Світле ім’я її – Світлана

Чи ж є ніжніший, веселіший, радісніший і дорожчий звук для вчительського серця, ніж оцей малиновий дзвін звичайного шкільного дзвіночка? В ньому все моє життя, радість праці, любов до дітей, особисте щастя. Школо моя! Радість моя! Ти живеш в моїй пам’яті такою, якою я побачила тебе в перші роки навчання і коли вже свідомо ступила на твій поріг молодою та зеленою вчителькою. Ти залишаєшся в моїй пам’яті назавжди, як свідок моєї неповторної юності.

Світлана Снісаренко

Народилась Світланка у листопаді 1943 року. Родина вчителів вже мала двох синочків. Так склалась доля, що з шестимісячного віку дівчинку та її братів виховувала молода дружина батька, яку вони звали мамою. На той час подружжя Покидченків Юрія Лавроновича – хіміка-біолога за фахом, та Марії Іванівни – вчительки початкових класів, проживало у селі Парне Сумського району.

Коли дівчинці виповнилось 5 років, родина переїхала до Краснопільського району. Юрій Лавронович обійняв посаду директора Новодмитрівської восьмирічної школи, згодом – директора Ясенівської школи. Житло родина отримала при школі. Отже маленька Світланка спочатку на перервах гралась з учнями молодших класів, а згодом, «користуючись службовим положенням», почала відвідувати уроки: «У класі намагалася вести себе непомітно, щоб не відволікати уваги вчителя».

У 1951 році дівчинка з великим задоволенням пішла до першого класу. В цей час і почалась її «трудова діяльність». Першокласниця організувала такі собі іграшкові уроки для дошкільнят: «Ввечері, коли школярі розходились по домівках, в одному із класів збирались «мої учні». Я, наче справжня вчителька, з олівцем та зошитом, передавала їм знання, які цього дня отримала від дорогої, незабутньої моєї першої вчительки Якущенко Варвари Яківни».

Юрій Лавронович щовечора обходив класні кімнати, оглядаючи, чи не випала де жарина з грубки, чи зачинені вікна? І ось одного вечора завів розмову, що треба зробити зауваження прибиральниці, бо в одному з класів, під дошкою, натрушена крейда, а на дошці розводи. Світланка мусила зізнатись про роботу «своєї школи»:

«Після проведеної виховної роботи тато дозволив мені продовжувати свою діяльність, а я, в свою чергу, зобов’язалась ретельніше прибирати класну кімнату».

Йшли пізнавальні шкільні роки. Світлані дуже цікаво було з батьком, адже Юрій Лавронович був відданий своїй справі і повчав доньку тонкощам педагогіки. Його постулати дівчина запам’ятала на все життя:

«Саме тато мене вчив, як проводити урок, дотримуватись певного регламенту. А більш за все він наголошував на відношенні до учнів. Бережному та уважному ставленню до них. Татусь говорив, що зайшовши до класу, я маю побачити очі кожного учня, а якщо я бачу гурт дітей, то я не педагог. Не викликати на уроці школяра, якщо помічаєш, що в нього якісь негаразди».

У 1961 році Світлана закінчила Угроїдську середню школу. Любов до біології та хімії дівчині передалась від батька: «Часто ми з татом ходили до лісу. Там він з любов’ю розповідав про оточуючі нас рослини. Вчив працювати з визначником. А ще, бувало, вирве рослину папороті і пропонує мені визначити де гаметофіт, а де спорофіт». Отже з вибором професії у дівчини питання навіть не стояло.

Після закінчення курсів хімії і біології при Сумському інституті вдосконалення кваліфікації вчителів, розпочала трудову діяльність у Пушкарській восьмирічній школі. Згодом, за вимогою батька, була переведена до Ясенівської восьмирічної школи, де працювала вчителем хімії та біології. Одночасно навчалась у Сумському державному педагогічному інституті ім. Макаренка на хіміко-біологічному факультеті. У цій школі Світлана працювала 8 років: «Це були щасливі роки мого життя. Всю свою молоду енергію та знання, з великою насолодою я віддавала дітям. І завжди відчувала взаємність».

Тут дівчина і зустріла свою долю. Снісаренко Леонід Гаврилович обіймав посаду директора школи і не міг не закохатись у молоду красуню-вчительку. У 1970 році чоловіка перевели на партійну роботу до Краснопілля.

