Федір Турченко: П.Скоропадський і М.Міхновський 1918 p. – дві моделі державного будівництва (ч.2)

(продовження)

***

Коли делегати УДХП прибули 27 квітня 1918 р. до Києва на свій партійний форум, то виявилося, що там на днях буде також проведено з’їзд «Союзов земельных собственников», причому члени Української народної громади – напівлегальної організації, яка готувала переворот П.Скоропадського, братимуть участь у його роботі. У таких умовах лідери УДХП, у тому числі й М.Міхновський, вирішили провести 29 квітня свій окремий з’їзд, на якому сподівалися досягти компромісу з Центральною Радою, добившись істотної корекції її політичного курсу. Але німецьке командування заборонило проведення цього з’їзду, заявивши, що керівника держави повинен обирати «весь народ», тобто і члени «Союзов земельных собственников»[16].

Володимир Шемет

У своїй статті про М.Міхновського В.Андрієвський згадує про подію, що відбулася напередодні з’їзду «Союзов». Про неї йому розповів В.Шемет. Суть її полягала в тому, що пізно увечері 28 квітня до київського помешкання Шеметів, де у той час жив М.Міхновський, завітав генерал П.Скоропадський, майбутній гетьман. У розмові гість проінформував про подію, яка станеться 29 квітня, і попросив підтримки хліборобів-демократів або хоча б їхнього нейтралітету. В.Шемет заявив, що «проти гетьмана і гетьманства ніхто з хліборобів виступати не буде». При цьому він поставив за умову, щоб прем’єр-міністром у гетьманському уряді, який буде сформований після перевороту, був призначений М.Міхновський. Як пише В.Андрієвський, «майбутній гетьман дав на те своє слово»[17].

Хлібороби-демократи проти обрання П.Скоропадського гетьманом справді не виступали, а серед 6 тис. делегатів з’їзду землевласників, на якому відбулося це обрання, були як приватні особи і деякі члени УДХП. Але, напевне, підстав для оптимізму у М.Міхновського після з’їзду й обрання П.Скоропадського гетьманом було мало. М.Єреміїв, який за три тижні до гетьманського перевороту вийшов у відставку з посади секретаря Української Центральної Ради, описав у своїх спогадах зустріч із М.Міхновським, що відбулася саме 29 квітня:

« – Ну що, догулялись? – сухо запитав він мене…

– Догулялися, та не всі, – відповів я. – Тепер це для вас широке поле діяльності.

– Помиляєтеся, – відповів він ще з більшим сумом, – такі речі мені не до смаку і я повертаюся до Харкова до свого адвокатського кабінету»[18].

Хоча М.Міхновський і не залишив Києва (на короткий час він виїхав до рідної Турівки), слова про намір повернутися до адвокатської практики у Харкові та залишити політику свідчать про глибину його відчаю, викликаного гетьманським переворотом і крахом спроб реформувати Центральну Раду.

Але, очевидно, М.Міхновський, як і його однодумці, швидко опанував себе. Наступного дня, 30 квітня 1918 р., хлібороби-демократи нарешті зібралися на своє окреме засідання. Було вирішено звернутися до гетьмана з листом, в якому сформулювати своє бачення складу і завдань уряду: «…Незалежна, вільна народня українська держава; …Буде скликано повноправну, вибрану усім народом Українську Державну Раду; … Після скликання Державної Ради нічого без згоди Ради робитися не буде; …Аби великі маєтки на законній підставі були у власність між хліборобами; …В українському уряді більшість постів повинно належати тим діячам, які тривалою працею показали відданість українській національній ідеї…, у ньому не повинно бути людей, які тяжіють до Росії, чи Польщі». Ознайомившись із листом, гетьман надіслав хліборобам-демократам відповідь, яка закінчувалася словами: «Думки, висловлені в заяві вашій, взагалі й мої думки»[19]. Однак нічим конкретним ця відповідь не була підкріплена. Зокрема не була прокоментована пропозиція хліборобів-демократів призначити М.Міхновського головою Ради Міністрів.

Після перевороту, який для керівників Центральної Ради виявився несподіваним, постать М.Міхновського як можливого керівника уряду і гаранта українського характеру його політики стала всерйоз розглядатися навіть у соціалістичних колах. Є.Чикаленко у бесіді із М.Міхновським (щоденниковий запис від 6 червня 1918 р.) відтворив свою розмову з В.Винниченком: «…Після перевороту 29 квітня той самий Винниченко говорив у моїй хаті…: шукайте Міхновського, привезіть його швидше, кажуть, він у добрих відносинах зі Скоропадським, нехай М.Міхновський стає до влади, бо він хоч національну нашу державу збереже, а за соціальний бік ми з ним потім боротимемося»[20].

Саме так і діяв М.Міхновський. Як зазначає В.Андрієвський, посилаючись на інформацію з листа до нього А.Лівицького, М.Міхновський після перевороту був на аудієнції у П.Скоропадського. Однак змінилася ситуація, політичні пріоритети були визначені і ставлення П.Скоропадського до М.Міхновського стало іншим: замість посади голови кабінету чи ключового міністра той запропонував йому третьорозрядну роль особистого радника – «бунчужного товариша». А цього часу гетьманські представники вели інтенсивні переговори про участь в уряді українських есдеків і есерів. Виявляється, гетьман був готовий співпрацювати із радикальними соціалістами. Що ж стосується М.Міхновського, то він не відповідав оточенню П.Скоропадського саме за його послідовно самостійницькі позиції[21].

Про цю розмову з М.Міхновським П.Скоропадський у своїх «Спогадах» не згадує, хоча зазначає, що крім уже згаданої ним першої зустрічі, він ще «бачився декілька разів з Міхновським, Шеметом…»[22]. Коли саме відбувалися ці зустрічі він не пише, хоча за змістом можна зробити висновок, що одна з них цілком могла припасти на дні, коли формувався гетьманський кабінет. Але на сторінках «Спогадів», де описуються перші дні гетьманства, коли велися інтенсивні переговори з різними політичними діячами щодо складу майбутнього кабінету, зазначається, що, крім інших кандидатів до уряду, «йшла мова ще про Міхновського і Липинського, але обох не було тоді в Києві»[23].

Сергій Шемет

На момент проголошення гетьманату М.Міхновського справді не було в Києві. С.Шемет пише, що на той час «він саме перебував в ріднім селі на Прилуччині, прикований до ліжка тяжким приступом ревматизму». Однак, за інформацією того самого С.Шемета, негайно після перевороту його, ще хворого, було доставлено друзями до Києва автомобілем[24].

Із огляду на сказане, наведений П.Скоропадським аргумент нам не здається переконливим. М.Міхновського навіть не слід було шукати, бо він сам поривався до центру подій, до Києва. Цілком можливо, що справа не в тому, що П.Скоропадський щось забув чи неточно описав. Напевне, він просто не став описувати зустріч, спомини про яку викликали у нього неприємні асоціації.

Зустріч із М.Міхновським справді мала місце. Про це свідчать декілька різних джерел. Так, Є.Чикаленко у своєму щоденнику пише, що ця зустріч готувалася, і підтверджує, що на ній мала йти мова про склад нового кабінету і провідне місце у ньому М.Міхновського: «…Був у мене В.Липинський і казав, що гетьман закликає… до себе Міхновського, певне, доручить йому скласти кабінет. Міжпартійна організація СУП, т. є. Союз українських партій, вже склала список міністрів, який має подати гетьманові Міхновський»[25]. Про зустріч писав і С.Шемет. П.Скоропадський, пише він, на ній досить довго умовляв М.Міхновського погодитися не на роль голови уряду чи провідного міністра, а на посаду «бунчужного товариша». М.Міхновський був відверто розчарований, але перш, ніж відмовитися, попросив час для обдумування і радився з цього приводу із товаришами, зокрема із С.Шеметом[26]. П.Скоропадський, напевне, свідомо упустив факт, який не вписувався у концепцію його «Спогадів».

Дмитро Дорошенко

Про візит М.Міхновського до П.Скоропадського як про факт, свідком якого був він, писав у своїх спогадах Д.Дорошенко. Перебуваючи у гетьманському будинку в перші дні формування кабінету, він зустрів там і М.Міхновського. «Йому, – пише Д.Дорошенко, – було запропоновано посаду (забув, як вона точно називалася), яка мала характер вищого урядовця для особливо важливих доручень при особі гетьмана, але він не хотів її брати. Мене це дуже здивувало, бо хоч посада й не носила гучного титулу, але була значна і впливова, бо давала постійний безпосередній доступ до гетьмана, і змогу інформувати його про все, що діялося в краю помимо офіціальних звітів і повідомлень, мала вплив на всякі призначення та іменування»[27].

Про спробу П.Скоропадського залучити М.Міхновського до роботи в гетьманському кабінеті писав і Є.Чикаленко, посилаючись на свою розмову з М.Синицьким, який разом із О.Лотоцьким був на прийомі у гетьмана. П.Скоропадський нарікав, що українці не хочуть іти допомагати йому будувати державу, говорив, що він витворив для Міхновського у себе посаду, рівну міністерській, але той одмовився[28]. Д.Дорошенко пояснював цю позицію М.Міхновського його особистою амбіцією, яка «не дозволяла йому брати посаду, нижче міністерської»[29].

Можливо, в оцінці Д.Дорошенка є частина істини, хоча рішення М.Міхновського не було суто особистим: свою позицію він узгодив з учасниками зборів Союзу українських партій, які вирішили, що М.Міхновському не слід погоджуватися на запропоновану посаду, бо вона цілком залежить від гетьмана, який у будь-який момент може звільнити його і, таким чином, «не зробивши нічого для України, осоромить себе на віки, бо йому поставиться в вину те, що він пішов на послуги у той час, коли уряд гетьманський вів обрусительську політику». Сам М.Міхновський так прокоментував відмову: «…Я зовсім не хочу грать роль вишибайла при гетьманові… Я людина громадська і хочу разом з іншими українцями працювати в українському уряді»[30]. Він вірив, що український кабінет буде створений і його позиція буде цьому сприяти.

Пізніше, коли стало зрозуміло, що сподіватися на зміну складу кабінету найближчим часом не доводиться, у середовищі українських політиків відмова М.Міхновського співпрацювати із П.Скоропадським стала оцінюватися як помилка. Є.Чикаленко 31 серпня 1918 р. записав у своєму «Щоденнику»: «Тепер і Шемет визнає, що то була помилка, а тоді, коли я умовляв Міхновського не одмовлятися від цієї посади, то Шемет не підтримував мене, а згоджувався із Міхновським, який казав, що він не хоче йти на послуги до гетьмана, щоб українське громадянство не обурилося на нього»[31].

Разом із М.Міхновським відмовилася співпрацювати із гетьманським режимом і його партія, ставши в опозицію, але не залишаючи надій на еволюцію гетьманського режиму, прагнучи всіма легальними способами прискорити її[32]. До легальної опозиції стали і деякі інші національні партії та організації, зокрема самостійники-соціалісти, соціалісти-федералісти, Українська трудова партія. Вони створили Український національно-державний союз (УНДС), метою якого була «активна участь у державному будівництві». У середині травня 1918 р. за участю М.Міхновського союз відреагував і направив до гетьмана меморандум, у якому звинуватив кадетів і октябристів, які складали кабінет П.Скоропадського, в антинаціональній політиці: «Добрий державний лад може завести тільки національний діловий кабінет, складений у більшості з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які б мали повне довір’я широких українських мас»[33].

(закінчення буде)

16 Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр. – Т.ІІІ. – Відень, 1921 (перевидання вид-ва Чарторийських. – Нью-Йорк, 1969). – С.142.
17 Андрієвський В. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії) // Визвольний шлях. – 1974. – №4. – С.609.
18 Єреміїв М. За лаштунками Центральної Ради // Український історик. – 1961. – №1-4. – С.161.
19 Шемет С. До історії української демократичної хліборобської партії // Хліборобська Україна. – Кн.1. – Відень, 1920.- С.71; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. 1917-1920 рр. – Т.ІІІ. – С.143.
20 Чикаленко Є. Щоденник. – Т.ІІ: 1918-1919. – К., 2004. – С.53.
21 Андрієвський В. Микола Міхновський. – С.609-610.
22 Скоропадський П. Спогади. – С.137.
23 Там само. – С.159-160.
24 Шемет С. Микола Махновський. – С.24.
25 Чикаленко Є. Щоденник. – Т.Н. – С.32.
26 Шемет С. Микола Міхновський. – С.24.
27 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). – 2-е вид. – Мюнхен, 1969. – С.253.
28 Чикаленко Є. Щоденник. – Т.ІІ. – С.128.
29 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. – С.253.
30 Чикаленко Є. Щоденник. – Ч.ІІ. – С.51.
31 Там само. – Т.ІІ. – С.109.
32 Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. – KH.V. – Відень, 1924-1925. – С.24.
33 Нова рада. – 1918. – 14 травня.

Турченко Федір Григорович – д-р. іст. наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету.

Джерело:
Федір Турченко П.Скоропадський і М.Міхновський 1918 p.: дві моделі державного будівництва. – Український історичний журнал. – К.: «Дієз продукт», 2008. – Вип. 4, (№481). – 240 с.

Веб-джерело (pdf-файл):
https://shron1.chtyvo.org.ua/Turchenko_Fedir/PSkoropadskyi_i_MMikhnovskyi_1918_p_dvi_modeli_derzhavnoho_budivnytstva.pdf?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.