СПОВІДЬ

Ясна річ, Шевченко з дитинства знав, що сповідь — то церковне таїнство оприявлення, чи, коли хочете, викриття своїх гріхів з надією на те, що вони будуть прощені й більше ніколи не повторяться. Церква трактує сповідь як каяття-оновлення, переображення людської душі, те, що по-грецькому споконвіку називалось загадковим словом «метаноя». Це означає народження «внутрішньої людини», про яке так часто писали старі українські філософи й богослови. Перед причастям кожен ретельно перебирає в пам’яті всі свої думки, почуття та дії і, коли відчуває на душі важкість гріха, готується до сповіді. Це дуже відповідальна й непроста справа.

«Сьогодні не можу багато писати, — сповіщала Шевченка княжна Варвара Рєпніна 19 березня 1848 року, — готуюсь до сповіді; простіть мені все те, у чому я не виконала перед вами християнського обов’язку; робити добро душі брата — повинність, про яку ми надто часто забуваємо. Нехай покриє Господнє милосердя і Його благодать усі наші переступи». Княжна була дуже набожна. І в цей час поет чудово розумів її. Десь за три тижні до цього він писав їй: «Перед благовістом до заутрені прийшли мені на думку слова Розіп’ятого за нас, і я ніби ожив, пішов до заутрені й так радісно, чисто молився, як, може, ніколи досі. Я тепер говію і сьогодні причастився святих тайн — хотів би я, щоб усе моє життя було таким же чистим і прекрасним, як сьогоднішній день!»…

Вони побачаться рівно через десять років у Москві, коли поет буде повертатись із заслання, 17 березня 1858 року. За цей час обоє дуже змінились. Навряд чи тепер вони розуміли одне одного так, як було колись. Цього дня Шевченко якось прохолодно й ущипливо-іронічно нотує у своєму щоденнику: «Увечері тайкома відвідав свого давно не баченого друга, княжну Варвару Миколаївну Рєпніну. Вона змінилась на краще, поповнішала й наче як помолодшала, і стала ханжею, чого я раніше не помічав. Чи не знайшла вона в Москві гарного сповідника?»

Ні, це не іронія щодо сповіді. Швидше, це поетова туга за домежною щирістю в стосунках між дорогими одне одному людьми. А сповідь для Шевченка завжди важила дуже багато. Як же він її розумів? Як «розповивання серця». Пам’ятаєте рядки написаної на Кос-Аралі поезії «Ми восени таки похожі…»?

«Думи душу осідають,
І капають сльози.
І хочеться сповідатись,
Серце розповити…»

А навіщо робити так, щоб твоє серце бодай на мить стало голе-голісіньке, немов розповите немовля? Щоб ти весь — душею і тілом — неначе наново народивсь. Ось, наприклад, герой повісті «Варнак» каже про те, як він одужував: «Після сповіді й прийняття святих тайн я відчув себе краще. Святе, велике діло релігія для людини, тим паче для такого грішника, як я!».

Але поет розуміє сповідь не лише як церковне таїнство. Дружня розмова для нього так само є не чим іншим, як сповіддю. Той-таки герой повісті «Варнак», перш ніж розпочати оповідь про своє сповнене драматизму життя, каже: «Друже мій! Ти хочеш моєї сповіді! Ти бажаєш знати моє колишнє безталанне життя. Тяжко тобі, друже мій добрий, буде слухати, тому що минуле життя моє сповнене гріха й беззаконня».

Першому важко розповідати, другому важко слухати. Тоді навіщо вони обоє це роблять? Перший, мабуть, прагне «ословити», освітити світлом розуму бодай якусь часточку мороку несвідомого та ще й поділитися з іншим — своїм «другим я» — тягарем власного страху й неспокою. Так у його душі народжується мир.

Штернберг Василь Іванович (12.02.1818 — 08.09.1845) — живописець і графік. Один із засновників українського пейзажного і жанрового живопису, представник романтизму. Друг Тараса Шевченка.

Згадаймо повість «Художник». Віля Штернберг закохується в Емілію Тарновську. Та начебто відповідає йому взаємністю, аж раптом виходить заміж за іншого. Банальна історія. Але як же ж тяжко переживає все це бідолашний Віля. «На другий день, — каже оповідач, — мій Віля знову рушив до Тарновських і повернувся пізно вночі в сльозах. Я зробив вигляд, що не помічаю цього. Він упав на диван і, закривши лице руками, ридав як дитина. Так пройшла щонайменше година. Потім він звівся з дивана, підійшов до мене, обняв мене, поцілував і гірко всміхнувсь; сів біля мене й розказав мені історію своєї любові… Після сповіді він трохи заспокоївся, і я поклав
його спати».

Це те, про що поет напише згодом у щоденнику: «Відверта розмова, наче сповідь, втішає наше нужденне серце». Ясна річ, це вже не розмова з Абсолютним. Це розмова з іншим. І почуття, які вона викликає в іншого, можуть бути геть несподівані. Ось хоч би герой повісті «Музикант». Він нездужає. Аж ось одного разу випадкова знайома розповідає йому історію свого нещасного життя. «Мені стало легше на душі, — каже герой, — і я почав помітно одужувати після її сповіді. Значить, я був задоволений з того, що є нещасніші за мене». «Який же справді підлий егоїст людина взагалі, а я зокрема», — ледь не скрикує він.

Може, і так. Але дивним чином сповідь навіть у такому разі справляє благотворний вплив на душу. Зрештою, поезія — це теж сповідь. Писав же Шевченко в елегії «Три літа»:

«І з ким буду розмовляти,
Кого розважати,
І перед ким мої думи
Буду сповідати?»

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.474-476)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /