“Огник серед поля” (Павло Грабовський та інші валківські історії)

12 грудня цього року виповниться 115 літ від дня смерті поета, публіциста, перекладача, громадського діяча Павла Грабовського – нашого земляка, гарячого українського патріота, захисника прав рідного народу.

В Україні ці роковини вже не лишилися непоміченими – у місті Валки на Харківщині, з яким пов’язаний невеличкий період біографії Павла Грабовського, 11 вересня цього року влаштували теплі зворушливі “Другі Грабовські читання“.

Пам’ятник Павлу Грабовському у місті Валки Харківської області

Вшановуючи пам’ять видатного сина нашого краю, творця і захисника рідного слова, пропонуємо репортаж про згадані Валківські “Грабовські читання”. Не може не тішити те, як наші слобожанські сусіди з райцентру Валки з вдячністю бережуть пам’ять про нашого талановитого земляка.

Згадаймо ж і ми незлим, тихим словом Павла Грабовського, якому за його коротке тернисте життя не судилося спізнати ні слави, ні визнання, ні простої людської уваги і співчуття… Найбільшим його щастям і втіхою були думки і сподівання про волю і долю для України та її зневаженого селянства.

У своїх мріях і думах про далеку батьківщину (якої йому так і не довелося більше побачити) Павло Грабовський був гранично чесний і відвертий. Зверніть увагу (в кінці пропонованого репортажу) на слова з листа поета до Бориса Грінченка, написаного в січні 1901 року. Таке чесне, правдиве і відверте розуміння нашої історії і кореня наших бід не часто траплялося століття тому, і дуже нечасто можна зустріти сьогодні… Люди не надто люблять бути чесними навіть з собою…

Пам’ятаймо і шануймося!

https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/5574#more-5574
“Огник серед поля” (Павло Грабовський та інші валківські історії)

Чверть століття працює у Валках краєзнавчий музей. Розташувався він в ошатному старому будинку поряд із автомагістраллю Київ-Харків. Як пояснив краєзнавець Микола Панченко, це приміщення губернського секретаря Миколи Кудрявцева. Збудоване 1902 року. Від вулиці усі оздоблення збереглися, тільки зверху були пофарбовані.

До свого 25-річчя музейники влаштували чергові ГРАБОВСЬКІ ЧИТАННЯ. У грудні нинішнього року мине 115 літ від дня смерті поета, публіциста і перекладача Павла Грабовського, чия доля пов’язана з Валками. Такі читання влаштовуються вдруге.

Цього разу співорганізаторами конференції стали крім господарів — Валківського краєзнавчого музею — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України та Інститут декоративно-прикладного мистецтва ім. М.Бойчука. Вела конференцію директор згаданого музею Тамара Поліщук. Крім науковців, музейних, бібліотечних працівників, педагогів у читаннях взяли участь старшокласники – переможці та призери Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт Малої академії наук України.

До програми конференції увійшов також круглий стіл «Стан та перспективи розвитку валківського гончарства». Демонструвалася фотовиставка «Село Грабовське – батьківщина П.А. Грабовського», підготовлена директором музею села Грабовське Надією Скоропад (колишнє село Пушкарне Харківської губернії, нині Краснопільського району Сумської області).

Знайшовся час і для екскурсії Валківщиною. Її влаштував Микола Панченко разом із художником-самоуком Сергієм Корсуном. Тож побуваємо уявно і на вернісажі Сергія Івановича. Виставку допомогли організувати працівники районного народного дому “Іскра” у мистецькій світлиці. Екскурсія ж була незвичайна: за кермом Сергій Іванович, водій автобуса з багаторічним стажем, а пасажири — учасники Грабовських читань.

Поет Павло Грабовський ще у ХІХ столітті відбував тут солдатську службу, далі за революційні погляди потрапив до Сибіру. Уже без повернення на рідну Слобожанщину. Павло Грабовський помер у Тобольську 12 грудня 1902 року від туберкульозу. Похований, згідно із заповітом, на кладовищі поруч із декабристами. Із 38 років свого короткого життя 20 Павло Арсенович провів в ув’язненні і засланні. Наполеглива самоосвіта, англійська, німецька, французька література, листування з Борисом Грінченком допомагали витримати такі випробування. Підготував, але не встиг видати збірку перекладів “Хвиля”.

Повернімося до інших хвиль. Слобожанська річка Мжа могла гойдати білих лебедів і в часи перебування Грабовського у Валках. Розповідає Микола Панченко.

“Під очеретом плавають лебеді. Уже більше 10 років вони сюди прилітають, гніздяться, виводять малечу. І от Сергій Іванович картину намалював “Валківські лебеді”. Отут праворуч-ліворуч колись стояла Валківська фортеця. Ліворуч, де пам’ятник Грабовському, колись були військові казарми, стояв гарнізон військовий. В ньому служив Павло Грабовський, забраний на військову службу в листопаді 1885 року”.