Так Світлана Юріївна Снісаренко стала спочатку вихователем групи продовженого дня 2 класу, згодом її обирають керівником районного методоб’єднання вихователів груп продовженого дня: «Старалась працювати, вкладала всю душу. Постійно проводила відкриті уроки для вихователів шкіл району. Обов’язково з використанням технічних засобів, на той час це було дуже популярно». В додаток до виховної роботи вчительці тарифікували декілька годин викладання біології і географії: «Мені завжди було цікаво з дітьми, коли вони чимось захоплювались. Так, щоб прищеплювати учням нові навички, зацікавлювати їх у вільний час, я організувала гурток «Пошиття м’якої іграшки». З задоволенням шили і хлопчики, і дівчатка».

З часом Світлана Юріївна стала класним керівником п’ятого класу і викладала свої години біології та географії. З її ініціативи у школі організовано загін по збору лікарських трав: «Увесь, на той час мій вже сьомий клас, включився в цю корисну справу. Нас автомобілем організовано вивозили на місце збору, а потім забирали. Здавши, відразу на заготівельному пункті зібране, діти отримували кошти».

Чудова, гарна, з розумними, та, здається, завжди з вологими очима, з любов’ю згадує всіх своїх учнів. Для неї всі вони були чудові, незалежно від соціального статусу батьків та рівня навчання самої дитини:

«У наш клас прибув із Харкова Толя Голобоков. Батьки в нього розлучились, долею хлопчика особливо ніхто не переймався. Виховувала його нова дружина батька, він звав її тьотя Таня. Дуже багато гарного про неї розповідав. А сам Толя вчився «слабенько», а от «похуліганити»… Зовсім негарні відгуки чула про нього від вчителів. Одного разу під час збору трав я склом поранила ногу, та так, що кров не могла спинити, дякувати Богу, що це сталось не з кимось із дітей. І тут Толя рвучко схопився. І вже біжучі повідомив, що він за допомогою до піонерського табору, який розташований на відстані з кілометр. Зовсім скоро Толик повернувся разом з каретою «Швидкої допомоги».

Так буває, що ми не помічаємо людських якостей у дитині, яка трішки не така, як всі, гірше навчається, порушує дисципліну. А виявляється саме в такого хлопчика є якості, які необхідні для компаньйона «в розвідку».

Світлана Юріївна з приємною посмішкою згадувала учнів Краснопільської ЗОШ, які різноманітні професії вони обирали, які досягнення мають. З любов’ю продовжувала бесіду і про тих, кому навчання давалось важко, що до цього треба ставитись з порозумінням: «У свій час мої колеги, і я в тому числі, намагались докласти всіх зусиль, використати всі можливості, форми і методи, щоб учень саме на уроці засвоїв матеріал хоча б на оцінку «задовільно». Завжди старались уникати «двійок», які знищували будь-яке бажання учня вчитись.

Колишній завуч Краснопільської ЗОШ, педагог від Бога Володимир Миколайович Наріжний наголошував на тому, що кожен вчитель має пам’ятати: «двійка», поставлена учню, це «двійка» самому педагогу. Ваша професія «вчитель», от і навчіть дитину хоча б на «задовільно».

З особливою турботою вчителька згадує учнів з родин, де батьки тяжко працювали. Вона розуміла, що деякі з них приходили не підготовлені до уроку саме тому, що мусили допомогти батькам на фермі чи в полі. Розуміла, що інші учні ставляться до них, як до людей «другого сорту». Всіляко намагалась зруйнувати ці стереотипи.

Докладала всіх зусиль задля підвищення успішності таких учнів: «Як правило, ніколи першими не викликала слабших учнів, даючи їм можливість засвоїти матеріал. В процесі перевірки домашнього завдання пропонувала продовжити розповідь попередніх учнів. Коли й це не допомагало, надавала можливість сісти, зосередитись та подумати. Стала помічати, що учні, яким не ставити «двійки», починають працювати і виправдовувати довіру. Задавала опереджувальні завдання. Учні приходили вже знайомі з новим матеріалом і під час пояснювання діти з гордістю демонструють свою освіченість. У них «виростають крила», а моя душа раділа».

Змінились ставлення до освіти. Світлана Юріївна з жалем згадує ті часи, коли поняття «репетирування» означало лише підготовку до концерту, а додаткове заняття з учнем, який не засвоїв матеріал, вважалось нормою і не потребувало матеріальних вкладень батьків:

«Наше покоління вчителів не знало, що це таке. Та коли б і знали, то я впевнена, що ніхто із моїх тодішніх колег за додаткові заняття з учнем ні в якому разі не взяв би грошей. Ми залишались після уроків без будь-яких нарікань і працювали з дітьми стільки – скільки було необхідно. Отримували задоволення від позитивного результату – саме це було найціннішою винагородою».

У 2004 році в останній раз, як для педагога, пролунав малиновий звук останнього шкільного дзвоника для Світлани Юріївни. Мала допомогти сину у вихованні онучки, якій на новому місці служби сина-військового не підійшов клімат: «Вчителювала 42 роки. З них 30 – у Краснопільських школах. Мені дуже щастило працювати у дружних вчительських колективах. Завдячую всім своїм колегам. Вони завжди підтримували мене у тяжку хвилину. Вклоняюся долі за те, що вона завжди посилала мені не просто колег, а вірних друзів».

Володарка відзнак «Відмінник народної освіти України», «Ветеран праці» окрім чималої кількості відзнак, подяк, грамот та безмежна кількість вдячних учнів не одного покоління – це все Світлана Юріївна Снісаренко.

У серпні 1991 року нашу героїню призначено директором Краснопільського історичного музею. Йому вона присвятила наступні 20 років свого життя:

«Музей функціонував з 1985 року на громадських засадах. В одному з чотирьох залів було зібрано 2-3 десятки експонатів і купи непридатних стендів. Тож не один рік тривала наполеглива робота по оформленню залів, організаційна робота з рекомендаціями дизайнерів. Всі роботи, які мені були під силу, виконувала сама: білила стіни, фарбувала вікна, півниками розмальовувала орнаменти. На мотоциклі з чоловіком привозили заготовки з лісу для відтворення бліндажу у залі Бойової Слави. Споруджували селянську піч. Як зараз пам’ятаю ту важку маскувальну сітку, яку по дощу несла на плечах з військової частини, щойно дізналась про розформування підрозділу».

Згадую цікаві екскурсії Світлани Юріївни в музеї, але тоді не задумувалась, скільки душі та сили вклала в царство історії ця світла жінка:

«Звичайно, я відчувала підтримку. Експонати до музею несли діти і дорослі. Не знала відмови у допомозі у місцевої газети та радіо. Особливо вдячна Откидичу Леоніду Кузьмичу, який, не зважаючи на зайнятість, надав неоцінну допомогу у вирішенні всіх нагальних питань, що стосувались створення музею».

У 1994 році постановою колегії ОДА громадському музею історії Краснопільського району присвоєно звання «Народного музею». Саме завдяки наполегливій праці нашої героїні музей запрацював на повну силу:

«Це стало справжнім святом для краснопільчан. Своєрідним підсумком спільної праці. Значний внесок у цьому учнів Краснопільської ЗОШ І-ІІІ ст., які завжди дбали про поповнення його експонатами. Завжди підтримувала стосунки з усіма школами району та гімназією. Завчасно організовували екскурсії для учнів. Учасники всіх заходів районного та обласного масштабів залюбки відвідували наш музей. Радо приймали ми гостей і з сусідньої Росії».

У 2001 році Світлана Юріївна, закохана в свою справу та рідний край, стала керівником краєзнавчого гуртка Краснопільського районного Будинку дитячої творчості, який функціонував на базі музею. Члени гуртка поглиблювали свої знання з історії та краєзнавства. Приймали участь в обласних конференціях та конкурсах. Захищали проекти на краєзнавчу тематику:

«Мої діти завжди займали призові місця в обласних заходах. А на заняттях захоплювались так, що доводилось натякати про завершення роботи. Ведення гуртка – копітка та наполеглива праця, але від неї я отримувала не аби яке задоволення. Я щаслива, що мала можливість співпрацювати з колективом Краснопільського ЦДЮТ та відділу культури та туризму Краснопільської РДА. Дуже вдячна їм за співпрацю та підтримку».

Який би період життя не згадувала наша героїня, її очі світились та випромінювали добро. В свої шкільні роки пам’ятаю, інакше як «Сонечко» Світлана Юріївна до учнів не зверталась. А після зустрічі на вулиці, коли шкільні роки вже були у далекому минулому, навіть похмурий день перетворювався на сонячний після зустрічі із завжди усміхненою, вродливою вчителькою географії.

На сьогодні Світлана Юріївна Снісаренко перебуває на заслуженому відпочинку. Має двох синів-військових, дві красуні – внучечки та маленьку правнучку. Часто зустрічається з подружками-колежанками та колишніми вдячними учнями та їх батьками. Ще не забуває маму, яка її виростила та обожнює своїх молодших сестричок Людмилу та Інну. Світла історія про світлу жінку. Просто Світлана терпляче, писала картину свого життя світлими, теплими, добрими кольорами.

І. ЗАГОРУЛЬКО
Газета “ПЕРЕМОГА”

9 березня 2018 року

Джерело:
https://krasnews.wordpress.com/2018/03/22/Svitlana
СВІТЛЕ ІМ’Я ЇЇ – СВІТЛАНА
22.03.2018

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *