Михайло Ларін – поет, воїн, журналіст

Життя Михайла Петровича Ларіна, який народився 10 січня 1924 року в селі Осоївка Краснопільського району, було з раннього дитинства і тяжким, і одночасно легендарним. Той, хто глибоко вдумається у зміст довгого наступного речення, сам переконається у цьому.

Батька хлопчик не знав, мати не витримала голоду й померла в жахливому 1933-му, і він став круглим сиротою. Аби отримати якусь крихту гіркого хліба, водив дворами одинокого сліпого кобзаря, потім працював у млині, пас чужих корів і коней, а їсти доводилось то калачики, то духмяний цвіт акації, а іноді й перепадало яблуко дички.

З 1935-го виховувався у Сумському, Юнаківському дитбудинках та в Охтирському дитячому містечку. Як трохи звівся на ноги, вивчав слюсарну справу у фабрично-заводському училищі, що на Криворіжжі, був токарем по металу й по дереву на Харківському канатному заводі, осягав навики помічника паровозного кочегара, а вже 1940 року освоював професію модельника в Київському ремісничому училищі.

Хтозна-де і хтозна-чим випробовувала б подальша доля нещасного, якби в ньому вже тоді не пробудилася любов до віршування, що теж викликає диво, адже не мав ні належної освіти, ні хоч якихось умов для творчості. Можливо, те захоплення раннім і стрімким пагоном розквітло від батька, а може оту силу поетичного слова перехопив від кобзаревих пісень та дум. І вже на початку 1939-го в журналі “Піонерія” з’явився перший вірш Михайлика “СССР”, що був відзначений конкурсною премією. Окрилений тим успіхом, відтепер хлопець частіше схилявся зі своїми враженнями і мріями над аркушем цупкого паперу.

Коли літаками, танками, гарматами й кулеметами грянула найкровопролитніша війна, Михайло Ларін уже в серпні 17-річним вступив у ряди Червоної Армії. Як син піхотного полку, юнак був розвідником, переодягненим у пастушка, виконував завдання у ворожому тилу, а під час форсування Керченської протоки служив моряком воєнної флотилії. Врешті про його подальші фронтові будні й героїзм переконливо розповідають високі нагороди: два ордени Червоної Зірки, медалі “За оборону Кавказу”, “За звільнення Варшави”, “За взяття Берліна”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945р.р.” Але першою нагородою була солдатська медаль “За відвагу“, що завжди між воїнами і серед цивільного народу вважається найпрестижнішою, і вже в наш час за неї навіть встановлені пільги.

Відомо, що в прифронтовій зоні воєнних років виходила газета “Радянська Україна”, редактором якої служив тоді вже відомий літературний критик Леонід Новиченко. У статті “Гул прибуваючих сил”, опублікований 1 травня 1944 року, він писав: “Мені згадується вірш бійця Червоної Армії Міші Ларіна. В 1942 році він надіслав до редакції свої записи, з котрих залишились у пам’яті чотири напівдитячі, але все ж натхненні рядки:

Виплесни піснею з серця радість крилата, ясна.
Дай нам напитись з відерця сили твоєї, весна.

В ту мить, коли він темної ночі переповзав лінію фронту, в нього була особлива потреба, щоб ця непереможно-молодеча мелодія дзвеніла в його душі… Де він зараз, цей хлопчина-воїн-поет? Відгукнись, Міша Ларін, якщо доля була для вас справедливою“.

І початкуючий поет відгукнувся, що в майбутньому сприяло його творчому зростанню. 1946 року М.Ларін вступив до Московського літературного інституту імені Максима Горького. Відтоді його поезії з’являлися в таких популярних журналах, як “Советский воин”, “Смена”, “Крестьянка”, в “Литературной газете” и “Комсомольской правде”.

Під час навчання в столиці потяг до розширення знань і світогляду покликали його в далекі й цікаві подорожі. Разом із відомим тоді поетом Володимиром Луговським Михайло побував у творчих відрядженнях у Казахстані, Узбекистані та в Киргизії, що теж сприяло написанню нових віршів.

І ось-знову така рідна й незабутня Сумщина. Спочатку влаштувався адміністратором філармонії. Та любов до слова повернула в царину журналістики. Тут, будучи своїм серед своїх по духу людей, працював кореспондентом обласної газети “Більшовицька зброя”, потім – у радіокомітеті, а опісля – відповідальним секретарем Ульянівської районної газети “До нових перемог”. Коли переїхав до Києва, був літературним працівником республіканської газети “Правда Украины”.

У 1955-у й 1957-у роках вийшли поетичні збірники Михайла Ларіна “Украина – России сестра” і “Одкровення”, потім – знакова книжка “Весенняя почта”, яку в рецензійній статті високо оцінив київський поет Юрій Петренко і з якої тодішні відомі композитори В.Рождественський, К.Домінчен, І.Віленський та інші написали пісні. Всього їх створено близько тридцяти. А самого автора в літературних колах стали заслужено називати “рифмачем”. Адже рими були настільки точними й високохудожніми, що їх легко запам’ятовували вже після першого прочитання.

Немало віршів М.Ларіна в 60-70 р. минулого століття було надруковано на сторінках районної газети “Перемога”. Більшість з них присвячувалися рідному селу Осоївка, його людям, оспівували красу батьківської землі. Він тоді нерідко приїжджав на Краснопільщину, зустрічався із земляками, особливо учнями місцевих шкіл.

