Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ВІЧНІСТЬ

ВІЧНІСТЬ

Ніхто зі смертних не годен збагнути, що таке вічність бодай тому, що живе у світі зникомих речей. А надто — коли твоя душа цілком занурена в дрібні марнотні справи. Згадаймо саркастичні рядки Маланюка з його послання Юрієві Дараганові. «Лиш десять літ — і вже по всім. / Серця сліпі! Серця калічні! / Коротка ця хахлацька вічність, / Непевна і гірка, як дим»

Т. Г. Шевченко. Автопортрет. 1861.

У Любченковому «Вертепі» двоє чоловіків розмовляють про те, яке все перемінне в нашому житті. «Слухайте, але є ж у світі щось вічне?» — вигукує один. «Ні, — спокійно відповідає на те інший. — Нема нічого вічного». «Як? — не здається перший. — А людина? Сама людина з її пристрастями?»…

Людина вічна?.. Зрештою, хто ж іще, як не людина, може знати, що таке проминальність і вічність? Пам’ятаєте початок «Гайдамаків»?

«Все йде, все минає — і краю немає,
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… Одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…
І листя пожовкле вітри рознесли».

Ось воно — одвічне питання: «Хто ми, звідки, куди йдемо?», чи вже у версії Дмитра Загула: «Хто скаже — де ми? / Хто скаже — хто ми?» Ніхто не скаже. Та кожен зна, що все в цьому світі з’являється, щоб зникнути. Ось, наприклад, звичайнісінька сцена з повісті «Капітанша»: «Напившись чаю, я вийшов надвір помилуватись весняним квітневим ранком, але цей ранок уже канув у вічність, а його місце зайняв квітневий теплий, прекрасний полудень».

Що означає тут «вічність»? З одного боку, небуття, з другого — безконечне коло. І оце уявлення про вічність як про безконечне коло в українській традиції плекає найперше та обставина, що ми — землеробська нація, де все підлягає безугавній зміні пір року й усе повертається «на круги своя». На тлі зникомої лінії людського життя й історії коловоротна природа постає вічністю. Недаром у тих-таки «Гайдамаках» поет звертається до Місяця зі словами:

«Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає і будеш сіять,
Як над Вавилоном, над його садами,
І над тим, що буде з нашими синами;
Ти вічний без краю!..»

Місяць сяяв бозна-коли над Вавилоном, що його ранні християнські автори трактували як перше місто, засноване людьми після потопу, над висячими садами Семіраміди, так само як буде сяяти колись над головами наших синів. Зрештою, йому байдуже до людей, як байдуже зорям, морю, небу, горам… Вічність узагалі байдужа… Може, і справді, як казав Богдан Рубчак в «Освіті святого Франциска», «вічність — це чайки святе одиноцтво / і зелена розмова німих дерев».

Інколи в душу поета навіть закрадається думка, що байдужим є й сам Господь:

«Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні…»

Але ж ні. Вічний Бог не може бути таким собі епікурейцем. Інакше навіщо тоді молитва? Навіщо тоді, скажімо, Ян Гус так палко благає Всевишнього: «Не дай згнущатися лукавим / І над Твоєю вічно-славой, / Й над нами, простими людьми!..» І оцей пафос, і саме окреслення «вічно-слава» — молитовні. Власне кажучи, це відлуння 93-го псалма, де є слова, які в перекладі Шевченка звучать ось так: «Дивітеся ділам Його, / Його вічній славі».

«Вічність», «вічна слава» в поезії Шевченка — це перш за все атрибути Бога. Людина стає причетною до вічності, лише причастившись Абсолютного. Згадаймо поему «Тризна»:

«Но ангела недоставало
У Вечного Царя царей;
И ты на небе в вечной славе
У трона Божия стоишь…»

Саме жага вічності стає лейтмотивом цього твору:

«Благословлю мои страданья,
Отрадно смерти улыбнусь
И к вечной жизни с упованьем
К тебе на небо вознесусь».

Поет навіть пробує за допомогою кольористики передати непередаване — «межу вічності». У його уяві це чорна лінія на похмурому порожньому тлі:

«Изнемогал он, грудь болела,
Темнели очи, за крестом
Граница вечности чернела
В пространстве мрачном и пустом».

Мабуть, це те, про що поет говорив з Варварою Рєпніною — з жінкою, якій він присвятив «Тризну» і яка 25 вересня 1844 року писала йому: «О, якби не було майбутнього життя, як гірко було б отут! Але думка про те, що земне життя — це всього лиш двері до життя вічного, що смерть — це початок безконечного життя, примиряє душу з тугою і зміцнює хиткі серця!» І коли вже поет опинивсь на засланні, княжна знову пише йому про вічність: «Коли Вам стає надто сумно — згадуйте про смерть. Якби ви знали, як ця думка пригнічує, та за нею йде думка про воскресіння, про життя нестаріюче, безгрішне — вічне!»

А що ще можна назвати «вічним»? Пам’ять. Недаром у тій-таки поемі «Тризна» поет згадує піснеспів «Вічная пам’ять», який у православній відправі звучить як урочисте поминання небіжчиків. Наука. У повісті «Близнята» зринає такий пасаж: «Життя коротке, а наука вічна», — каже великий Гете». Це — не що інше, як парафраза старовинного латинського афоризму «Ars longa, vita brevis», наведеного Гете в першій сцені першої частини «Фауста»: «Ach, Gott! die Kunst ist lang; / Und kurz ist unser Leben»[1]. У знаному Шевченком російському перекладі Едуарда Губера ця фраза звучить так: «Искусство времени не знает, / А наша жизнь так коротка».

А ще поет говорить про «предвічний гай», тобто райські кущі, про Христа як «предвічне Немовля», про могилу як «вічну постіль», про «вічне місто» Рим, про «вічні незмінні закони» природи, про «вічну гармонію», чиїм творцем є Господь, про Вічного Жида — Агасфера, ба навіть про хмаринки як «вічні мандрівниці», маючи на увазі перший рядок поезії Лермонтова «Тучи»: «Тучки небесные, вечные странники!»…

Зрештою, що таке праведне земне життя, як не наркотичний відблиск вічності? Ідеться про життя непомітне, життя, сказати б, по той бік історії. Саме його — життя, таке близьке до вічної природи, — змальовує поет у чудесній ідилії «Росли укупочці, зросли…». Він і вона змалечку знають одне одного, потім любляться, одружуються і мирно живуть собі багато-багато літ, аж до самісінької смерті. Ось і все. Просто, як вічність. А далі поетова молитва:

«Подай же й нам, всещедрий Боже!
Отак цвісти, отак рости,
Так одружитися і йти,
Не сварячись в тяжкій дорозі,
На той світ тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба —
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий принести».

1  У перекладі Миколи Лукаша: «Ох, довгий лан знання, / А ми недовговічні!»

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс.105-107)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.