З подивом слухали учасники Грабовських читань — представники Національної академії наук України історію про Валківський народний дім “Іскра”. Микола Панченко переказував, ніби казку:

“Був у нас тут голова райвиконкому Анатолій Іванович Ільченко. І приїхав до Валок голова Харківського облвиконкому Андрій Бездітко. Заїхав і до Ільченка додому та й каже: “Ти ж начальник району, що ти живеш у такій халупі?! Я виділяю тобі й твоєму заступнику гроші. Їду в Київ, і поки приїду, щоб ви собі нормальні хати поставили”. Гроші він виділив. А вони сіли — незручно якось. Давай краще будувати кінотеатр, а то в нас старий. Бездітко приїхав через деякий час: “Ану, показуйте, що ви набудували!” А вони показують фундамент — грошей вистачило на фундамент кінотеатру. Він їх відчитав, а діватись нікуди. І в області виділили гроші, щоб добудувати цей кінотеатр “Іскра”, який тепер народний дім.

Та знову не вистачило тих грошей, що виділили. Усе зробили, а на стелю не вистачило. Тут був такий голова міськкради Пляка, а в нього знайомий — начальник колонії. Та колонія виготовляла решета для комбайнів. І вони домовилися, той йому пригнав машину решіт для комбайнів, і зробили з них стелю. Унікальна стеля, з дірочками. Це в 70-х роках було”.

Ось під такою стелею, на якій авангардно виглядають решета з комбайну, про власну родину й виставку розповідав Сергій Корсун.

“Мамині батьки були розкуркулені. Наділи були у Камишуватій, а потім їх виселили, вони утекли до Валок. Якраз був голодомор тоді. І мамин брат молодший помер у 10 років. Він малював гарно. Нічого не залишилося. Через те я почав малювати, щоб залишити пам’ять. Портрети, пейзажі. Одній картині — 37 років. 80-й рік. Я прийшов з армії. Ми 40 років живемо з дружиною. Я б усіх перемалював — просто часу не вистачає. У нас рід невеликий. Сергійко помер від голоду.

Дід, баба і їхній син Сергійко (картина Сергія Корсуна)

Мене, мабуть, на честь нього назвали. Ще один загинув на війні у Польщі в 44 році. Мама одна осталася і ми в неї двоє (я і сестра, ми близнята). Є якась рідня на Донбасі. Приїжджали раніше до нас та давненько загубилися”.

2017 рік для Сергія Івановича і його сестри Ольги Іванівни ювілейний. Виповнилося їм по 60 років. Вони стали спонсорами спорудження пам’ятника землячці із села Катричівка Любі Ольховській. Це була льотчиця бомбардувального полку.

На музейному сайті так описано її коротке життя: “Почавши бойовий шлях на Донбасі, легендарний полк закінчив його у Берліні. Однак гвардії лейтенант Любов Ольховська та її штурман лейтенант Віра Тарасова навічно лишилися в українській землі. Із полку вони загинули першими, потрапивши під зенітний обстріл ворога поряд із сумновідомою залізничною станцією Дебальцеве. Тривалий час доля відважних льотчиць була невідомою. Лише 1965 року їх прах знайшли й перепоховали у селищі Софіїно-Бродське Донецької області”.

Коли в 42-му загинула льотчиця Люба Ольховська, мама Сергія Корсуна, теж молода, потрапила на німецькі роботи. Сергій Іванович розповів:

“Мама була в концтаборі. Коли повернулася, знала досконало німецьку, трохи викладала, а потім пішла в колгосп працювати. Останнім часом — на пташнику. Прожила 86 років. В мене є вірш “Добре, мамо”.
Добре мамо, що не рано ти на спокій прилягла.
Завжди всюди була з нами.
Скільки змогла, нас провела
по тій стежині край села,
що за обрій в світ широкий
через життя наше лягла
в світ непізнаний жорстокий”.

Сергій Іванович зберігає фотознімок дідової хати. Пише покинуті хати Валківщини. “Село не спить, воно померло, ніби ніколи й не жило”, — це його рядок до чергової картини з хатинкою в інеї.

Береже родина Корсунів і бабусину липу. Розпитували Сергія Івановича довго, відповідав він коротко, без хизування чи хвастощів. Ось така вийшла історія. “Досі росте бабусина липа, ми її дротом стягуємо, щоб не впала. А позаду — знаково — появилися два дубочки, неначе нам із жінкою. Вона працює диспетчером в автопарку. Я малюю з натури тих, перед ким я не хвилююся. На автобусі ж усе життя проробив. Побудував два будинки, повністю з господарством. На батьківській садибі я все прибрав і поставив нову хату. Там у мене власний музей, ці картини висять.

І сплю зараз на тому ж місці, де спав мій дід. Сам усе робив. І дах, і двері, й вікна — все. Малюю, на баяні граю, співаю трошки для себе. Різьбленням я трохи в армії займався. Я люблю малювати конкретні речі. Мамин садок, 16 яблунь. Малина, порічки.

Ні одної нема завершеної картини, ще треба сидіти й сидіти. Якби мені дали ще раз прожити, я прожив би так само”.

Від картин Сергія Корсуна, так самокритично ним оцінених, – знову до екскурсії Миколи Панченка. Топонімічні сліди Грабовського.

“У Валках є вулиця Грабовського і в селі Старі Валки — вулиця і провулок Грабовського. Більше ніде у Валківському районі таких назв немає. У Валках існувало 6 церков. Всі вони знищені були або енкаведистами, або комсомольцями — підірвані. Навіть до сорокових років не дожили, коли Валки дуже постраждали від боїв і бомбардувань, бо місто відкривало шлях на Київ”.

Побачили гості й дорогу на Катричівку, місця, де ховалися від репресій дід і бабуся Сергія Івановича. У Катричівці застав їх голодомор. Тут вони втратили 10-річного сина. Було в селі 500 людей, з них 108 у ті роки померли. Як пояснив Микола Панченко, в у музеї висить карта, там позначені будинки і прізвища всіх жертв голодомору. Помовчали, і Сергій Іванович так по-родинному сказав: “Зараз ще Любу провідаємо”. Микола Миколайович пояснив: “У Люби Ольховської померло й поховано на тій садибі, де пам’ятник стоїть, вісім братів і сестер — рідних і двоюрідних. Це жили двоє братів Ольховських, їхні діти повмирали від голоду. І ми із Сергієм Івановичем збираємося в цьому році на тому місці відкрити невеликий пам’ятник загиблим під час голодомору. Тобто вже буде свій Катричівський невеликий меморіал”.

Є в селі й вулиця на честь льотчиці, і залишки школи, у якій вона вчилася. У Катричівці все більше пусток. Лише здичавілі сливові садки розростаються.

На гербі Валок ще із 18 століття — три сливи. Калина, виноград, навіть полуниці звичні для валківських старих вишивок. Може, сливи занадто схожі на сльози, тому їх і не вишивали?

Сірими були полотняні утиральники, як сіра солдатська шинеля поета-солдата Павла Грабовського. Музейну колекцію рушників на Грабовських читаннях коментувала валківчанка Ліляна Вільхівська.

“За віком рушники датуються кінцем 19 — початку 20 століття, виконані в основному на домотканому конопляному полотні, вишиті червоною та чорною заполоччю. Значний масив музейної колекції становлять рушники для декорування інтер’єру. На стінах оселі розвішували довгі кілкові рушники, які призначалися для оздоблення хати. Вішали їх на спеціальних кілочках над вікнами. Такі рушники поділяли кімнату на урочисту частину і буденну. Для побутових потреб використовувалися рушники, що називалися в народі утиральниками. Були завжди під рукою. З таким рушником із сірого грубого полотна доїли корову, поралися біля печі, виконували різні роботи. Такі вироби здебільшого оздоблені вузькою смугою вишивки на кінцях. Орнаментом “ромашка” оздоблений ще один утиральник”.

Не знаю, чи ворожили “любить – не любить” на ромашках за часів солдатської служби у Валках Павла Грабовського. Але записи, зроблені за сприяння Валківського краєзнавчого музею, були б неможливими без Павла Арсеновича. Бо збиралися у містечку із сливами на старому гербі згадати його й замислитися над тим, що відбувалося далі у ХХ столітті, якого Грабовський майже не застав, лише здогадувався про трагізм майбутнього для багатьох, пишучи: “Нас жде невіддячений труд!”

Може, й про тиху ромашку думав поет, коли склав у перші роки ХХ століття оці рядки:
“Квітка, що ногою
Стоптана в пилу;
Гук, що вмер луною,
Пронизавши млу;
Огник серед поля,
Що блиснув і згас,—
Се — та світла доля,
Що втекла від нас”.

Закінчити нотатки про другі Грабовські читання вирішила цитатою з листа Павла Грабовського до Бориса Грінченка (січень 1901 року).

“Казати про якусь цілокупну Україну, про її боротьбу за долю рідного краю — значить завдавати брехню свідомо чи несвідомо. Всяк боровся тільки за себе, за свою «долю», себто інтереси, і змагався використати силу і «патріотизм» підлеглих станів для задоволення тих інтересів. Не за віру батьків і не за «неньку Україну» боролося високе українське шляхетство, а за панування свого стану на Україні, і змагалося вирвати те панування з рук поляків, і інших «ворогів»; не за Україну, а за свої «привілеї» боролося і козацтво, що виїжджало на шиях поспільства і з презирством на його дивилося…”

Лист довгий і гіркий. Одна ж фраза з нього — ніби й до нас адресована:
“Треба одкинути той туман, химери та нісенітниці, якими наші письменники обмальовують колишню й сучасну Україну”.

Ірина Мироненко

Джерело:
https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/5574#more-5574
“Огник серед поля” (Павло Грабовський та інші валківські історії)
12 Жов, 2017

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *