ІВАН БАГРЯНИЙ
Думки про літературу
(закінчення)
…
4.
Велика література потребує великої ідейности, великої любови і зненависти. Великого вогню. Іншими словами — великої рушійної сили.
Без цього її не може бути. Як і не було ніколи. Ця рушійна сила є лише там, де мистець береться за перо, як за зброю, в ім’я великої любови чи зненависти, — в ім’я великої ідеї.
І нема тієї сили ані в теорії «лімонади», ані в «мистецтві для мистецтва».
Велика українська література потребує великої української ідейности.
Хто її не має, а значить і не має чого сказати, той може не братись за перо.
Справжня література виростає лише з цього ґрунту. І то часто незалежно від цього, чи ставить собі мистець свідомо це за завдання. Досить того, що він сам виріс з певного національного ґрунту і орґанічно з ним зв’язаний і вірний тому середовищу, з якого вийшов. Так, як не мислимий мистець без ґрунту, так не мислима й його література без ґрунту.
Відберіть у Фльобера, у Данто, у Байрона чи в Достоєвського і т.д. — вилучіть з їх творів ту яскраво виявлену основу і елементи середовища, з яких вони виросли, і лишіть самі голі сюжети (вічні теми) — і вони перестануть бути Фльоберами і Достоєвськими.
Звідси, мені здається, слушно зробити такий висновок:
Велика література виростає з великого призначення.
Великий письменник теж виростає з великого призначення.
Свідомість цього, звана ідейністю, є рушійною силою письменника. Цим, власне, письменник відрізняється від графоманів, а справжня література від задрукованого паперу.
5.
В нас багато поламано пер і паперових мечів навколо питання про «орієнтацію на Европу» і взагалі про орієнтацію. Без орієнтації, мовляв, на психологічну Европу українська література не виб’ється в люди, лишиться в Азії і т.д. і. т.д.
Ця хвороба (а це вважаю за хворобу) як напала якось була на українських письменників обабіч Збруча, так і не покинула і досі декого.
Не маю ні наміру, ні охоти відкривати на цю тему дискусії, бо нема про що. Лише кілька зауважень побіжно.
Коли десь постає питання про орієнтацію, то значить, що вже справа десь стоїть зле. Хтось заблукався, а чи безпорадний з народження і нездарний. Орієнтації потребують старці, сліпі й заблукані. Та ще мавпи.
Чому Україна неодмінно повинна орієнтуватися на Европу? Хіба Україна не є сама частина Европи? І хіба історичний процес розвитку є процес орієнтації? Є, кажуть, Европа має такі от і такі первні і таку от тисячелітню культуру, якої не має Україна. Треба на неї рівнятися. Брати її за взірець, як мету.
Гаразд. Японія теж має свої виїмкові первні, свою ще більш тисячелітню культуру. То може б нам ліпше орієнтуватися на Японію?
І чому це Україна неодмінно повинна на когось орієнтуватися? Чому те не обов’язкове для інших, а обов’язкове для України? І хіба мало її й так орієнтують на ту «психологічну» Европу? Хіба, скажемо, цілий соціялізм і комунізм це є теж психологічною Европою? Чи може Маркс, Енґельс, Фур’є і т.д. і т.д. є породженням азіятського духу і азіятської історичної кон’юнктури, а не европейської? Хіба не досить з нас всіх тих орієнтацій і хіба, повторюємо, процес створення великих світових культур це процес орієнтації? Увесь клопіт з цією орієнтаційною сверблячкою.
Ну, а як же, скажімо, з автором Слова о полку Ігоревім? На кого орієнтувався цей нещасний наш предок? Доречі, з найгеніяльніших в цілому новому і старому слов’янському світі. Та ба, це було в ті темні часи нашої історії, коли вся Україна ні на кого ще не орієнтувалася. Жила собі, боролась, творила, змагалась, гриміла мечем і словом так, як то їй було потрібно і зовсім не переймалася тим, що десь ще є «психічна Европа».
Або ще, скажімо, Катулл, Верґілій, Гомер — були прекрасні поети і повчитися в них не шкодить, але на кого вони самі орієнтувалися? На кого орієнтувалися всі ті великі світочі Европи, на яких нам радять орієнтуватися?
Ось цікаве питання, над яким не зашкодить українському письменникові добре подумати. А заодно і над тим от цікавим фактом: єдиний великий український поет Шевченко — і той ні на кого не орієнтувався і нікого не наслідував. А орієнтувався на свою ідею та на ту мету, якої прагнув сам і до якої хотів вести свій український народ.
Ні, орієнтація на психологічну Европу не є жадною конечністю і жадною передумовою нашого — українського ренесансу. Навпаки, ми віримо в те, що Україна разом з низкою народів сходу покликана в майбутньому бути джерелом европейського духового відродження.
Щождо Европи, то як орієнтир вона нам зовсім не потрібна. Вона по-трібна нам для іншого, не для наслідування, не для того, щоб ростити дрібненьких епігонів Ґете і Петрарки, а для того, щоб ми її проковтнули (висловлюючись фіґурально), засвоїли і пішли собі далі. Потрібна для того, щоб ми переступили її, ідучи вперед. Щоб взяли її, як кажуть, «до відому». Але — ні повторювати її, ані перековувати справжня українська література не потребує, якщо вона претендує стати великою літературою, своєрідною, закоріненою не в чужому ґрунті, а в українському.
Попри всю велич европейської культури і літератури, українська література все ж мусить звучати власним звучанням, самостійним звучанням, повним, ориґінальним, так як не звучала і не звучить і не може звучати ніяка інша. По-своєму, а не так, як звучить мушля, виловлюючи і спотворюючи чужі звуки.
Звучати повно і самостійно так, як звучить самостійно українська незрівняна пісня.
То ж шлях нам лежить не через орієнтацію, не через інтернаціональне до українського, а через наше національне до загально-людського.
6.
Тон, зміст і стиль нашої літератури та про письменницьку відповідальність.
Очевидно, що тон літератури визначається її призначенням, тією історичною ролею, яка їй приділена. Література епохи декадентства мала свій відповідний тон, зумовлений достатніми причинами. Але коли хтось з українських письменників чи поетів нині здумає культивувати декадентство в сьогоднішній нашій літературі, то це буде щонайменше прикро. А точніше висловлюючись — злочинно.
Якщо ми говоримо про наступальну, пробоєву, високого вольового і емоціонального напруження нашу літературу (принаймні я таку маю весь час на увазі і весь час таку вважаю за єдино потрібну), то чи може існувати і процвітати в ній декадентство, занепадництво, — взагалі продукція похоронного тону або ще й гірше — література різних збочень — інтелектуальних і сексуальних?
Звичайно, письменник чи поет може писати собі, що йому завгодно. Але чи має він право всяке писання пропаґувати? Поки написана продукція — найзлоякісніша — лежить на столі, вона нічого собою не являє, лише шмат зіпсованого паперу. Але відколи вона надрукована, вона починає діяти, впливаючи на масу; пам’ятаючи це, кожен, хто пише, мусить застановитися, для чого він пише і чи має він право написане пустити в рух? Право не перед законом, а право перед нацією.
Кожен письменник повинен мати глибоке почуття відповідальности, що лежить на ньому. Багато хто, особливо в молодих, над цим не застановляється. Пиши й друкуй. А надрукувавши продавай. А що з того вийде — то байдуже.
І от бере людина, такий собі непересічний талант, — бере перо в руку і починає гірко скиглили. Стогнати… ридати… Або показувати різні фокуси з жіночими стегнами тощо… Щоб ориґінальніше та зворушливіше…
І от вийде собі геній із своїми індивідуальними болями, виразками та чиряками, посипає голову попелом і починає вродствувати а-ля Надсон; або а-ля Єсенін, починає, як кажуть москалі, «Ваньку валять», списуючи томи…
І от вийде собі такий «мудрець», заводить глибокодумно очі під лоба і починає філософствувати в риму і без рими на тему про «суєту суєт»… І от сидить собі такий «діоген» тільки не в бочці, а за бюрком і переписує римами еклезіяст або апокаліпсу…
І от…
І всі ці «діячі слова» продукують свої архітвори і складають їх на голови нещасному, ні в чому не повинному читачеві, вимагаючи, щоб він все те читав. А критики і «критики» в міру сил провокують того читача, щоб він таки глитав цю літературну рицину.
І не спаде нікому на думку, що це злочин. Що вони не мають права так робити. Не мають права, бо це розходиться з інтересами спільноти, з інтересами нації. Що це не тільки не допомагає, а шкодить.
Але скажіть цю думку вголос. «Як? І та то ж не звичайна собі людина, то ж поет, то ж письменник, то ж божою милістю… то ж його „свята святих” серця й душі, хто може не дати вилити серце?!».
Виливайте, просимо! Але знаходіть для цього придатніше місце, а не серця і душі молоді, яка народилася цвісти, боротись і творити, і, якої ви не маєте права калічити.
А дійсно! Чому всі слушно вважають, що за продукування отруйної ковбаси, того хто її продукує, треба садовити до тюрми? І так само вважають ті, хто продукує отруйну ковбасу, і бояться цього. А чому ніхто не задумується над тим, що ті, хто продукує отруйну літературу, так само заслуговують на подібну кару. Не задумуються над цим і ті, хто цю отруйну літературу продукує.
Примітивний ковбасник усвідомлює це. Вища є істота — поет чи письменник, часто такого почуття не має.
А він те почуття мусить мати насамперед.
Я часто думав над правами і обов’язками українського письменника і завжди доходив висновку:
Писати поет чи письменник може як завгодно і в якому завгодно тоні. Але кидати в обіг, цебто накидати читачеві він не все має право. Так само, як ніхто не має права продавити отруйну ковбасу, хоч споживати її сам має право, скільки завгодно.
