи зеленим романтичним юнаком на засланні в далекому Сибіру, в його казково пустельних і страшних тайгах, Г. М—ко мріяв пристрастно про образ дівчини, бо “я після довгих років неволі відчув, шо чогось мені бракувало, що не зовсім одноцільний я”… (“Дівчина”). І він кличе і “шукає її скрізь, навіть там, де… не можна найти: в закутках порожньої кімнати, під столом, за бганками вишитого квітчастого настільника, в скрині з листами, за сніговими наметами, в ополонках з крижаною водою”… (“Дівчина”).

А в “Блакитному романі” Г. М—ко в уста одної з своїх героїнь — Іни вкладає свої пояснення про жагуче прагнення до особистого: “Тепер дуже вподобали льохи (ховатись в льохах). Згадаєш про цю неминучу долю і затремтиш. Так хочеш жити, вхопити від життя найбільше… Ви знаєте, як щемить боляче, коли мов перед смертю перегортаєш сторінки свого життя і не знаходиш всього, що мусить бути — не знаходиш особистого життя. Коли б не фанатична віра в неминучу за стільки років виборену перевагу червоного всесвіту… І хоч не нам про це говорити, все ж хочеться. Хочеться тієї ніжности. якої давно не знав, яка цінна…”

Оце і є ключ до розгадки характеру творчости Г. М — ка. А коли ще додати, що Г. М — ко був завершений естет, який вважав, що “пошана до прекрасного тебе зупинить по дорозі до злочинства” (“Кольорові аркушики”), то зрозумілою стає і та екзотично-чарівна пишність фантастичних образів і форм його творів, в які він втілює бризки і скалки своїх калейдоскопічних багатогранних емоцій.

Молодості властива романтика і ліризм. І це є перше і головне пояснення мінорности лірики Г. М — ка. За ґратами, в неволі, 20-ти-літній юнак мріяв про людське: про дівчину, про радість і насолоду кохання. Сидючи на кручі (у Київі) в конспіративному помешканні, він писав “Листки з під снігу”, складав прекрасні вірші в прозі “Зацвіла моя люба”.

В музиці новельок-віршів він виливав свої болі, розв’язував зворушеність своєї душі, здобував, як в акордах сумної симфонії, відпочинок перевтомленої, напруженої нервової системи. В ліриці і символіці творив казку-поему, марив про сонячну блакить, про блакитний роман, що на крилах мрії вливали йому насолоду життя, барви зелено- сонячної радости, ентузіязму…

Вибренівши на струнах ліричного екстазу свої летючі настрої він — як після ніжно-мрійної музики — заспокоєний і окрилений ідеєю визволення, знову кидався у вир боротьби.

Не можна обминути і того факту, що своїх чисто ліричних творів Г. М — ко за життя не друкував, бо це було його власне, інтимне, призначене не для широкого вжитку. З надрукованого за його життя і за його згодою були лише “Історія одного замаху” і “Соціальні новелі” з циклю “Місто”. І нарешті про відсутність упадництва в сучасному розумінні свідчать його літературно-публіцистичні виступи на сторінках преси…

На закінчення кілька слів про літературний напрямок його творчости і зокрема лірики, що у Г. М — ка домінує.

Г. М — ко не створив власної школи. Але вплив його в сучасній літературі є безперечний факт. Творчість його в цілому можна схарактеризувати, як символічну, своєрідну, надзвичайно афективну, яка часом межує з містикою. Проте це не містика, а художній опис афективних переживань і спостережень; це художнє виявлення високого психічного напруження і пригнічення, що переходить майже до явищ справжнього афекту і психозу. І загалом вся творчість Г. М — ка надто психологічна і потребує особливого вивчення. Вона є в основному юнацька творчість, творчість першого етапу письменника.

Не можна сказати, якими письменницькими шляхами в творчості пішов би Г. М — ко, якби дожив до наших днів. Але я особисто вважаю, що Г. М — ко, як піонер української нової літератури, в оточенні великого будівничого захоплення мільйонів, дав би нам нові літературні цінності, що відбивали-б в художньому мисленні і уяві Г. М — ка наше комуністичне — творче буття.

Роля Г. М — ка в українській літературі, як самобутнього письменника, уже відзначена в численних критичних статтях і виступах, але ще далеко не визначена.

І нарешті не можна не відзначити того факта, що Г. М — ко був не лише письменником, але й першим організатором жовтневих літературних сил на Україні. В ту пору, в 1918 — 19 р., в Київі, де точилася майже безупинна збройна боротьба, збирати, скликати людей було не легко. Але Г. М — ко покладав величезні зусилля до консолідації письменників-піонерів. Тоді їх було небагато: Г. М — ко, Василь Блакитний, Василь Чумак, Андрій Заливний і ще кілька. Але головною організаційною і літературно-ідеологічною постаттю був безперечно Г. M—ко. Він мав колосальний організаційний хист. А найважливіше — це організаційний ентузіязм, з яким він брався за кожну літературну і видавничу справу: він і писав, і редагував, і технічно оброблював, і малював — все в його руках оформлювалось, набувало змісту, серйозности.

Бувши завідателем літературного відділу ЦК УКП(б), він свою активність скеровував на те, щоб цей “літвідділ” перетворити в prima mater пролетарської літератури… І за його участю було утворене в 1919 році перше видавництво “українських письменників”, що об’єднувало письменників і встигло видати твори Б. О. Зарудного, Вас. Чумака “Заспів” і інші, воно було прообразом майбутнього “Гарту”, що його вже провадив наступник Г. М—ка — В. Блакитний.

Були тоді вже і інші видавництва українські. Але це були просто підприємства, тоді як видавництво “Українських письменників” становило той перший осередок, де зародились і зійшли перші паростки жовтневої літератури.

Ще в підпіллі гетьманському, пригадую, в зустрічах і нарадах під розкішними Дарницькими смереками Г. М—ко мріяв про видання великого літературно-політичного журналу під назвою “Досвід”, літературного альманаху “Боротьба”, складав ріжні плани та провадив велику підготовчу до цього роботу. Гетьманська в’язниця перервала ланцюг кипучих видавничих заходів Г. M — ка: журнал “Досвід” так і не з’явився, а альманах “Боротьба” довелося закінчувати авторові цих рядків разом з В. Блакитним.

І не лише збиранням письменницького молодняка та видавничими справами обмежувалась кипуча літературно-організаційна діяльність Г. М-ка. Він вже в ті часи шукав шляхів розвитку пролетарського мистецтва (і зокрема літератури) та теоретичного оформлення їх. Це було складне завдання — заглядати в практичне майбутнє жовтневого мистецтва, коли Жовтень на Україні лише почав виявляти своє реальне обличчя після збройної боротьби. Проте Г. M — ко не зупинявся над тим, щоб дати власну установку що до перспектив і ліній мистецької політики і практики. І ми маємо тези його доповіди “Пролетарське мистецтво”, де Г. M — ко висловлює надзвичайно цікаві, оригінальні і в основному правциві твердження. Ці тези не стратили свого значення і сьогодні, і в історичному “завтра” відограють свою ролю в розвиткові пролетарської мистецької теоретичної думки.

Поява в світ всіх літературних творів Г. M — ка, уважно зібраних В. Гадзінським, буде визначною подією в українському культурному процесі.

Примітки:

* Ця стаття написана яко вступна до літературних творів Г. М-ко, що їх незабаром видає ДВУ.                                                                            А. П-о.
** “Блакитний роман”

Джерело:
http://escriptorium.univer.kharkov.ua/handle/1237075002/4412
Приходько А. Гнат Михайличенко // Червоний шлях. — 1929. — № 2 (71). — лютий. — С. 152–157.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *