Розселений ще на світанку історії у одному з найблагодатніших районів Європи, який по нещасному збігу обставин опинився на перехресті різних цивілізацій, український народ був приречений на довгі століття бездержавного існування. Але безпросвіття національного гніту змінювалося короткими спалахами надії. Розвалювалися одні держави, підносилися інші, бурхливі процеси у їх складі переживала і сама Україна. Доля час від часу дарувала її народу шанс, відкриваючи перед ним перспективу національного визволення. І тоді на перший план виступало його розуміння власних інтересів, усвідомлення життєвої необхідності будувати власну державу. Адже національне рабство – це не лише соціально-економічний визиск. Це духовне закріпачення – найтяжча форма і найзгубніший наслідок національної неволі. Без звільнення від нього національне визволення було неможливе.

На історичне роздоріжжя Україна стала виходити у другій половині ХІХ століття. Її становище у цей час було надзвичайно складне. Державний кордон між двома могутніми імперіями – Російською і Австро-Угорською розтинав Україну на дві частини. Соціальний і національний гніт стримував економічний і політичний розвиток. По обидві сторони кордону велася цілеспрямована асиміляція корінного населення переслідувалася його мова і культура. Особливо згубними були наслідки цієї політики на підвладній Росії території, де уряд відмовляв місцевому населенню навіть у праві називатися українцями, вивчати мову своїх батьків, плекати національні традиції, розвивати літературу і мистецтво.

Століття русифікації спотворили соціальну структуру українського народу. В умовах бездержавності деякі його верстви зникли, або перетворилися в нежиттєздатні рудименти. Соціальна «повнота» і «довершеність», необхідні для повноцінного історичного життя, були втрачені.

Козацько-старшинська верхівка, яка традиційно уособлювала державницькі прагнення українців, зникала, поступово зливалася з російським дворянством, проникаючись його імперськими інтересами. Її надії на політичне відродження України чи не в останнє проявилися у блискучій «Історії Русів», датованій початком ХІХ століття. Видатний українознавець Омелян Пріцак авторство «Історії Русів» приписує групі багатих українських шляхтичів, потомків старовинних знатних родів, які стали крупними царськими урядовцями. Він робить висновок про виключне значення їх спадщини «для української інтелектуальної історії». Вони створили в дусі просвідчення візію Руси, як такої, що була повноправною, незалежною національною державою в сім’ї вільних європейських націй» (1. – С. 201).

Інші соціальні верстви були неспроможними перейняти державницькі устремління козацько-старшинської верхівки. Національна буржуазія формувалася повільно, а її суспільна активність була незначною. Типовим підприємцем на Україні був росіянин, єврей чи поляк, а не українець. Робітничий клас у своїй міській частині був прийшлий або зросійщений, а у сільській – залишаючись українським за своїм походженням і світосприйманням – слабо організованим, розпорошеним і майже не виділявся у сільському оточенні. Переважну більшість населення становило селянство, яке, власне, і втілювало тоді поняття «український народ». Його історична пам’ять зберегла генетичний код нації, але жорстока соціально-економічна реальність, нещадна експлуатація, убогість, темнота, затурканість – приглушували національну самосвідомість, зводили вся різноманітність інтересів до проблеми фізичного виживання.

Крім цих груп, в Україні існувала національна інтелігенція, інтелектуальна еліта, покликана зберігати і приумножувати культурні надбання народу, дбати про його освіту, моральне здоров’я, збереження національної ідентичності. Та в умовах політичної несвободи ця природна функція інтелігенції не могла бути реалізована. Імперські власті обмежували сферу інтелектуальної діяльності представників недержавних націй. Національна інтелігенція в Україні була нечисленною, а умови її діяльності несприятливі. Бути українцем і говорити українською мовою, визнавати існування українського народу, вивчати і поширювати українську культуру – це означало вступити в конфлікт з владою, з російськомовним оточенням. Перспективніше, «розумніше», було йти на державну службу та присвятити себе російській культурі. На це орієнтувала українців система освіти, весь устрій життя країни. «Чари імперії», які підкріплювалися можливістю блискучої кар’єри і матеріального благополуччя, паралізували національну волю багатьох українців. Цілі покоління інтелігенції і півінтелігентської верстви були, за висловом Євгена Маланюка, вражені хворобою «малоросійства», або внутрішньо національного каліцтва, національного пораженства (2). Наслідки цього відчувалися навіть тоді, коли ті, чи інші українські інтелігенти ставали в опозицію імперським властям. Ця опозиція, як правило, помітно не виходила за рамки російської опозиції самодержавству, тобто, перетворювалася у внутріімперську справу, справу удосконалення, «покращення» імперії, а не її знищення.

Нічого незвичайного у цьому не було. Вихована на традиціях і цінностях російської культури, українська національна інтелігенція певний час не могла не орієнтуватися на політичні доктрини і методи боротьби, вироблені росіянами, і змушена була обмежуватися їх пристосуванням до українських умов. Відчужена від власного народу, його традицій і культури, вона змушена була йти до нього, обтяженою цінностями і традиціями. Хоча і спорідненого, але іншого народу. Це був довгий і важкий шлях. Скалічена нація не могла породити цілком здорову, інтелектуальну еліту. Пошук власних шляхів, змужніння, духовне видужування відбувалося невільно. Але це був шлях до себе і колись його необхідно було пройти до кінця.

Ідеологічним і моральним орієнтиром української національної інтелігенції другої половини ХІХ ст. було Кирило-Мефодіївське товариство 1846 – 1847 рр. Об’єднавши найвидатніших представників тодішньої української інтелігенції, у тому числі В. Білозерського, М. Гулака, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, товариство поставило за мету радикально покращити життя українського народу. Його члени вважали, що для цього необхідно ліквідувати, перш за все, соціально-політичний, кріпосницький гніт. У цьому вони були послідовними прихильниками радикальних російських демократів і впевнено стояли на рівні свого часу.

Але у питанні про національне самовизначення українського народу кирило-мефодіївці були значно поміркованіші. Ідею самостійного існування України вони відкидали. Братерство виступало за демократичну українську республіку у складі загальнослов’ янської федерації. Національне відродження України, соціальне визволення її народу кирило-мефодіївці пов’язували з еволюцією Росії в цілому, з трансформацією імперії в демократичну федеративну державу. У поясненнях В. М. Білозерського до статуту Кирило-Мефодіївського товариства про Україну було сказано безапеляційно: «Окреме її існування неможливе» (3. – С. 36). Цей висновок різко суперечить змісту і настрою «Історії Русів», де Україна оцінюється не як периферія Великоросії, а як незалежна країна, що має власну політичну історію і лише під впливом вкрай несприятливих обставин порівняно недавно опинилась у складі Російської імперії.

Пантелеймон Куліш

«Історія Русів» була добре відома братчикам. Одні ознайомилися з нею ще у списках, інші могли прочитати її друкований варіант, що з’явився у 1846 році. Але усі вони, за винятком хіба що Т. Г. Шевченка, залишилися байдужими, а то і ворожими її ідейному спрямуванню. «…Юнацькому серцю нашому, – писав П. О. Куліш, – блаженному спокою під впливом загальноросійської науки і поезії, завдали рану… автори таких парадоксів, якими повна… славнозвісна «Історія Русів».

У своїй соціально-економічній програмі кирило-мефодіївці пішли значно далі авторів «Історії русів», що цілком зрозуміло, враховуючи, що останні жили у зовсім інших часових вимірах. Але у не менш важливому – визначенні національно-державних орієнтирів – приглушена національна свідомість братчиків виявилась не здатною піднятися до рівня «Історії Русів» і вирватися з тенет російського слав’янофільства, хай і витлумаченого з позицій поміркованого українського патріотизму.

Микола Костомаров

Члени товариства були впевнені, що у боротьбі з соціальним злом росіяни і поляки будуть їх братами, і не сумнівалися, що знищення самодержавства і станових привілеїв буде цілком достатнім для здобуття національної свободи. У «Законі божому» (книзі буття українського народу) – програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства, написаному М. І. Костомаровим – є твердження, якого не було і не могло бути в «Історії Русів»: «І панує деспот-кат (мається на увазі цар. – Авт.) над трьома братніми народами слов’янськими, править через німців, калічить нівечить добру натуру слов’янську…» (3. – С. 30). Спроба охарактеризувати імперський режим як наднаціональний не зв’язаний з російським суспільством, теоретично неспроможна і не підтверджується фактами. У світлі цього усі інші теоретичні положення «Закону божого» перетворюються у красиву утопію.

