(закінчення)

…

Вплив суспільно-політичної реакції на УНП (Українська народна партія – ред.) дослідники визначають з відмінностями в нюансах, але сходяться у головному – партія не витримала цього випробування[17]. Вона фактично припинила існування як політична організація, втративши свої осередки й безпосередній зв’язок із суспільством. Як наслідок, вона опинилась у гіршому становищі, ніж дрібні українські організації кінця ХІХ – початку ХХ ст. на кшталт групи І. Стешенка, котрі принаймні видавали літературу під своєю «фірмою». Причина такого стану лежить на поверхні, і це не владні репресії, а слабкість самої партії. Вона й у кращі роки не мала серйозної організаційної мережі, сталого зв’язку з масами, підконтрольних легальних структур, на які б могла опертися в період кризи. З іншого боку, УНП не була здатна на ефективну діяльність у глибокому підпіллі, не маючи для цього необхідних конспіративних осередків, кадрів, досвіду тощо.

Микола Міхновський (1873 — 1924)

За деякими даними, ще в роки Першої російської революції чи невдовзі після неї в партії стався розкол, причому за її межами опинився й М. Міхновський. Проте підтвердити чи спростувати факт розколу неможливо – так само, як і з’ясувати, у разі його визнання, хто залишився у партії, хто пішов за М. Міхновським, якими були відносини між ними та статус цих уламків. З іншого боку, незаперечним є той факт, що спільна ідейна платформа зберігалась, радикально відрізняючи діячів УНП (як чинних, так і формально колишніх) від представників інших течій українського руху. Тому тут ідеться про УНП як цілісність – якщо не організаційну, то принаймні ідейну (хоча ще раз підкреслимо, що розкол партії вважаємо не фактом, а можливістю).

Протягом міжреволюційного періоду час від часу (з великими перервами) був помітний лише основний партійний осередок – у Харкові. При цьому про його функціонування даних теж майже не збереглося, а щодо параметрів організації та її внутрішнього життя вони зовсім відсутні. З цієї причини важко сказати, що вона собою являла, а сам факт існування виводиться з присутності групи членів УНП у Харкові та кількох акцій, характерних саме для цієї партії.

Керівництво партії, і раніше не надто схильне до копіткої роботи в галузі партійного будівництва, тривалий час не вживало серйозних заходів щодо відновлення мережі осередків та організаційної єдності УНП. Лише загострення національних проблем напередодні Першої світової війни, посилення суспільної уваги до них, деяке пожвавлення українського руху спонукали партійних лідерів до певних дій. Найбільш значущим серед них було видання харківського тижневика «Сніп» упродовж 1912 р. В наступному році з’явився «Універсал», у якому згадувалися нібито проведений з’їзд і Центральний комітет партії. Проте інших підтверджень цьому немає, і робити на основі одного документа, що не піддається верифікації, ширші висновки щодо пожвавлення партійного життя було б невиправдано.

Під час Першої світової війни на становищі УНП болісно позначився суб’єктивний або навіть персональний чинник, який набув такого значення тільки завдяки її кризовому стану. Мається на увазі те, що Харків з різних причин залишила група провідних діячів партії, серед них М. Міхновський, М. Біленький, Є. Любарський-Письменний. Ослаблена й обезголовлена Харківська організація, як і партія в цілому, після цього не фігурують у джерелах як суб’єкти політичного життя, згадуються тільки у зв’язку з їхніми (чи приписуваними їм) ідеями.

Євген Чикаленко (1861 — 1929)

Загальну чисельність українських партійних структур напередодні 1917 р. встановити неможливо з багатьох причин. Невідома вона була й тогочасним партійним лідерам. Щоправда, в мемуарах подекуди можна зустріти певні цифри з цього приводу. Так, один з лідерів ТУП Є. Чикаленко відзначав у своєму щоденнику влітку 1918 р.: «…Перед революцією свідомих українців в Російській Україні ми налічували не більше двох-трьох тисяч…»[18]. Проте спосіб цього «підрахунку» не відомий: істотне розходження (дві-три тисячі) вказує на дуже приблизний, оціночний характер підсумкового результату; зрозуміло також, що мова може йти лише про діячів, чия національна свідомість (а отже, й партійна належність) для Є. Чикаленка і К° була безсумнівною. Поза сумнівом, сюди не були включені члени молодіжних об’єднань, які «старшими українцями» не бралися до уваги (в ТУП навіть існував доволі високий віковий ценз для ступу до організації – не молодше 25 років).

Братство тарасівців. Харків, 1891 рік

Тим часом без урахування молодіжних організацій ситуацію в українському русі напередодні 1917 р. неможливо адекватно зрозуміти й охарактеризувати. Відігравши на межі ХІХ-ХХ ст. ключову роль у політизації та «партизації» національного руху, вони згодом зійшли з історичної арени (як Братство тарасівців) або опинились на її маргінесі (як Українські студентські громади). Протягом міжреволюційного десятиліття (особливо в другій його половині) питома вага і роль молодіжного сегменту неухильно зростала. Витоки цього явища лежать у двовимірній площині: з одного боку, це занепад політичних партій, унаслідок чого стали більш актуальними й помітними інші форми національного руху, а з іншого – поступальний розвиток власне юнацьких об’єднань.

Останні до Першої світової війни, як правило, не мали політичного характеру, були позапартійними або, щонайбільше, зі спорадичними і невиразними партійними впливами. З цієї ж причини і з огляду на загальну суспільну ситуацію вони зосереджувались головним чином на роботі самоосвітнього, підготовчого характеру. У 1912 – першій половині 1914 р. у розвитку молодіжного руху стали помітними зміни: гуртки залишалися нестійкими, але процес їх творення набув позитивної динаміки. Якісною ознакою етапу стало визрівання тенденції до об’єднання гуртків на значних територіях та створення на цій основі розгалужених організацій.

В роки Першої світової війни молодіжний рух вийшов на якісно новий етап свого розвитку. Завдяки значному зростанню чисельності, організованості, свідомості й активності його учасників він перетворився на окрему, багато в чому самостійну складову українського політичного руху. Його організаційною серцевиною була Юнацька спілка Лівобережної України, створена у квітні 1915 р. у Харкові. Невдовзі вона стала загальноукраїнською, поширивши свою діяльність на Правобережжя, Південь, Східну Слобожанщину (частину Курської губернії), Область Війська Донського, Москву[19]. На той час це було найчисленніше українське громадсько-політичне об’єднання (за нашими оцінками, понад 1000 членів) з найбільш розгалуженою організаційною периферією. Завдяки проникненню спілчанських громад у повіти, раніше не охоплені українським рухом, мало місце навіть розширення його територіальних меж. Юнацька спілка мала надпартійний характер, об’єднуючи у своєму складі безпартійних, членів або прихильників УСДРП, УПСР, УНП (ТУП не був представлений, оскільки молодь не приймалася до його складу). Вона стала одним з важливих чинників забезпечення тяглості й помітності українського руху, збереження й посилення його кадрового потенціалу.

Широке залучення ресурсу юнацького руху можна розглядати як один із інституційних засобів (поряд з уже згадуваними можливостями культурно-просвітницьких, кооперативних та самоврядних установ), з допомогою яких українські політичні сили намагалися компенсувати втрачені організаційні можливості.

У цьому ж напрямку «працювали» і спроби налагодження міжорганізаційної взаємодії, які мали місце й раніше, проте в досліджуваний період стали значно помітнішими й вагомішими (особливо на тлі слабкості кожної окремо взятої партії чи організації). Можна сказати, що самі умови існування підштовхували національні сили до такої взаємодії. Владні репресії та суспільна депресія зруйнували традиційні організаційні структури, а нові виклики, пошук шляхів виходу зі стану колапсу детермінували появу ревізіоністських ідеологічних і тактичних моделей. Ця обставина сама по собі полегшувала звернення до нестандартних конструкцій, включаючи й спроби поєднання «атомізованих» партійних структур у різних, у тому числі й міжпартійних комбінаціях. Останнє стимулювали також загальна кадрова бідність (а отже, потреба максимально використовувати весь придатний людський потенціал), ослаблення ролі партійних центрів і локалізація партійного життя (що змушувало шукати допомогу й союзників «по горизонталі», на регіональному рівні), вузька й багато в чому подібна соціальна база, недостатньо розроблена й витримана партійна ідеологія за наявності спільних для всіх національних, загальнодемократичних і соціальних постулатів, загроза цілковитого занепаду українського політичного руху та ін.

Вищою, до того ж постійною організаційною формою міжпартійної взаємодії (переважно на локальному рівні) у міжреволюційний період були громади і «протогромади» ТУП. Але, за висловом М. Ковалевського, то була організація «не масова, а елітарна», яка об’єднувала порівняно вузьке коло українських діячів. У цьому відношенні протилежний, масовий характер мала Юнацька спілка, яка об’єднувала представників усіх течій українського руху. Те саме можна сказати й про інші молодіжні об’єднання, які існували трохи раніше або синхронно з нею: Українські студентські громади, Міжшкільні організації, «Український соціалістичний колектив» тощо. Як специфічний вияв міжпартійної взаємодії можна розглядати діяльність емігрантського Союзу визволення України, утвореного відомими діячами УСДРП (А. Жук, В. Дорошенко, О. Назаріїв, Д. Донцов), УПСР (М. Залізняк), УНП (Є. Любарський-Письменний), «Спілки» (М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський). Є й інші достатньо значущі приклади: повернення у 1911-1912 рр. колишніх «спілчан» до УСДРП, здійснене під гаслом «До роботи через єднання!»; загальноукраїнська акція 1914 р. у зв’язку зі сторічним ювілеєм Т. Шевченка; Московська нарада представників УСДРП і УПСР 1915 р. щодо можливого об’єднання двох партій; кількарічна тісна співпраця відомих діячів УПСР, УСДРП і ТУП у Глухівському повіті на Чернігівщині, центральною постаттю якої був М. Шаповал, та ін.

На перший погляд, цих прикладів не так багато, щоб робити якісь широкі узагальнення. Але, по-перше, йдеться про явища загальноукраїнського масштабу, до того ж порівняно стійкі, довготривалі, тож поза полем зору залишилися значно численніші факти співпраці епізодичної, на місцевому рівні тощо. По-друге, вони стосуються найбільш визначних епізодів українського руху. Інакше кажучи, практично всі найпомітніші його прояви передвоєнних і воєнних років пов’язані саме зі співробітництвом представників різних політичних сил. Таким чином, міжпартійна взаємодія, хай навіть на рівні окремих фракцій, груп і діячів (тогочасні «атомізовані» партії і не могли співпрацювати як цілісні організми), стала одним із істотних чинників руху, помітною, якщо не переважною (порівняно з відносинами конкуренції і конфронтації, які домінували до того) тенденцією у стосунках між його суб’єктами. Можливо, цей досвід згодом допоміг українським політикам знайти спільну мову відразу після Лютневої революції і швидко створити розгалужену мережу територіальних українських рад на чолі з Центральною Радою.

Проте перебільшувати масштаби, глибину і наслідки міжпартійного співробітництва в українському русі теж не варто. Можна навіть сказати, що воно стало проявом не стільки сили, скільки слабкості руху, будучи явищем ситуативним, викликаним до життя нестерпними умовами постреволюційної реакції, а не наслідком нової ідеології, кардинальної модернізації партійних доктрин (хоча певні зрушення в цьому напрямку, без сумніву, мали місце). З цієї причини, а також через катастрофічний стан партій воно не було належним чином концептуалізоване, підкріплене теоретично й організаційно, тобто ґрунтовних, стратегічних висновків на майбутнє зроблено не було. Крім того, зберігались постійні й доволі сильні відцентрові тенденції: частина функціонерів, як і раніше, категорично заперечувала будь-яку можливість зближення між суб’єктами руху, трактуючи їх як ідеологічних конкурентів; в партіях і організаціях існували фракції та групи з різним баченням суспільно-політичних проблем і партійної поведінки; продовжувалась гостра риторика на адресу опонентів; зберігалась загроза розколів. Усвідомивши необхідність співпраці в жорстких умовах реакції, тогочасні українські політики не зробили його постійно діючим, основоположним принципом міжпартійних відносин, не змогли чітко сформулювати й обґрунтувати концепцію консолідації національного руху перед «зовнішньою» загрозою, з боку імперських та конкурентних національних «проектів».

Не маючи надійної підтримки з боку потенційних союзників у своєму національному таборі, більшість українських організацій шукали її в ідеологічно близькому інонаціональному партійному середовищі. Проте ця проблема так і не була вирішена. З російськими ідеологічними відповідниками були принципові розходження на ґрунті невизнання (більшою чи меншою мірою) національних вимог українців. На постійній основі співпрацювали тільки ТУП і Конституційно-демократична партія, але й то з численними тертями та проблемами. Є певні підстави стверджувати про взаємодію місцевих організацій УПСР і Партії соціалістів-революціонерів, але через їх латентний стан говорити щось напевно не можна. Для прикладу, Т. Бевз у своїй монографії про УПСР відносини між двома партіями описує у такий спосіб: «У 1912-1913 рр. партійна робота проводилася в тісному ідейному й організаційному контакті з росіянами. Однак згодом ці стосунки зіпсувалися»[20]. Показово, що друга теза в тексті знаходить підтвердження й пояснення, у той час як перша (щодо «тісного контакту») жодним чином не аргументована. УСДРП і РСДРП, попри епізодичне ситуативне співробітництво, загалом були суперниками, а не союзниками. Досвід союзницьких відносин з єврейськими організаціями, набутий напередодні і в роки Першої російської революції, схоже, був втрачений: принаймні, знайти підтвердження попередніх практик протягом міжреволюційного періоду не вдалося.

Володимир Винниченко (1880 — 1951)

Незадовільні параметри українського політичного руху – малочисельність, невпливовість, організаційна слабкість усіх його складових, «атомізований» стан більшості з них, брак міжпартійної взаємодії тощо – підсилювалися його «ненормальною» ідейно-організаційною структурою, невідповідною національно-визвольним (а в перспективі й націє- та державотворчим) завданням. Мається на увазі неймовірний дисбаланс, який унеможливлював вироблення виваженого політичного курсу: гіпертрофований неонародницький, соціалістичний фланг, який номінально перекривав увесь рух (оскільки практично всі українські політичні сили так чи інакше заявляли про свою прихильність до соціалістичного ідеалу); відсутній консервативний сегмент, який би репрезентував інтереси заможної і нереволюційної частини населення; надзвичайно слабкий націонал-радикальний фланг. Інакше кажучи, праве крило, яке б могло протистояти соціал-радикалізму і популізму лівих, в українському русі Російської імперії було взагалі непомітне. Така специфіка національного руху (значною мірою детермінована ситуацією в країні) ускладнювала адекватне розв’язання засадничо важливої ідеологічної проблеми співвідношення національного, державного чинника, з одного боку, і соціального, класового, партійного – з іншого. На той час вона виглядала ще суто теоретичною (хоча і в цьому плані не була розробленою), але в найближчому майбутньому мала не просто перейти у практичну площину, а стати однією з вирішальних для долі українських партій та їх вождів, Української революції, держави і нації.

Микита Шаповал (1882 — 1932)

Не міг український рух похвалитися (за поодинокими частковими винятками) й харизматичними, пасіонарними лідерами, здатними стати справжніми вождями повсталого народу. Звичайно, це питання потребує окремого аналізу, проте відомий матеріал життєписів українських очільників дає, на наш погляд, підстави для такого песимістичного висновку. У кожному індивідуальному випадку, при безумовних сильних позитивних якостях, комбінація суб’єктивних вад була різною, але загалом практично всі тогочасні провідники українських партій мали ті чи інші специфічні психологічні риси, погляди, репутацію тощо, які унеможливлювали виконаннями ними цієї історичної місії. Для прикладу, добре обізнаний Є. Чикаленко писав у 1918 р. про чільних діячів УСДРП і УПСР, ініціаторів протигетьманського повстання: «Обидва вони, і Винниченко і Шаповал, більше люди темпераменту, настрою, ніж логіки розуму, і обидва вони талановиті агітатори, пропагатори, але не державні мужі.»[21]. Власне, цю характеристику він небезпідставно вважав релевантною для всього українського політикуму: «У нас нема державних голів, а все якісь шаповалівські...»[22]. Зрозуміло, що в даному випадку слід брати до уваги й суб’єктивний чинник, і непрості міжпартійні стосунки, але адекватність наведених оцінок Є. Чикаленка підтверджується як його численними «колегами»-мемуаристами, так і, власне, діяльністю самих провідників українського руху.

Таким чином, український рух, слабкий організаційно й ідеологічно, чисельно незначний, позбавлений важелів впливу на маси, оточений з усіх боків значно сильнішими ворогами й конкурентами, мав здійснити національну революцію. Фактично ж ішлося про дві: націєтворчу і політичну. З огляду на ситуацію початку 1917 р., здавалося б, жодного шансу на це не було. Проте існували принаймні два чинники, які неможливо прорахувати на той момент, але які виявились надзвичайно потужними в перспективі: «внутрішній» потенціал (українського руху, націєтворення) і «зовнішня» політична кон’юнктура. У поєднанні з підґрунтям, закладеним українськими організаціями імперської доби, вони й детермінували перебіг Української революції в 1917 р.

…
17 Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державности. Філадельфія, 1960. С. 53; Головченко В. Українська народна партія: політична реальність чи історико-патріотичний міф? // Нова політика. 2000. № 4. С. 35; Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: життя і слово. К.: Генеза, 2006. C.179.
18 Чикаленко Є. Щоденник. Т. 2 (1918-1919). К.: Темпора, 2004. С. 103.
19 ЦДІАК України. Ф. 336. Оп. 4. Спр. 35. Арк. 230 зв.; Спр. 36. Арк. 16, 242.
20 Бевз Т. А. Партія соціальних перспектив і національних інтересів (Політична історія УПСР). С. 139.
21 Чикаленко Є. Щоденник. Т. 2. С. 197.
22 Там само. С. 177.

Сергій Олександрович Наумов
доктор історичних наук, професор кафедри історії України історичного факультету
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Джерело:
Наумов, С. (2019). Напередодні: організаційний стан українського руху в Російській імперії на початку 1917 року. Дриновський збірник, 10, 305-313. Retrieved із https://periodicals.karazin.ua/drinov/article/view/14288

Наумов С. О. Напередодні: організаційний стан українського руху в Російській імперії на початку 1917 року.
У статті аналізується організаційний стан українського політичного руху (національних партій та молодіжних об’єднань) в Російській імперії напередодні Лютневої революції 1917 р. Досліджуються питання про рівень активності та взаємодії центральних і місцевих структур, а також міжпартійні відносини та роль окремих організаційних складових національного руху.

Ключові слова: 1917 рік; український національний рух; УСДРП; УПСР; ТУП; УНП; Юнацька спілка.

Опубліковано
2019-09-23

Веб-адреси:
https://periodicals.karazin.ua/drinov/article/view/14288
https://periodicals.karazin.ua/drinov/article/view/14288/13447
Том 10 (2017): Дриновський збірник
Напередодні: організаційний стан українського руху в Російській імперії на початку 1917 року