Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СЕРЦЕ

СЕРЦЕ

Кажуть, що українці живуть серцем. 20 липня 1945 року, розмірковуючи над диптихом Павла Тичини «Війна», Євген Маланюк писав: «Серце — «тільки й є у нас ворог — серце» (Тичина). Це є центр. Ми є кордоцентричний народ (мій термін з року 1943)». Поет трактує Тичинин образ серця як інтуїтивне осягнення самого єства української ментальності: «І тут уся рокованість мого народу — і слабість, і сила його».

Українська «філософія серця» знайшла свій яскравий вияв і в Сковороди, і в Гоголя, зокрема у добре знаних Шевченком «Вибраних місцях з листування з друзями», і в поезії Куліша, і в трактаті Памфіла Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з наукою Слова Божого». Ясна річ, абсолютизувати «українськість» цієї філософії навряд чи варто хоч би тому, що «серце» відіграє важливу роль і в західній культурі. Західна «philosophia et theologia cordis»[1], яка має за джерело Платона й Біблію, іде ще від Августина й середньовічної містики до Данте, Паскаля й далі, аж до «ідеологічного психологізму» Антоніо Розміні.

Величезну роль «серце» відіграє і в романтичній традиції, зокрема у Новаліса, Шеллінга, К’єркегора. Ці автори жили «серцем». Жив ним і Шевченко. Більше того, колись Василь Барка, маючи на те підстави, писав: «…Поезія Шевченка стала, можна сказати без помилки, найсердечнішою в історії світової лірики».

Справді, як багато важить для поета сердечний відрух! Його серце «бажає», «б’ється», «болить», «виливає», «витає», «відчуває», «віщує», «в’яне», «говорить», «грає», «гріється», «гуляє», «диктує», «жартує», «жде», «живе», «закриває очі», «замирає», «засинає», «запікається», «засихає», «здригається», «знає», «знемагає», «каже», «кохається», «кричить», «лине», «любить», «лягає», «мерзне», «мліє», «молиться», «мре», «нашіптує», «не б’ється», «не засинає», «не каже», «не плаче», «не рветься», «не спить», «не хоче», «ниє», «обурюється», «одпочиває», «оживає», «палає», «переповнюється», «печеться», «питає», «плаче», «прозирає», «просить», «рветься», «ридає», «розмовляє», «розривається», «сміється», «спить», «співає», «спочиває», «стискається», «тріпоче», «усміхається», «холоне», «хоче», «цілує», «чує», «шепоче», «щебече», «щемить»…

Деякі Шевченкові твори — то взагалі класика «кордоцентризму». Ось хоч би мініатюра «Чого мені тяжко, чого мені нудно…» — ця розмова поета із власним серцем:

«Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите — а люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі»…

І що ж таке «серце» для Шевченка? Перш за все — душа. Недаром у пізній поезії «Росли укупочці, зросли…» зринає слово «душа-серце»: «І тихо, весело прийшли, / Душею-серцем неповинні, / Аж до самої домовини». І оце «серце-душа» є не чим іншим, як самісіньким єством людини, запорукою її справжнього життя. Мабуть, найвиразніше цей мотив звучить у звернених до Бога молитовних рядках поезії 1845 року «Минають дні, минають ночі…»:

«Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити…»

А ще «серце» є джерелом непідвладних розумові бажань і пристрастей. З одного боку, воно стремить до всього прекрасного, а з другого — приховує в собі якусь страшну темну безодню. «Це правда, — писав Шевченко в листі до Якова Кухаренка від 30 вересня 1842 року, — що, окроме Бога і чорта, в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш…».

Слід сказати, що Шевченкова «філософія серця», так само, як і «філософія серця» Сковороди чи Юркевича, тісно пов’язана з Біблією. Поет не раз прямо вказував на це сам. Наприклад, 7 березня 1850 року він писав до княжни Рєпніної: «Новий Заповіт я читаю з благоговійним трепетом. Наслідком цього читання у мене народилася думка описати серце матері за життям Пречистої Діви…». «Наслідком цього читання» є також Шевченків образ Бога-серцезнавця, «чистого серця», «розбивання серця об камінь» (варіація на тему 9-го вірша 136-го псалма)…

Велику роль відіграла тут і святоотцівська традиція, зокрема Макарій Єгипетський, чию молитву на сон грядущий поет цитував у повісті «Близнята», а ще більшу — протестантська ідеологія. Зрештою, сама символіка серця у творах українських авторів часто має протестантське коріння: книжка Івана Максимовича «Богомислення» з її виразним кордоцентризмом є не чим іншим, як перекладом трактату «Meditationes sacrae…»[2] лютеранського богослова Йоганна Гергарда, а трактат Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини…» посутньо залежить від праці німецького лютеранського богослова й гебраїста Франца Деліча «System der biblischen Psychologie»[3]. «Велику симпатію до протестантизму», як писав колись Дмитро Чижевський, відчував і Шевченко. Особливо це стосується лютеранства…

А поруч — католицька традиція з її культом Найсвятішого Серця Ісуса чи ранішим «новим благочестям» (devotio moderna), що знайшло свій яскравий вияв у трактаті Томи Кемпійського «De imitatione Christi»[4], в якому мова заходить про «бажання серця», «безумство серця», «вознесіння серця», «ворота серця», «глибину серця», «голе серце», «зле серце», «мирне серце», «морок серця», «ніяковість серця», «прихисток серця», «простоту серця», «сердечне прозріння», «сердечний біль», «сердечну глухоту», «сердечну покуту», «сердечну скорботу», «сердечну скруху», «спокій серця», «хворе серце», «холодне серце», «храм серця», «черстве серце», «чисте серце»…

Цей трактат справив неабиякий вплив на ідеологію українського романтизму. Недаром герої роману Куліша «Чорна рада» раз по раз починають висловлювати свої думки ледь не цитатами з Кемпійця. Та й Шевченко, перебуваючи на засланні, уважно читав «De imitatione Christi» як виклад справжньої «християнської філософії» — книжка була вилучена в поета під час його арешту в Оренбурзі навесні 1850 року.

А згодом, там-таки на засланні, поет читав і трактат польського філософа Кароля Фридерика Лібельта «Dziewica Orleańska. Ustęp z dziejów Francуi»[5], де «серце» так само відіграє важливу роль. Згадаймо хоч би Лібельтову тезу: «Церква Христова збудована на людських серцях», — яка не могла не імпонувати Шевченкові.

Утім, ясна річ, «філософію серця» Шевченка можна зрозуміти тільки на ґрунті української традиції, де образ серця набув особливої популярності за часів бароко. Пригадаймо хоч би трактат Касіяна Саковича «Аристотелівські проблеми», знані Шевченком «Євхологіон» Петра Могили й «Книгу житій святих» Дмитра Туптала, роздуми про ісихастську «умну молитву» Паїсія Величковського, твори Сковороди, де слово «серце» зринає 1146 разів, чи народні любовні пісні й балади. А найближчим контекстом Шевченкової «філософії серця» був український романтизм, де образ серця так само дуже й дуже поширений. Зрештою, тут є ціла низка творів, в яких слово «серце» зринає вже в самій назві: «Туга серця» Забіли, «Сердце» Афанасьєва-Чужбинського, «Серце» Корсуна, «Серце моє тихе…» Куліша…

Мені здається, найбільш концептуальним є цей образ якраз у Куліша. Поет засновує на ньому і свою візію України, і такі важливі опозиції, як «минуле / сучасне», «чоловіче / жіноче». Наприклад, він стверджував, що, на відміну від інших народів, які славляться чоловіками, український дух «робиться в душі жіночій». Неважко добачити тут прикметне для романтичної ідеології вивищення жіночого начала, оскільки жінка живе серцем, а чоловік — розумом. Пригадаймо славетну працю Бахофена «Das Mutterrecht»[6]. І хоч у Шевченка такої виразної опозиції нема, він теж славить жіноче «серце», найперше — «серце матері». Недаром саме цій темі присвячені його найкращі поеми: «Катерина», «Наймичка», «Неофіти», «Марія».

1 «Філософія й теологія серця» (лат.)
2 «Священні роздуми…» (лат.)
3 «Система біблійної психології» (нім.)
4 «Про наслідування Христа» (лат.)
5 «Орлеанська діва. Епізод з історії Франції» (пол.)
6 «Матріархат» (нім.)

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 443-446)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_dosvidu_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.