Світогляд члена Кирило-Мефодіївського товариства, геніального українського поета Т. Г. Шевченка, не вписувався в ідеологічні рамки цієї організації. Роман Шпорлюк, професор Мічіганського університету один з найобізнаніших українознавців сучасності, називає Т. Г. Шевченка «видатним політичним мислителем», який «прагнув незалежної України зі справедливим державним устроєм…» (4. – С. 163). Така оцінка на Заході найпоширеніша. Поступово вона утверджується і у вітчизняному українознавстві.

Однак, наступні покоління української інтелігенції, діячі національного руху 60 – 90-х років, виявилися не в змозі утриматися навіть на рівні далеко не беззаперечних прагнень кирило-мефодіївців, не говорячи вже про ідеали Т. Г. Шевченка. Діяльність національної еліти України в другій половині ХІХ ст. проходила, головним чином, в руслі україно-фільських громад, які виникли наприкінці 50-х – на початку 60-х років і після нетривалої еволюції визначили сферою своєї діяльності неполітичне культурництво.

Перехід до культурництва українофіли пояснювали неможливістю і безперспективністю політичної боротьби. В умовах жорстокої урядової реакції, переслідувань української мови і культури, з одного боку, зубожіння мас, їх неспроможності піднестися до розуміння своїх національних і соціальних інтересів, засвоїти сучасні політичні доктрини – з другого, український рух, згідно твердих переконань українофілів, міг зберегтися лише у цій, обмеженій рамками культурно етнографічної діяльності, сфері. У цих вузьких рамках він і продовжував існувати десятиліттями. Мало хто з освічених людей, які вважали себе українцями, чи відчували симпатії до української культури, не говорячи вже про письменників, істориків, етнографів, інших представників національної інтелігенції, не пройшли школу громад. Вклад громадівців у національне відродження українського народу, збереження його мови, розвитку літератури, відтворення історичного минулого, розвінчування його антинаукових, великодержавницьких фальсифікацій величезний. Без їх самовідданої культурницької діяльності українське національне відродження було б неможливе.

Оцінюючи з висоти сьогодення культурницький вибір української національної інтелігенції, слід визнати його глибоку умотивованість. В радикальних формах (таємних гуртках з антиурядовими намірами) український національний рух, який втілювався у діяльності надзвичайно тонкого прошарку інтелектуальної еліти, без ризику бути вщент розгромленим і відкинутим на десятиліття, зберегтися не міг. Досвід Кирило-Мефодіївського товариства підтверджував це переконливо.

Але життя досить часто змінювало обставини, розширюючи «межі можливого». Те, що вчора здавалося нереальним, могло бути цілком здійсненим сьогодні, чи завтра. Усвідомлення цього, а значить і готовності змінювати поведінку, швидко визначили нові орієнтири, бракувало членам громад. У переважної більшості з них сформулювалося тверде переконання про виключність етнографічного українофільства, про неможливість постановки політичних питань взагалі. Один з видатних українофілів 70 – 90-х років, відомий письменник і громадський діяч О. Я. Кониський так характеризував зміст роботи своїх однодумців: «Я запевнився, що нема другого путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти сього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і прикладом життя. Іти сією стежкою – і значить бути українофілом … Кажу: само лишень українофільство може спасти народ від страшенної темноти, убожества, деморалізації і експлуатації його різними п’явками: «Коли б я міг, я б сказав у вічі хоч би самому імператорові: «Українофільство – спасєніє Росії! Візьміться за нього – і спасетеся, і спасете» (5. – С. 24). Такою була програма практичної діяльності українофільських громад.

Була у них також мрія, ідеал майбутнього: автономна Україна у складі Російської держави. На більше навіть у мріях члени громад не сподівалися.

Але ж вони не могли не розуміти просту річ: національний рух неминуче висуває на порядок денний питання про політичну незалежність. Це аксіома, яка підтверджувалася досвідом багатьох народів світу. Життя вимагало відповіді: чи розвивається український народ у напрямку утворення власної держави, чи він приречений на бездержавне існування.

Ставлення українофілів до самостійницької перспективи власного народу було негативне. У кращому випадку, відповідь зводилась до висновку: не час. «…І українська мова, і українська політична самостійність складають ще проблему, для вирішення якої може, потребуються століття» (6), – писав у листі до О. Алчевського у 1863 році П. І. Куліш. А у післямові до «Чорної ради» він вказав, що цим твором прагне «виставити в усій виразності уособленої історії політичну марноту… України і довести кожному хитливому розуму … моральну необхідність злитися в одну державу південноруського племені з північним». Песимізм у оцінці перспектив національного визволення України був властивий і М. І. Костомарову, і В. Б. Антоновичу.

Навіть демократично настроєні українофіли не знаходили аргументів для обгрунтування незалежності України. Вони залишалися певними, що маси не свідомі необхідності боротьби за своє визволення, що залишаються міцними підвалини абсолютизму в Росії, а російські демократи не у змозі кинути йому виклик. Ця остання обставина здавалася особливо важливою; приймалася як аксіома, як самозрозуміла думка, що доля українського народу найтісніше зв’язана з долею інших народів імперії, особливо, російського народу. Цей історичний зв’язок, на думку членів громад, не залишає підстав для надій на самостійне політичне існування України. Що ж стосується часткового вирішення питання – здобуття автономії – то це сприймалося як цілком можлива річ. Автономії, на думку українофілів, можна досягти у співпраці з урядовими колами чи опозиційними царизму силами. Українофіли – консерватори сподівалися на сприяння перших, демократи – других.

Концентроване антисамостійництво, яке панувало в українському національному русі 60 – 90-х рр. ХІХ ст., мало глибоке підґрунтя. Причин занадто багато, але на одну самі члени громад пізніше вказували особливо часто: традиційна відчуженість від власного народу, його культури і звичаїв заглибленість у російську культуру, її цінності і орієнтири. Український національний рух переживав пору свого дитинства і не був готовий виступити з самостійною політичною програмою, обмежуючись пристосуванням до власних потреб чужих ідей. Софія Русова, яка добре знала психологію, світогляд українофілів, писала, що вони, «…виховані в російській школі, в російському суспільстві, не мали віри в державні сили українського народу і все трималися за російські погляди, за російську державну систему, вважаючи федерацію і тісну згоду з Росією за найбільше щастя для України» (7. – С. 163). Таким чином, насправді аполітизм громад, етнографічне українофільство – це не що інше, як особливий напрямок політики, як би від цього слова не відхрещувалися громадівці. Це політика людей, які щиро любили український народ, бажали йому добра, але не знали по-справжньому можливостей цього народу і не знаходили в собі сили і рішучості для боротьби за його визволення. Ці погляди – органічне відторгнення ідеї незалежності України – складали цілу політичну традицію, потужне інтелектуальне поле, яке формувало свідомість нових поколінь української інтелігенції.

Але орієнтація громад на політичне культурництво з його туманними надіями на автономію не могла продовжуватися нескінченно. З роками в українофільському русі все більше і більше посилювалися радикальні елементи, які схилялися до активніших форм діяльності. Це була реакція на ті глибокі зміни в суспільстві, якими супроводжувався капіталістичний розвиток України в умовах імперського гніту. Від українофільських громад, які поступово оновлювалися і ставали все численнішими, стали відколюватися молодіжні гуртки – молоді громади, у тому числі з сильними самостійницькими настроями. Як «гурткове явище» українське самостійництво з’явилося 1888 р. Так, принаймні, вважав відомий філософ, у 80-ті роки ХІХ ст. студент Київського університету, учасник молодіжних гуртків Б. О. Кістяківський (8. – С. 135).

Найвідомішою молодіжною організацією, яка виступала з окремою платформою, що різко відрізнялася від поглядів представників старих громад, було «Братерство Тарасівців», яке склалося у 1891 р. і за два роки існування об’єднало молодіжні гуртки Харкова, Києва, Чернігова, Одеси і деяких інших міст. «Тарасівці» відмежувалися від громадівців-українофілів, хоча і визнали їх видатний вклад в українське національне відродження. У єдиному документі, який зберігся в результаті діяльності «Братерства Тарасівців» – «Profession de foi молодих українців» – відзначається: Українофільство показало нам і цілому світу, що існує, нидіє якийсь зневолений, зрабований народ, що зветься українцями: воно поставило нашу ідею на міцний науковий грунт» (9. – С. 202). Але молодь була певна, що часи етнографічного українофільства минули. «Що минуло, те не повернеться». Доля людини тісно зв’язана з долею нації, до якої вона належить. Нація, особливо така, якою є українська, за твердим переконанням членів «Братерства Тарасівців», у свою чергу, може вільно розвиватися лише тоді, коли має власну державу. Для «Тарасівців» це була аксіома і своєрідний «категоричний імператив» – загальний обов’язковий моральний закон, яким вони мали керуватися. Ось чому завдання кожного українського патріота полягає в тому, щоб «віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю». (9. – С. 202).

«Profession de foi для молодих українців» був лише частиною програми «Братерства Тарасівців», яка у повному об’ємі не збереглась. У споминах одного з фундаторів і ідеологів І. Л. Липи, пізніше відомого українського письменника і активного діяча самостійницького руху, відзначалося, що програма молодих «Тарасівців» передбачала есерівське вирішення аграрного питання з націоналізацією землі, містила соціал-демократичні пункти щодо робітничого питання. Але найважливішою була політична частина програми. Вона передбачала «сепаратизм, самостійність України. Іншої України, як самостійної, Тарасівці собі й не уявляли» (10. – С. 264), – писав І. Липа.

Поява «Братерства Тарасівців» була серйозним викликом аполітичному українофільству. Але заклики до боротьби за власну державність, попри те, що були сформульовані у загальній формі і не містили програми конкретних дій, старими громадівцями були відкинуті як абсолютно нереальні, передчасні, донкіхотські. До того ж, досить швидко «Тарасівці» опинилися у полі зору царської поліції, яка замах на «єдину і неподільну» сприймала як один з найтяжчих злочинів.

Частина членів братерства була заарештована, і інших вислали в села.

…

(продовження буде)

Турченко Ф. Г.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
1. ПРІЦАК О. Місце Липинського в українській інтелектуальній історії // Сучасність. – 1983. – № 1 – 2.
2. МАЛАНЮК Є. «Малоросійство» // Літературна Україна. – 1990. – 13 вересня.
3. КОСТОМАРОВ М. І. «Закон божий» (Книга буття українського народу). – К.: Либідь, 1991.
4. ШПОРЛЮК Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця ХУІІІ – початку ХІХ століть // Україна: Наука і культура. – К.: 1991. – Вип.25.
5. КОНИСЬКИЙ О. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1986. – С. 24
6. Україна (Київ). – 1928. – № 11. – С. 107 – 108.
7. РУСОВА С. Мої спомини // За сто літ. Матеріали з громадського і літературного життя України ХІХ – початку ХХ ст. За ред. академіка М. С. Грушевського. – К., 1928.
8. КІСТЯКІВСЬКИЙ Б. О. Українці і російське суспільство // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 1. – С. 135.
9. Правда (Львів). – 1883. – Т. XVI (квітень).
10. ЛИПА І. Братерство Тарасівців (Спомини) // Літературно-науковий вісник. – 1925. – УІІ – УІІІ.
…

Джерело:
Турченко Ф. Г. УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНИЦЬКА ІДЕЯ НА ЗЛАМІ ЕПОХ (СЕР. XIX СТ. – 1917 Р.)
Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 1993. – Вип. І. – 204 с.

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Turchenko_Fedir/Ukrainska_samostiinytska_ideia_na_zlami_epokh_ser_KhIKh__1917_r/
Українська самостійницька ідея на зламі епох (сер. ХІХ – 1917 р.)
Федір Турченко