Тож що писати і як писати залежить тільки не від примхи митця й від обов’язку перед нацією… Тон і зміст літератури нашої мусить визначатися тими завданнями, які перед нею стоять, тією ідеєю, якою та література, а з нею і письменник, пройнятий, тією метою, до якої змагає нація на даному відтинку своєї історії.
Можуть закинути намагання збити українську літературу на тенденційний шлях чи на шлях тенденційности, спробу вкласти її на Прокрустове ложе і т.д., як люблять у нас говорити поклонники абсолютної свободи митця. Не на шлях тенденційности, а на правильний шлях! А якщо це шлях тенденційности, то я особисто волію таку тенденційність, аніж тенденційність, про яку я говорив вище і яка випливає з «абсолютної свободи» митця.
Література в нашу епоху, в наш час — це не є справа приватна, це не є справа особиста, це є справа нації, речником якої має бути письменник чи поет.
Перед лицем тих великих завдань, які стоять перед українською літературою і перед величчю тієї тематики, яку література покликана піднести, особисті болі й виразки, не мають ваги, і не є жадною тематикою «глибокодумне» переспівування давно переспіваних пісень на всі розпучливі теми.
Література покликана виконувати і гартувати людей, окрилювати їх, озброювати їх в ім’я творчого життя, боротьби і цвітіння, бувши сама вислідом творчого процесу, вислідом росту і цвітіння. А до могили люди й самі дорогу знайдуть.
Тож — коли в тебе є болячка — заліпи її плястером і мовчи, а не кричи про це на ввесь світ. Коли ти душевно хворий, то йди до лікаря, а не виходь на площі і не юродствуй, притягаючи до себе увагу всього світу. Кому це потрібно?
Коли ти злий на ввесь світ за свої невдачі, то не пиши на цю тему віршів, бо це злочин так мститись на неповинних людях, змушуючи їх читати свою розлиту жовч.
Коли дійшов до розпучливого висновку, що «все суєта суєт» і крім цього не маєш нічого більше сказати, — то візьми мотузку і повісься. Або мовчи, робись кооператором чи адвокатом. Але не пиши на цю тему віршів, бо все одно, читаючи цю мудрість, відому вже на протязі тисячоліть, дуже мало хто добровільно вкоротив собі віку, а значить і дуже мало хто поставився з повагою до цих істин.
Але якщо ти прийшов, щоб без кінця її повторювати, то не варт було приходити і братись за цю роботу. До цієї істини кожен доходить сам, коли доживає до старечого маразму. Не приспішуйте ж цього і не нагадуйте про це, як оса, — не вкорочуйте людям віку.
Коли ви любите жіночі стегна і думаєте, що поетично і страшенно важливо про це всім знати — то помиляєтеся. Ржіть собі, але не в літературі.
Я не прибічник «дешевого оптимізму» і «барабанної літератури» і принаймні ніколи не намагався бути продуцентом такої літератури. Але прибічник здорового оптимізму, прибічник творчого оптимізму, героїчного оптимізму — якого хочете, але оптимізму здорової, молодої ще не вичерпаної нації. Я прибічник життєрадісної (навіть в трагедії), самостверджуючої, пробоєвої літератури. Літератури сміливого дерзання, а не розпуки. Літератури життя, а не добровільного вмирання. Літератури самоствердження нації, а не літератури саморозкладу.
Я прибічник такої літератури не тому, що отак хочу, а тому, що так хоче, цього потребує ввесь нарід, а з ним і я. Тому, що я йшов, іду і буду йти в ногу з своїм народом.
Щодо стилів літератури — тобто формально стильових шукань наших, то мені здається, що це найменше важить покищо. Визначати наперед, який стиль — реалізм чи «неореалізм», чи «атомовий реалізм», чи ще якийсь «ізм» мусить бути визнаний за найдоцільніший — є зайве.
Жаден стиль сам по собі не має жадної вартости. Стиль має вагу лише в зв’язку зі змістом і залежить від змісту. Стиль приходить тоді, коли письменник має що сказати і шукає найліпшого способу вислову.
Коли в цілому література, а через неї нація має багато чого сказати нового і цікавого і те з неї, як кажуть, пре, — тоді приходить стиль. Пізніше теоретики шукають назви для того стилю. А не навпаки.
Отже — починати літературу з визначення її стилю, а письменникові свою діяльність з вигадування шрифтів, ґатунків паперу, кольору атраменту і спеціального «стилю» писання — не серйозно.
Важить, щоб письменник мав що сказати, знав для чого сказати. А вже стиль мусить бути такий, щоб те сказане досягало мети. Це ґарантує, як звичайно, найпростіший стиль, який прийнято називати реалізмом. Але це ґарантує і кожен стиль у вправного майстра, який береться сказати не заради стилю, а заради поважнішої мети.
Іван Багряний
Електронна адреса:
http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/15323/file.pdf
Лідія Стефановська
MISSION IMPOSSIBLE
МУР i відродження українського літературного життя у таборах для біженців на території Німеччини 1945-1948, частина II
АНТОЛОГІЯ першоджерел
Варшава 2014
