Анатолій Таран: “Щасливий той, хто роздає себе…”

5 червня Анатолій Таран міг би відзначати своє 80-річчя…

Але його земний шлях трагічно обірвався чверть століття тому…

 

Пропонуємо вибрані поезії Анатолія Тарана з його останньої – вже посмертної – збірки “Бродячий дощ”, виданої у 1995 році.

* * *

Спасибі всім, хто біля мене є
у тихих вітах, благородних травах,
всім, хто незле собі гніздечко в’є
у вічної природи наддержавах.

Спасибі птаству понасамперед,
що вчить бороть наругу і недугу,
бджолі, що славить істину і мед,
й творящому жучкові біля плугу.

Спасибі всім, хто вранці до Десни
свою надію прихиляє вмиту,
і солов’єві — генію весни,
що враз вмовкає — так несамовито.

Спасибі вам у цей ранковий час —
трисоловейству і п’ятизозуллю,
що споконвічно дбаєте про нас
на цій планеті понад хижокуллю.

Спасибі вам за вловну мить оцю.
І за Десни вікопоточні води.
Спасибі всім, а ще, ось, вітерцю,
такому лагідному, що як предка подих.

Спасибі вам між листя і трави
навчителям старої голови,
що відчува себе в пташиному едемі
школяриком найбільших академій;
що вчать і вчать: світанку не замуль.
Спасибі, Боже, що між круговертя
ти пророкуєш в голосі зозуль
лише безсмертя — кожному безсмертя.

* * *

Я єсть народ по імені Таран.
Я мав немало і смертей, і ран,
і голод, холод, епідемій мор,
терор небесний і земний терор,
пожежі й повені — все по моїй душі,
і кулі — в груди, й стріли, й палаші.
Рубали руки і вганяли в кіл,
в ярмо тягли, неначе був я віл,
і випікали очі на вогні —
все неживе в живім було мені.
Але я є — по імені Таран.
Випробуванням Богу вічно дан.
І Бог жахнеться у єдину мить —
з моїх страждань його душа здимить.
Й на землю ступить, в світлу одіж вбран,
і мовить тихо: — Єсть народ Таран.—
І повеліє: — Буде так вовік:
народ — людина, кожний чоловік!

* * *

МАЛЮНОК. ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ

Села зеленого окраїна,
де цвинтар й церква золота.
А поряд таїна притаєна,
яку майбутнє напита.
Бузок. І бузина. І бусоли
на часом зламаній вербі
сидять незрушно, мов примусили
на чатах бути при журбі.
Листами полягли над хатою
глухі широкі лопухи,
мов ризою непелехатою
її так вкутали птахи.
А там в душі, в глибокім комині –
жалоби і плачі війни.
І мальви, тихі і зацьковані,
до муру туляться стіни.
Клубок заплетеного клечення
з гілляк, і бур’янів, і трав,
як в передвирійне лелечення
Вітчизну в вузлик хтось уклав.
Благословенними кропилами
тут трав цілющих жмут і жмут.
А під високими кропивами,
здається, коні тихо ржуть.

* * *

ПЕРЕВІЗНИК ДОЩУ

Людині, і рослині, і тварині
засушливої, спраглої пори
розвожу я дощі по Україні
в одежі із любистку і кори.
Я, може, брат весні, чи, певно, літу,
чи, просто, калиновому кущу.
А, може, посланець я з того світу,
Де все-усе лише з дощу й дощу.

* * *

Серед курячих пісень,
між любистку, поміж м’яти
загубила бабця день
і шукає біля хати.
Все напитує на звук
і карта себе: «Глуха ти…»
День же проситься до рук
кошенятком волохатим.
Бродить бабця навмання
і шука, немовби свято,
день, що білим цуценям
лащиться до ніг завзято.
Захід сонця обпече.
Господи, пора вже спати.
День, як мишка, утече
в темряву, щоб не шукати.
Ніч постане у вікні.
А вікно, як Божа Мати.
Бабця буде ніч вві сні
за минулим днем зітхати.

* * *

Похмура душа серед літньої теплої днини,
мов хмара упала й холодну зробила їй тінь.
І чорні дощі вже ідуть не з небес, а з людини,
і літо січуть, пережовують літо на тлінь.
Ну, що ж ми такі — замінили собою природу,
усе замінили — самих замінили себе:
на чорні дощі, на душі безкінечну негоду,
що перегребе і тебе, золоте й голубе.
І обрій стоїть, ніби волхв чи козак,— зажурився.
І поле лежить — і зітха, і зітха вдалині.
О мій українцю, невже ти на світі нажився:
що діток являєш, а очі їх — в осінь, сумні?

* * *

Я жалкую за всім на світі,
що було і немов не було,
мовби все, що лишилося в літі,
мов за пагорбом рідне село,
мов за шибкою теплий твій подих,
мов твій усміх для іншого вже,
ніби спогад посеред негоди,
що тебе, що тебе береже.
Наче грішник посеред покути,
де мовчить та нуртує гроза,
я жалкую за всім незабутим.
А забуте — то просто сльоза.

* * *

У нашій мові все завикло жить:
і кіт, і курка, качка і корова,
по-українськи в травах цвіт лежить,
і бавить вітер влітку тепле слово.
У нашій мові засина село
і вишня зацвіта і дозріває.
І снігу по-вкраїнськи намело —
і все було, й нічого вже немає.
Лиш тепла піч, що зветься, як колись.
На покуті богів прадавніх лики —
із павутинням мовчки обнялись.
Вікно кудись — мовчазне, без’язике.
В печі нуртує таємничий світ —
то золота горить солома слова.
Як давній дух, дріма в запіччі кіт,
охороня вкраїнську колискову.

* * *

Коли ізвечора бабуся в церкву йшла,
точніш, не йшла — збиралася до Бога,
мене, малого грішника села,
просила, як найбільшого святого:
«Прости,— казала,— вперше, онуча».
А я, згадавши всі свої провини,
дивився на ікони і мовчав,
во ім’я Бога, і Вітця, і Сина.
«Скажи мені, що Бог нехай проща»,—
бабуся вчила у старій печалі.
І я тихенько ці слова звіщав,
сховавши очі з образів якдалі.
«Прости і вдруге»,— кланялась вона.
А потім ще просилася і втретє.
І десь чомусь дівалася вина —
і я всю ніч був наче в Божім Леті.
Я про бабусю вранці не питавсь,
де вдосвіта лягла її дорога.
Бо вже коли сумирно прокидавсь,
вона була чи в церкві, чи у Бога.
Уже бабусі на землі нема —
немов ікона на старім портреті.
І за вікном бабуся, як зима:
«Простіть мене — і вперше, й вдруге, й
втретє».
Мовчить зима. Хоч шибочка тонка.
І не навчу такому я онука.
Не так жилося. Віра не така.
Зими мовчання. І німа наука.

* * *

Яка нудота буть лише людьми
і, відчуваючи свою минущість,
своє життя, немов квасолю, лущить
і жерти літо посеред зими.
Але коли відчуєшся дверми
у інший світ, у іншу рівновагу,
пройти дозволиш через себе благу,
прославши аж за обрій килими,
тоді і ти інакше заживеш,
не будеш знати тих стручкових меж
і суще все протне твоя дорога,
травину будеш відать,
наче Бога, і вже тоді ніколи не помреш.

* * *

Я зібрав на свій вечір поезії
божевільних XX віку —
з палаючими очима,
з тремтячими руками і серцями,
з трепетом у душі.
А здорові нормальні люди
прийшли з роботи,
пережували свій борщ і кашу,
сіли жувати газети,
прислухаючись,
як смачно плямкає телевізор
і зітхає дружина,
чекаючи,
що і її пережують.
А ці одержимі
прийшли слухати поезію.
Я дякую Вам
і низько схиляюсь перед Вами,
божевільні XX віку.

* * *

Забитий і поранений увесь
заповз в кущі і гірко-гірко плакав.
А чи людина, а чи птах, чи пес —
в сльозах і болях кожен з них однаков.
Йому до ран тулилася земля.
І хмари в небі бинтували рани.
Й земна орбіта, як своє маля,
його гойдала, у зелене вбрана.
«Не помирай! — кричали.— Не вмирай!-
Усі боги, що є на білім світі.—
Не поспішай ще від землі у рай —
бо в тебе ж є іще маленькі діти!»
Бог християнський, мусульманський Бог
у небесах святих творили Мекку,
немов брати, об’єднані удвох,
молитву праведну, пречисту й недалеку.
Буддійський шепіт між сіонських слів —
усе благало за земного сина.
Та вбивця був сильніший від Богів —
і вмер той птах, чи пес, а чи людина.

* * *

Я померти не хочу, не хочу.
Біля мене стоять, як живі,
заглядаючи віддано в очі,
дві ромашки в зеленій траві.
Знову літа обмани пророчі.
Безкінечні думки степові.
Може, це мої завтрашні очі —
ці ромашки в зеленій траві.

* * *

Уже б сідали ворони. Якби
лежав я серед поля вороного.
А так туркочуть поряд голуби —
все по крові чалапають до Бога.
Убоге місто — райський цей клозет.
І помираєш — і не віриш в сни ці.
І кряче ворон, як старий поет,
з розп’яття золотого на дзвіниці.

* * *

Ні, весь я не помру.
Помре лише частина —
минулий день помре.
Помре минула ніч.
Складе свої діла, як рук хрести,
людина
і ангели надій посядуть замість свіч.
Ні, весь я не помру.
В німотному всевишші
непрощені думки заплачуть в далину,
хмаринами спливуть,
немов розквітлі вишні —
на обрії сльози,
на горизонті сну.
Ні, весь я не помру.
Не здибляться спрожогу
усі прийдешні дні, мов коні на мосту.
А димом перейду жертвоподарчим Богу
в незриму благодать небесного пласту.
Ні, весь я не помру…
«Кінчай, — накажуть, — гру!»
Поставлять до стіни по груди в полини.
Як істину стару, промовить ворон: «Кру!»
Лиш подумки зітхни: «Ні, весь я не
помру…»

* * *

Щасливий той, хто роздає себе:
немов криниця — в небо голубе;
завжди найближче біля спраглих губ,
і п’єдестал — його криничний зруб.
Нема в джерел глибинних суєти —
самовіддача вічної мети;
і світиться це сяйво осяйне,
тяжіння врівноваживши земне.

* * *

Яка краса, щоб жить на цьому світі,
і бачить все, і розуму не мать.
Себе купать в зимі, неначе в літі.
Й себе у день, як воду, виливать.
І вознестись, коли захочеш, в небо.
І в грішну твердь покластися в труну.
І геть піти тоді, коли не треба,
надію втративши єдину і одну.
І ні про що ніде не жалкувати,
а розтавати тихо, наче сніг.
І тільки десь зітхне й заплаче мати,
старим розп’яттям ставши на поріг.

***

Джерело:
ТАРАН А.В. Бродячий дощ: Поезії / Упоряд. Л.В. Таран; авт. передм. П.І. Осадчук. – К.: Дніпро, 1995. – 228 с.

Передмову Петра Осадчука до цієї збірки читайте тут:

http://krasnopillia.info/2015/04/02/spokonvichni-obriji-poeta/
Петро ОСАДЧУК
Споконвічні обрії поета

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.