В Україні в усі часи знаходились люди, котрі своєю діяльністю закладали основи розвитку суспільства на століття вперед. 200 років тому на Слобідщині яскравими зірками небосхилу просвітництва палали імена Олександра Паліцина та Василя Каразіна. Про їх справи у нашому краї і піде мова у цьому нарисі.

Портрет О.Паліцина французького художника П.Берже, 1813 р.

Олександр Олександрович Паліцин у 1792 р. викупив у нащадків Андрія Андрійовича Кондратьєва хутір Попівка (північніше села Залізняк, сьогодні – у Сумському районі). Йому сподобався ландшафт місцевості на зразок альпійської, а тихоплинне сільське життя на віддалі від гамірного міста найкращим чином сприяло реалізації творчих планів на майбутнє. Швидко облаштував навколишній життєвий простір – великий будинок на багато кімнат, навколо – садово-парковий ансамбль в англійському стилі, ставок та пасіка.

Дякуючи вродженій харизмі, набутій комунікабельності та ерудиції – оточує себе друзями з числа місцевої еліти, поміщиків, колишньої козацької старшини. Завойовує таку повагу та авторитет серед дворян, що вже в 1795 р. (потім – ще і в 1798 р.) обирається повітовим маршалком («предводителем дворянства») Сумського повіту. Практично, кожен пан з навколишніх сіл регулярно навідувався до Паліцина. Спочатку – для знайомства, з цікавості. Згодом – як до приятеля, за порадою чи просто заради спілкування. Кондратьєви і Алфьорови, Шидловські і Надаржинські, Штеричева і Подгоричани, Рахманова і Камбурлєй, Подольські, Романови, Кардашевські… Аскетичний, але високо інтелігентний і культурний стиль життя Паліцина, його бібліотека, дизайн обійстя, мистецька колекція, манера спілкування справляли на місцевих поміщиків неабияке враження. Поступово у них теж розвивався смак нового, європейського типу облаштування свого побуту, з’явилася тяга до нових знань, самоосвіти, культурних надбань людської цивілізації. В околицях Сум заводяться перші приватні бібліотеки, грубо збиті лавки поступаються місцем добротно виготовленим лакованим меблям, а за обідом, замість дівчат у вишиванках, «по-європейськи» прислужують «горничные» у білих фартушках та очіпках.

У переконанні, що новий господар Попівки має не тільки смак в архітектурі, а й хист до створення такої, знайомі поміщики стали замовляти Паліцину проекти будинків та господарських приміщень для своїх маєтків. Зокрема, Кондратьєви у Низах та Залізняку, Штеричева з Басів, Надаржинські у Кам’янці побудували собі будинки згідно цих креслень. Шидловські у Старому Мерчику, Медведєв у Сумах, Камбурлєй у Хотіні – забудовували двори господарськими будівлями та різними архітектурними визисками згідно проектів Паліцина. Також майже кожен поміщик намагався увіковічнити своє ім’я, збудувавши храм у володарському селі. Штеричева – у Штепівці, Надаржинські – у Кам’янці, Карпов – у Боромлі, Куликовський – у харківському Рокитному, Островерхов – у Одринці, Якубинський – у Радомлі. Це все – церкви за кресленнями Олександра Паліцина. Успенський храм у Верхній Сироватці також багато дослідників відносять до витвору рук Паліцина, але, на мою думку, його, під керівництвом наставника, спроектувала прийомна донька Олександра Олександровича – Катерина Алфьорова.

Нас же найбільше цікавить найстаріша, що збереглася до нашого часу, церква на Краснопільщині – Троїцький храм у селі Славгород, адже він збудований також за проектом Паліцина. Володарі маленького, на той час, села Тростянець, трішки більшого села Кам’янка, та великого майже містечка Славгород, багаті поміщики Надаржинські – одні з найближчих друзів Паліцина. То ж не дивно, що саме йому замовили і проект нового, кам’яного головного храму села, котрий мав стояти в самому центрі Славгорода поруч з їх будинком та замінити всі старі дерев’яні церкви. Олександр Паліцин мав особливий смак у проектуванні храмів. На його думку, ця культова споруда має за своїм виглядом якомога ближче нагадувати старовинні античні храми Греції та Риму. Строга класика, прямі кути і лінії, високі колони, ніяких визисків з прикрасами. Довіра Надаржинських у повній мірі дозволяла втілити такий задум.

В уяві Паліцина, а потім і на папері, проявляються контури ампірної перипторіальної споруди, котра безпомилково нагадує знаменитий афінський Парфенон – довга закрита зала, по всьому периметру рівномірно оточена колонами, трикутні фасади, двосхилий дах. Але ж у православного храму має бути висока дзвіниця, – як бути, як вписати її у класичний стиль? Знову в уяві виникає фантазія, мов якийсь велетень ставить один на другий велетенські кубики, увінчані маленькою напівсферою куполу… Все, проект готовий. Тільки два храми на всю Російську імперію збудували у такому стилі – Петропавлівський собор у Севастополі (1792 р., архітектор – В.Рулєв) та цей шедевр архітектури у Славгороді.

Проект О.Паліцина Троїцького храму для с.Славгород.

На жаль, у ті часи бракувало кваліфікованої робочої сили. Часто роботи виконували місцеві селяни, кріпаки, чи наймані випадкові «шабаї». Відповідно, впершись в якусь складність з реалізацією задуму архітекта, такі «робітнички» спрощували собі життя, ліплячи ту чи іншу частину будівлі згідно свого професіоналізму. Олександр Паліцин, після візиту до Славгорода, так розповідав про цей жах у листі до Василя Ярославського: «Не мудреная также для тебя новость, что на днях станут святить церковь славгородскую, в которой из 32 кривых столбов всякий на свой лад искривлен, где колокольня вместо круглого купола покрыта на четыре угла шапкой и где в три года четыре штукатурки облупились почти со всех стен».

Все ж, на свято Трійці 1807 р. храм освятили і він успішно виконує свою функцію до сьогодні. Ще здалеку видно, що купол на дзвіниці – не зовсім купол, а, як писав Паліцин – «шапка на чотири кути», та й колони, коли зблизька придивлятися – не зовсім рівні… ну то таке. Найбільше ж зіпсували церкву вже поміщики Голіцини у 1843 р., добудувавши по боках два глухих приділи, котрі мало гармонують з основною будівлею, перегородивши галерею колонади… Та це не головне. Головне – що храм зберігся, діє, прикрашає село. Багато де взагалі нічого не збереглося, немає, та вже й не буде…

Храм в с.Славгород з добудовою, наш час.

Час від часу Паліцин полишав олівець і циркуль та брався за гусяче перо. Поезія, словесність полонила його душу ще з кадетських часів. Спочатку у віршованій формі перекладав твори відомих французьких просвітителів, а у 1807 р. вирішив переспівати віршем прозовий переклад зі старослов’янської мови свого кумира Олександра Шишкова «Слова о полку Ігоревім». Віршовані переклади цієї знаменної пам’ятки древньої літератури від Шевченка, Франка, Котляревського, Мирного, Рильського та Тичини теж звичайно, будуть… та пізніше, після Паліцина. Отже, Олександр Паліцин – перший в Україні, хто звіршував «Слово…» сучасною мовою. А після нього вийшло «Послання до Прівєти» – критичний твір, що наробив немало галасу у літературному середовищі початку XIX ст. Навіть Пушкін у свої 16 років не пройшов мимо нього і написав у відповідь «Тінь Баркова». Ось такий письменник жив зовсім поруч з нами, у Залізняку – і знали його у всій імперії.

Твори О.Паліцина, видані у 1807 р.

Мальовнича природа Попівки найкращим чином сприяє неспішному спілкуванню, реалізації творчих планів та думкам про вічне. У цій атмосфері все частіше стали траплятися випадки, коли у гості до Паліцина одночасно приїздили два-три представники передового дворянства і, за чашкою кави чи келихом вина, довгими вечорами, під солов’їний спів, розлого ділилися враженнями від витворів літератури, живопису, архітектури; просто обговорювали новини культурного, освітнього життя як далеких столиць, так і рідного краю; творчо пліткували. Кому це припало до душі – стали навідуватись на подібні зустрічі спеціально та регулярно. Коло спілкування розросталось. Виник своєрідний «клуб за вподобаннями», котрий, спочатку жартома, потім – і серйозніше, учасники стали величати «Попівською академією». Комусь прийшла ідея – приїхати з сином-парубком, може і йому буде цікаво. А якщо цікаво – то, можливо, попросити Паліцина, щоб чадо пожило у нього, підучилось літературі, архітектурі, мистецтву. Адже на початку XIX ст. жодних навчальних закладів, окрім церковно-парафіяльних шкіл, на Слобожанщині не було. Читати, писати, рахувати панські дітки вміли, та хотілося вже, щоб і в мистецтві знались, і самі творити вміли. Таким чином, оселя Паліцина стала ще й своєрідним навчальним закладом, факультативом з викладанням гуманітарних дисциплін за індивідуальною програмою. Пройшовши таке навчання, діти малопомісних дворян вже й самі могли зійти за вчителя. Так, Василь Ярославський, учень Паліцина, навчав сина Богдановича та доньку Донець-Захаржевського у Басах.

Нам же цікаво буде згадати ще одного учня Паліцина, котрий служив приватним вчителем у селі Рясне. Отже, ряснянський поміщик Дмитро Хрущов найняв учня Паліцина Сергія Глінку для навчання своїх синів Олександра, Петра та малого Костянтина. Останній з них, як відомо, у свій час стане засновником ряснянського Свято-Дмитрівського монастиря. Та надії Хрущова у повній мірі не виправдались. Глінка не мав певної системи освіти, старших дітей навчав сяк-так читати французькою, меншого – заучувати напам’ять та декламувати релігійні твори. Глінка відверто сумував у селі за веселим столичним життям, дійшло до сварки з поміщиком. Вчитель вимагав у нього гроші за навчання, у сумі, котрої вистачило б на дорогу до Москви, та Хрущов відмовив. Глінка став погрожувати, що доповість владі, як пан тисне на кріпаків та знущається з них, вимагаючи безвилазно тяжко працювати на винокурні. Після цього відбув у Попівку до Паліцина і сидів там, адже коштів на більш далеку поїздку бракувало. Хрущов тихенько домовився з Паліциним, прислав до нього синів, котрі, навчені батьком, слізно стали благати вчителя повернутися. Паліцин з Ярославським приєдналися до умовлянь і Глінці нічого не залишилось, як повернутися у Рясне.

Слід сказати, що на той час Дмитро Хрущов вважався одним з найкращих винокурів Лівобережної України. Облаштування спиртового заводу коштувало йому дорого – більше 50 тисяч рублів. Щоб отримати такі гроші, поміщику довелося закласти Шидловському своє село Степанівку (сьогодні – Сумського району). Вчасно ж віддати гроші не вийшло, виручив курський губернатор Камбурлєй, котрий викупив у Шидловського Степанівку для себе, виплативши борг Хрущова. Взамін за це Хрущов мав їхати з Рясного у Полтавську губернію «піднімати» винокурню міністра Внутрішніх Справ імперії Кочубея, друга Камбурлєя. Згодом Кочубей віддячив Хрущову, влаштувавши двох старших його синів спочатку до сенатського училища, а потім – на роботу у Волинську губернію.

Василь Каразін

А ось такий випадок стався у 1804 р. Харківський губернатор Іван Бахтін зацікавився у Василя Каразіна фактом падіння метеориту на землях великобобрицької поміщиці Єлизавети Рахманової. Каразін же, у свою чергу, завірив губернатора, що поруч мешкає Олександр Паліцин, котрий жваво переймається всіма науками, тому краще хай він і розвідає про цей метеорит все можливе та докладно доповість. Паліцин сповна виконав таке доручення, виловив усіх свідків катастрофи небесного гостя та художньо записав їх розповіді; забуті уламки метеориту, що впав у 1787 р. близ Жигайлівки, були знайдені у харківського аптекаря Піскуновського і передані на детальне дослідження до Імператорської Академії наук у Петербурзі.

(закінчення буде)

Джерела.
О.Десятниченко “Паліцинськими стежками”, Харків, 2018.
О.Десятниченко “Історія Самотоївки від найдавніших часів”, Харків, 2014.
О.Кисельов “Легенди Сум”, Суми, 2019.
В.Комаров “Каразин против Кондратьева”, “Ваш шанс”, 2007.
Д.Кудинов “К 230-летию падения сумского метеорита”, “Ваш шанс”, 2017.
“Харьковский сборник”, Харків, 1887.

О.ДЕСЯТНИЧЕНКО, краєзнавець
с. Самотоївка

Краснопільська районна газета “Перемога”
7 лютого 2020 р.

Веб-джерело:
https://desalex.ru.gg/_Palitsyn&Karazin
Про справи у нашому краї Олександра Паліцина і Олександра Каразіна