Сьогодні, оглядаючись на той час, важко назвати причину (тільки не політичну, бо її не було), але Ларіна поступово відсовували від літературного процесу, що дуже вражало його лірично-ніжну душу. Якщо раніше у Київському письменницькому кафе “Еней” Михайло Петрович міг за якісь хвилини скласти й прочитати колегам експромти, то згодом це натхнення і майстерність поступово згасали. Та й тодішнє життя, що обірвалося 19 вересня 1986 року, було нестерпним.

Так і призабулося ім’я великого патріота, відважного воїна, добродушного колеги, прекрасного поета й журналіста. Навіть на його рідній Краснопільщині та Сумщині ніхто не має детальних відомостей про життя і творчість славетного земляка. Лише у Краснопільському історичному музеї знаходяться окремі збірки віршів поета.

Лише завдяки пунктуальності й глибокому розумінню важливості, в моєму домашньому архіві досі зберігаються адресований мені лист М.П.Ларіна від 12 листопада 1964 року, невеличке фото до нього та переписана ним же рецензія з основними біографічними даними київського друга по творчості Юрія Петренка. І я не випадково приділив у цій книжці увагу славному сподвижнику в літературі, аби сучасні крає- і літературознавці, всі зацікавлені земляки, взагалі читачі знали про цю прекрасну Людину з великої літери.

Рідна мова

Мово рідна моя, українська, барвиста,
Із якого джерела ти все сили береш?
У любові – ти щира, в бою – ти вогниста,
У співанках, як повінь, – без краю, без меж.
Сонце-мово моя, материнська, гостинна,
Звідки ніжність таку ти в дорогу взяла?
Ти сягнула до вільних вершин злотоплинна,
Ніби гомін дібров, – від села до села.
Зоре-мово моя, польовая красуне,
Хто тебе заквітчав у шовковий вінок?
Ти дзвениш у саду, як замріяні струни,
Ти бриниш, наче в лузі ранковий струмок.
Промінь-мово моя, робітнича, крицева,
Хто ж зуміє спинити орлиний твій лет?
Ти в цехах заводських, ніби злиток – сталева,
Ти в солдатській колоні, як грізний багнет.
Мово, мово, моя і морська, і небесна.
Де ти райдуг взяла молоді кольори?
Ти, як усмішка вірного друга, чудесна,
Ти гаряча, мов кров, що влилась в прапори.

ІІ.

Мово рідна моя, українська, співуча,
Народилась ти в сиві у давні часи,
Де синіє дніпровська Шевченківська круча,
Де на травах сріблиться намисто роси.
Ненько-мово моя, величава і чиста,
Ти влилась у Тарасів живий “Заповіт”.
Ти заграла в століттях ясна, промениста,
І тобі соловейки послали привіт.
Серце-мово моя, журний плач Ярославни
Для нащадків своїх берегла ти навік,
Де колись кобзарі – свідки гордої слави –
Віщі думи несли в твій широкий потік.
Світе-мово моя, незабутня кохана,
Ти і добра, і гостра, й на жарти проста.
Ти дошкульно сміялась, коли до султана
Запорожці писали терпкого листа.

ІІІ

Мово рідна моя, українська, прозора,
Невмируща ніколи, жар-птице моя,
Твоя врода ласкава над ріки і гори
Діамантом крізь роки буремні сія.
Цвіте-мово моя, голуба і червона.
Ти в братерському колі ідеш по землі.
Ти в пожежах повстань шикувала запони,
Щастя-долю кувала, немов ковалі.
Заклик-мово моя, ти під стягом свободи
На сторінках книжок і журналів зійшла.
Ти нетлінна душа трудового народу,
Ти наш скарб дорогий, ти наш струмінь тепла.
Кремінь-мово моя, ти гримиш по ефіру,
Ти летиш біля Ворскли і біля Десни,
Ти гартована зброя, заступниця миру,
Мужня ти ненависниця злої війни.
Сурмо-мово моя, ти у радісній днині
Піднімаєш на подвиги нас…
Для онуків зібрав тебе скрізь по краплині
Наш великий, безсмертний Шевченко Тарас.
…Мово рідна моя, українська, щаслива,
В тебе доля прекрасна – ромашковий цвіт.
Ти на святі палка, у роботі бурхлива,
Ти красою своєю захоплюєш світ!

Прочитавши ці хвилюючі до глибини душі аналітично-пророчі й піднесено-патріотичні рядки Михайла Ларіна, той, хто по-синівськи любить свою країну і багатогранність материнської мови, не може залишатись байдужим. Бо в кожному слові розкрилено здіймається сонячна закоханість у неї і величним гімном оригінально звучить, освячена творчим “Я”, бездонна думка. Оце тут – увесь “рифмач” у плоті і в крові, незнаний нині наш земляк! Ще треба звернути увагу на те, що вірш “Рідна мова”, який, на мій погляд, є думою-речитативом, сміливо написано не в пору розквіту націоналізму, а в добу нехтування і навіть приниження одвічно мелодійного українського слова. Зараз же, коли про розвиток нашої мови продовжується пустодзвонна тріскотня, я не стрічав такого патріотичного вірша сучасників, який створив Михайло Ларін.

Іван КОРНЮЩЕНКО,
член Національної спілки письменників України.

Джерело:
http://krasnews.at.ua/news/ternisti_i_frontovi_stezhki_mikhajla_larina/2017-10-15-8568
15.10.2017
Тернисті і фронтові стежки Михайла Ларіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *