Цікава зустріч, наче подорож у минуле, чудове шкільне життя. Добре пам’ятаю зовсім юну, елегантну Людмилу Олексіївну Фурсову – вчительку російської мови та літератури Краснопільської ЗОШ І-ІІІ ст. у далекому 1989-му. На неї мріяли бути схожі всі наші дівчатка. Доля дружини офіцера підготувала їй особливий життєвий шлях і завела далеко від рідного Краснопілля.
Людмила Фурсова: Вже минуло більше тридцяти років, як я залишила рідне селище. Але ніколи його не забуваю і залюбки приїжджаю до батьківського дому, де на мене чекає моя люба матуся, друзі дитинства та і взагалі це особливо рідне краснопільське повітря. Обожнюю рідну школу, яку я закінчила з золотою медаллю. Пам’ятаю своїх вчителів та перший трудовий досвід саме у редакції районної газети «Перемога». Це був чудовий старт і надійний фундамент для побудови подальшої кар’єри.
– Пані, Людмило, то професія вчителя не була Вашою єдиною мрією?
Ні. Я вагалась. Навіть скажу, що більше я мріяла про кар’єру журналіста. Саме тому і недовгий час працювала кореспондентом місцевої газети, а саме до вступу у Сумський педагогічний університет ім. А.С. Макаренка. Просто, напевне, я злякалась конкуренції у столичному ВУЗі, де можна було отримати професію журналіста. На пропозицію тодішнього редактора районки Олександра Васильовича Козиря оформити трудову книжку і зробити перший запис: «Прийнята на посаду кореспондента газети «Перемога», я відмовила. Зараз розумію, що пишалась би першим записом у трудовій книжці саме такого змісту. Але, жодного разу в житті я не пошкодувала, що стала педагогом. Ми, вчителі – це особливий народ. У нас літа рахуються навчальними роками, вік учнів вираховується нехитрою формулою додавання до різниці між сьогоденням і роком випуску учня сімнадцяти років. А рік випуску всіх своїх учнів ми добре пам’ятаємо. А ще ми залишаємось завжди молодими не лише в душі, а й зовні. Цьому сприяє постійне молодіжне оточення та обмін енергією з учнями.
– Людмило Олексіївно, краснопільчани знають про ваші здобутки у галузі освіти. Не могли б Ви детальніше розповісти про них особисто?
Залюбки. Пишаюсь своїми досягненнями та нагородами, адже знаю їм ціну. Серед найвагоміших з них це: Знак «Василь Сухомлинський» – досить непоширена відзнака. З мого широкого кола спілкування серед видатних педагогів, особисто знайома лише з двома володарями цієї відзнаки. Нагорода «За особливі успіхи перед українським народом» – це знак, який доповнює Грамоту Верховної ради України. «Відмінник освіти України» – поширена відзнака серед заслужених освітян держави. Найвища моя нагорода – «Заслужений вчитель України». Виготовлена з чистого срібла, але ж насправді цінність її не в тому – вчительці легко вдається розвеселити своїх слухачів.
– Людмило Олексіївно, маючи досить чималий досвід, безліч досягнень та нагород, Ви залишаєтесь звичайним вчителем?
Я зрозуміла запитання. У вислову, яким я відповім на це запитання, немає автора, я навіть не пам’ятаю, де саме я його прочитала, але він чітко описує мою життєву позицію щодо кар’єри: «Справжній вчитель заходить у шкільні двері вчителем і виходить з неї учителем». Для мене кар’єрні східці – це досягнення моїх учнів. А ще успішність вчителя – це просто дзвінок у двері учня чи учениці десятирічної давнини випуску зі словами: «Вибачте, Людмило Олексіївно, я без запрошення, але я скучив». Ще коли виставляю історії у соцмережу про заходи з сьогоднішніми моїми учнями і читаю численні коментарі – спогади про наші шкільні «пригоди» від моїх вже тридцятирічних «дітей» – саме у цьому, для мене і є успіх вчителя.
– Про які такі пригоди йдеться?
Поясню. Я вчителька, окрім того я ще й «ненормальна» вчителька, – жартівливий тон надає спілкуванню невимушеного приємного відтінку. – Я до цих пір ходжу з дітьми на екскурсії, до бібліотеки, до театру, гратися в парк, до літературного музею. Саме туди, куди сучасні батьки навряд чи поведуть своїх дітей за браком часу, чи бажання. А їм там цікаво і емоції, на жаль, важко передати фотографіями. Я організовую для своїх учнів зустрічі зі справжніми артистами кіно та театру, лялькового театру. Ось музей військової академії – вчителька демонструє слайди з фото щасливих дітлахів. Мій клас обожнює відкриті заходи. Ми часто готуємо різні концерти. Самі ставимо танці, репетиції приносять масу задоволення та позитивних емоцій. Люблю організовувати для дітей різні квести, до речі часто спільно з бібліотекою, хоча і проходять вони на відкритому повітрі. Люблю грати з своїм класом у волейбол, подорожувати. Цього року ми підкорили Говерлу.
– Ви розповідаєте про робочі будні наче цікаву життєву пригоду. Шлях педагогічний від початку був легким і все легко вдавалось?
Звісно ж ні. Якщо хтось, вже досвідчений висококваліфікований спеціаліст у будь-якій галузі скаже, що у нього все відразу легко вдалось, то не варто вірити цим словам. Так не буває. Педагогічний шлях розпочинала у рідній Краснопільській школі. Та і не була я тоді «класною» вчителькою, не все виходило і у роботі, і у спілкуванні. Це зараз вже я можу сказати про себе, що я хороший вчитель, у мене все добре виходить і я бачу результати своєї праці, які мене задовольняють і радують, маю досягнення та нагороди.
– Пані, Людмило, доля дружини військового корегувала місця Вашого проживання та роботи. Як це впливало на кар’єру, та на Вас як на вчителя?
За свою педагогічну діяльність я змінила п’ять навчальних закладів. Саме із-за зміни місця проживання. Звісно, завжди сумно розлучатись з учнями, яких ти полюбив і відчув взаємність, – у цьому, звісно, «мінус». Але ж знайомство з новими людьми, дітьми, нові навчальні заклади, пристосування до нового життя додає якогось драйву у житті. Наприклад, дуже цікаво було працювати з учнями Сімферопольського відкритого космічного ліцею. Саме там у 2009 році я проводила урок відкритої форми. Тобто я знаходжусь у Сімферополі, а у режимі онлайн підключаються аудиторії у Львові та Ялті. Це майже метод дистанційного навчання. Те, що випробували на собі учні, студенти та їх батьки цієї весни під час карантину.
– Як Ви, як досвідчений педагог, ставитесь до дистанційного навчання?
Дистанційне навчання позбавляє вчителя тісного спілкування з учнем. І в результаті не дає того обсягу та якості знань, як при прямому спілкуванні. У класі ми з учнями бачимо очі одне одного. Коли я розумію, що дитина не засвоїла якийсь момент, то можу підійти до неї декілька разів, пояснити і в очах побачити, що учень зрозумів. Ніякі новітні технології не замінять живого спілкування людей.
– Людмило Олексіївно, Ваші нагороди та відзнаки – це результати титанічної роботи та жорсткої конкуренції, це стало частиною Вашої роботи, чи можливо вже стилем життя?
Я б назвала себе хронічною учасницею всіляких конкурсів для вчителів. Так, починаючи з районних, я досягла другого місця на всеукраїнському конкурсі з зарубіжної літератури сама сказала собі: «Досить! Краще ще більше часу приділятиму студентам в університеті». Ще й в аспірантурі навчалась на той час. І тут мені зателефонували і запросили взяти участь у всеукраїнському конкурсі «Вчитель року» номінація «Українська мова та література». Я зробила той крок, який не планувала робити. Почала готуватись. Волею долі фінал конкурсу відбувався у Сумах. Напевне мене благословила рідна земля і я виборола перше місце. Пам’ятаю і до сьогодні світло рампи і те хвилювання перед виступом, адже я знала і відчувала, що у залі присутні мої вчителі з Краснопільської середньої школи. Навіть вже будучи титулованим «Вчителем року», я тремтіла наче школярка.
– Пані Людмило, а в який момент Ви з учителя російської мови та літератури, перетворились на вчителя української мови та літератури?
Це розпочалося у Сімферополі. Ввели предмет української мови. Спочатку я «визвалась» викладати. Все вийшло. Зрозуміла, що маю здобути відповідну освіту. Було неважко – вивчилась.
– З усіх міст та місць Вашої роботи, які найяскравіші спогади?
Яскраві та добрі спогади залишились у мене про всі заклади та про всіх моїх учнів, сподіваюсь, що це взаємно. Найтяжчі часи це, звісно, 2014 рік. Крим, Сімферополь…Чудова школа, класні учні. Більшість з них кримські татари. Що цікаво, українську мову найкраще знали саме вони, вони щиро люблять Україну і гірко плакали після анексії Криму саме ці дітки. Коли вже склались такі обставини і на вулицях з’являлось все більше «зелених чоловічків», стало зрозуміло – маємо залишати півострів. І саме учні кримські татари говорили: «Не сумуйте, Людмило Олексіївно, ми обов’язково повернемось».
– І куди далі доля проклала Ваш шлях?
До Одеси. Приїхавши до цього чудового міста була впевнена, що тут я вдома і тут моя Україна. Гуляючи вулицями, поглядом шукала якусь рідну символіку, за якою засумувала у Криму. Неймовірно раділа випадковій жовто-блакитній стрічечці на наплічнику школяра, малюнкам соняхів, звукам бандури…
– І знову все спочатку? «Вчити і знову розлучатись…» – тільки в Одесі?
Так. Сама знайшла собі роботу за фахом у звичайній Одеській школі. Обожнюю своїх учнів. Особливо свій 11-й клас. Але з Сімферополем підтримуємо зв’язок. Вони надсилають нам свої патріотичні послання українською, записані майже таємно. Це розчулює до сліз.
Людмила Олексіївна не без хвилювання продемонструвала відеоролики своїх кримських учнів, української діаспори з Німеччини та інших куточків світу. У цей момент запанувала тиша у читальному залі, а присутні лише переглядались вологими від сліз очима.
– Де вчителі черпають енергію?
Знаєте, я заряджаюсь від позитивних людей. Якщо не дуже комфортно спілкуватись з людиною, то варто обмежити це спілкування, але так, щоб не образити її. Дуже важливо, щоб твоє оточення добре впливало на тебе, ще обожнюю подорожувати, вивчати мови.
Легку вправу для пам’яті спробували на собі слухачі заходу. Захопив ентузіазм та харизма цієї жінки… захотілось стати знову ученицею.
І. ЗАГОРУЛЬКО
Газета “ПЕРЕМОГА”
Джерело:
https://krasnews.wordpress.com/2020/08/25/Людмила Фурсова – «Роль вчителя Господь велів мені»
25.08.2020
Людмила Фурсова: «Роль вчителя Господь велів мені»
