Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. Внутрішня людина

ВНУТРІШНЯ ЛЮДИНА

Образ «внутрішньої людини» походить із Послання святого апостола Павла до ефесян, де сказано: «Для того схиляю коліна свої перед Отцем, що від Нього має ймення кожен рід на небі й на землі, — щоб Він дав вам за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім…»[1]. По-грецькому це звучить «eis ton eso anthropon», по-латинському — «in interiorem hominem», по-слов’янському — «во внутреннєм человіці»…

Євангеліє учителное, албо казаня на кождую неділю и свята урочистыі. – Київ: Друкарня Києво-Печерської лаври, 1637.

І що ж воно таке, ця «внутрішня людина»? Ясна річ, цей образ тлумачили по-різному, та найчастіше під «внутрішньою людиною» мали на увазі душу — досить пригадати хоч би знамениту київську «Учительну Євангелію» 1637 року. Свого часу Дмитро Туптало написав навіть спеціальний трактат під назвою «Внутрішня людина», в якому, зокрема, стверджував: «Людина подвійна — зовнішня і внутрішня, тілесна й духовна. Зовнішня, тілесна людина — видима, а внутрішня, духовна — невидима… Зовнішня людина складається з багатьох членів, тим часом внутрішня стає досконалою завдяки розуму, розумінню себе та страху Божому».

Притча про багача і смерть із “Євангелія учительного”. 1637 р.

Це поняття відігравало ключову роль і в антропології Сковороди, який вважав, що «внутрішня людина» захована в зовнішній людині так, як ідея в матерії, а її поява — то не що інше, як «друге народження», «переображення» чи «воскресіння». Але не слід думати, що образ «внутрішньої людини» існує тільки на ґрунті християнської філософії. Аж ніяк. Він багато важить, скажімо, для просвітників. «Просвітники, — писав у своєму чудовому есеї «Le paradoxe amoureux»[2] Паскаль Брюкнер, — розраховували на вдосконалення людини. Ми не втілюємо цілковито свою сутність, у нас криються поклади розуму, доброти, мужності, що про них ми й не підозрюємо. Отож ми народжуємось щонайменше двічі, бо з отриманого «я» творимо «я», котре пред’являємо світові, й переходимо від старої людини до нової. Психоаналіз корисний, бо він дає можливість кожному змиритися зі своєю невротичною слабкістю і прийняти себе таким, який ти є». А вже на схилку доби Просвітництва Жан-Поль Ріхтер в ідилії «Das Kampaner Tal oder über die Unsterblichkeit der Seele»[3] подасть і те окреслення «внутрішньої людини», яке подобається мені, мабуть, найбільше: «Внутрішня людина, цей Бог, що зачаївся в статуї…»[4].

Портрет П. Куліша, худ. Тарас Шевченко (1843–1847 рр.)

Поза сумнівом, образ «внутрішньої людини» був близький і Шевченкові. Пригадаймо хоч би лист Пантелеймона Куліша до поета, написаний 25 липня 1846 року. У ньому Куліш виказує чимало слушних зауважень щодо тексту «Кобзаря» та «Гайдамаків» і насамкінець пише: «Прошу вас не знищувати цього листа, а заховати його так, щоб він міг трапити вам до рук років через п’ять, коли ви вже насититесь фіміамом загальних похвал і ваша внутрішня людина почне прагнути інакших поетичних насолод, насолод від глибокого розуміння краси творчості, недоступної для публіки».

Пантелеймон Куліш у молодості. Початок 1840-х років, з малюнка самого Куліша

А десь за пару років перед цим княжна Рєпніна, дорікаючи поетові за те, що він зблизився із Закревськими — людьми, на її думку, «порожніми» й не надто вишуканими, — писала: «Куди краще було б для вашої духовної людини зблизитися з Капністом та його дружиною, так багато наділеними і розумом, і справжньою освіченістю, і душею».

І хоч сам Шевченко ніде не вживав слів «внутрішня людина», характер його міркувань про «внутрішні достоїнства», «внутрішнє високоморальне життя», «внутрішню освіту», «внутрішні порухи», «внутрішнє покликання» тощо дозволяє мені трактувати їх як варіації саме на тему «внутрішньої людини». Згадаймо, наприклад, ось цю прикметну щоденникову нотатку, зроблену поетом наприкінці свого десятилітнього заслання, 20 червня 1857 року: «Мені здається, що я точнісінько такий самий, яким був і десять років тому. Жодна рисочка мого внутрішнього образу не змінилась».

1 Послання до ефесян 3: 14-16
2 «Парадокс любові» (франц.)
3 «Кампанська долина, або Про безсмертя душі» (нім.)
4 В оригіналі: «Der innere Mensch, dieser verhüllte Gott in der Statue…» (нім.)

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 107-109)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/…samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/…samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.