Re:цензії. Леонід Ушкалов і Тарас Шевченко

Леонід Ушкалов. Моя Шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання (Видання друге. – Київ: Дух і Літера, 2019)

Насправді ця книга – не зовсім енциклопедія, це радше збірка із 272 есеїв про образи та явища Шевченкового світу (від «Автопортрету» до «Янгола»), заверстаних, неначе статті енциклопедії, за абеткою у дві колонки. Суб’єктивність і пристрасність цих есеїв у поєднанні із подиву гідною обізнаністю Леоніда Ушкалова у темі стали тим крейдяним захисним колом, яке убезпечило його книгу від демонів кітчу, публіцистичного пафосу та академічної пихи.

Ця книга – справді про авторський досвід самопізнання, і невипадково її відкриває есей «Автопортрет», дворівнева побудова якого стала зразком для більшості наступних есеїв: «Мабуть, я ніколи не малював би автопортретів, навіть якби став художником. <…> А от Шевченко дуже любив малювати автопортрети». Тож ця книга повниться спогадами пана Леоніда про власне дитинство і лілеї у квітнику матері, про свою першу закоханість (вона була білявкою) та гру на гітарі (пісні «Beatles», звісно), про юнацький потяг до філософії, навчання в Харківському університеті та захоплення філологією і… про кота Енея. Тут і щирі зізнання автора у нелюбові до комуністів, у байдужості до кар’єри та в нехоті до юрби, і весела розповідь про порушену проти нього за радянської доби персональну справу через його «дику» бороду, яку інститутські колеги Леоніда Ушкалова кваліфікували як «вияв неповаги до колективу». Це і раз-по-раз цитовані автором власні поезії та його переклади фраґментів віршів іноземних поетів. Нарешті, це численні згадки пана Леоніда про «жінку, якою я дихаю» – його дружину пані Олександру, якій присвячена ця книга.

Мандруючи Шевченковим світом, автор перечитує загальновідомі сюжети, перетлумачує усталені образи та переглядає узвичаєні оцінки. Приміром, змальовуючи Тараса Шевченка «співцем української жінки», він розмірковує над природою поетового захоплення жіночими грацією, душею, красою, ніжністю, очима, пристрастю, серцем і навіть магічною силою дівочих кучерів, а завершує свої розмисли висновком: «Жіноча краса – відблиск раю, бо вона по-своєму трансцендентна, а отже, годна виводити чоловіка за межі „людського, надто людського”».

Однак найбільш цікаве і привабливе у цій книзі – це унаочнення Леонідом Ушкаловим зв’язків Шевченкових почуттів і думок із переживаннями та міркуваннями інших митців, поетів і філософів. Це вибудовані ним, багаті на суб’єктивні асоціації ланцюжки ідей та імен на кшталт «Шевченко–Рільке–Пеленський–Самійленко–Сковорода–Посяда–Семенко–Державин–Спіноза–Гомер–Ставровецький–Вовк–Зиновіїв–Липинський» (есей «Бог»). Це ще й належне завершення кожного такого ланцюжка: «Поет зірвав з гілки зелений запашний листочок і показав йому [тобто, своєму співрозмовнику – В. П.]. Ні, то був не липовий листочок. То був Бог у всій своїй величі».

У цій книзі багато мудрості й трохи смутку. У моєму особистому рейтинґу «Книга року-2019» вона посідає перше місце.

Віталій Пономарьов

 

Джерело:
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/02/03/120759.html
Re:цензії
03.02.2020 | 12:07 | Віталій Пономарьов
Леонід Ушкалов і Тарас Шевченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.