«Щоразу, коли бачу у вашій газеті звернення розповісти про людей із цікавими долями, хочу зателефонувати, але все ніяк не наважувався, сумнівався, що історія мого роду когось зацікавить, зрештою, таки зібрався з духом, а ви вже вирішуйте, варта ця історія уваги, чи ні», – така телефонна розмова відбулась із жителем Мезенівки Василем Яковичем Ларіковим, а ще через деякий час він завітав до редакції, щоб розповісти трагічну, але разом з тим дивовижну історію життя своїх пращурів, про їх поневіряння, пов’язані із міфічним золотим скарбом, який зламав не одне життя з родини Ларікових. Золото і по цей день залишається лише міфом, а ось страждання вони принесли цілком реальні. А почалося все з буремних подій 1905 року…
СМУТНИЙ ЧАС
14 травня 1896 року в Успенському соборі Московського кремля був коронований Микола ІІ, а за рік старостою в «російському» селі Дроновка було призначено Андрія Давидовича Ларікова, прадіда мого співрозмовника. Андрію Давидовичу на той час виповнилося 33 роки, та попри свій молодий вік свої обов’язки він виконував справно, забезпечуючи збір податків в навколишніх селах і хуторах від Славгорода до Красної Яруги. А ще держава делегувала йому право вирішувати дрібні господарські суперечки, оформляти купівлю-продаж землі до одного гектара.
Так і жили селяни з вірою в Господа Бога і Царя-Батюшку Миколу, не підозрюючи і не знаючи, що в далекому Петербурзі вже давно не все спокійно, що замість політичної лібералізації імператор зробив ставку на жандармський репресивний апарат, політичні провокації та репресії. Це був період створення проурядових «чорносотенних» організацій та провокації єврейських погромів; розстріл народної демонстрації 9 січня 1905 року в Петербурзі, яка призвела до революційного вибуху 1905—1907 років.
Як часто буває, для кого смута і безлад, а для когось це ідеальна ситуація для всіляких афер і збагачення. Щось подібне сталося і в нашій історії. У 1905-му Петербург бурлив, а в провінції про це ні сном, ні духом. Саме цією ситуацією й поспішили скористатися ділки, щоб провернути земельну аферу з купівлі-продажу 400 гектарів землі. Посередником в цій справі обрали старосту Андрія Давидовича Ларікова, але одна справа, коли купують чи продають гектар, а тут аж 400! Звісно, староста вирушив з місцевими землевпорядниками за консультаціями спочатку до Красної Яруги, звідки їх було перенаправлено до Курська. Дорога неблизька, за кілька днів не повернутися, а їхати треба…
Вагітна дружина Христина благословила чоловіка на дальню дорогу та залишилась чекати його в своїй хаті в Дроновці. Та вже скоро її спокій порушив стукіт у двері і захекана сусідка з порогу заголосила: «Ой, Христю, сидиш тут, а біля Славгорода вже землю ділять, лінію тягнуть, чи твій Андрій про це знає?».
Не зважаючи на вагітність, кинулась Христя городами, навпростець, аби на власні очі пересвідчитись, що сусідка не бреше. Прибігла і очам не повірила – землеміри справді робили свою роботу, а на всі зауваження про дозволи лише відмахуються. І треба ж було Христі саме в цей момент спіткнутися і впасти! Тільки тепер землеміри зупинились і зачухали потилиці – як же чинити далі? Переступити через вагітну не можна, погана прикмета, тож просто обійшли Христю, змістивши таким чином лінію межі. Кажуть, саме тому Дроновка й залишилась в Росії, тоді як Славгород, Мезенівка та інші хутори відійшли до України. Але тут на історичну правдивість не претендую, думаю, ця тема стане цікавою для наших істориків та краєзнавців.
Всього, що відбувалось в той момент, не міг знати Андрій Ларіков, який, повертаючись з Курська, потрапив у буревій. Вітер звалив велике дерево прямісінько перед конем, і той з переляку кинувся у провалля. Чоловік вижив, але зазнав важких травм ніг. Його підібрали випадкові перехожі і доправили до лікарні в Красну Яругу. Там, в лікарні, через кілька днів один із земляків й повідав йому історію, що землі продані.
«Але твою Дроновку не продали, бо Христя упала, так її обійшли, й пішли далі», – намагався заспокоїти Андрія земляк.
А незабаром революції стихли, в країну повернувся більш-менш порядок, дійшла черга до перевірок і ревізій. Тож учасникам оборудки довелось відповідати на малоприємні питання, зокрема кому і скільки платили за угодою? Ось тут і почалась майже детективна історія. Не знаючи, що Андрій Ларіков вже давно знаходиться в лікарні, вирішили підставити його, мовляв, золото за землю він присвоїв собі, тому десь і переховується.
Після лікування Андрій Давидович, шкутильгаючи, таки повернувся в рідне село, де на нього чекав неприємний сюрприз. Вагітну дружину вже кілька разів викликали на допит слідчі, а в хаті, в садку, в хліві жандарми все перевернули шкереберть, перекопали долівки, грядки, та так нічого й не знайшли. Та чуток про «Ларікове золото» було вже не спинити…
«Не страшен мороз, когда за спиной колхоз»
Весна 1906 року нарешті принесла радість в хату Ларікових. «Ось воно, моє золото, найцінніше, найгарніше!», – майструючи колиску для доньки Мотрі, не приховував радощів Андрій Давидович. Між тим світ навколо лихоманило. Слідом за революціями відгриміла громадянська війна, владу остаточно прибрали до рук більшовики. Терор проти свого народу змінювався заграванням з ним же. Мотря виросла і у 1924 році вийшла заміж, подарувавши у 1926-му і 1929-му Христі і Андрію Ларіковим внучку і внука. Все ніби складалось у них в житті. Радянська влада впроваджувала в життя нову економічну політику, дала селянам трішки землі і право господарювати на ній, щоб потім забрати її назад вже із шкірою і кров’ю все тих же селян. Родина Ларікових ніколи не цуралась роботи, тож скоро в їх господарстві було вісім корів, четверо коней. Андрій Давидович наймав людей, або створював робочі місця, як сказали б сьогодні.
Аж ось селом поширилося нове слово – колективізація. Поки невідоме, ще мало заплямоване кров’ю. «Що ж воно таке, ота колективізація?»,- запитував дід Андрій у баби Христі. Та вже скоро в хату прийшли ті, хто популярно почав пояснювати, що воно таке – погнали корів, коней, свиней до колгоспу. То он що воно таке, колективізація! Бодай її…
Але активісти й на цьому не зупинились, адже темний народ просвітити треба!
«Зараз ми тобі, діду, покажемо заодно, що таке розкуркулення! Вимітайтесь з хати!», – крикнули. Байдуже, що діти малі, що дід старий, взялись забивати шибки, а самі на себе всі кожухи дідові й бабині натягують, не влазять ноги в чоботях у дідові валянки, але пхнуть. «Не страшен мороз, когда за спиной колхоз» – наспівують. А дід на піч від страху ховається, а на ньому ще одні валянки…
«Ах ти ж мироїд, йди сюди» – хапає активіст старого за ногу, тягне з печі.
У цю мить й ухопив діда Андрія серцевий напад. Та активісти посміхаються: «Що ж ми не люди, чи що? Давай допоможемо, раз сам не можеш». Витягли з хати старого за ноги, а самі між собою розмовляють: «Треба всю хату обнишпорити, чув, десь цей гад золото царське ховає».
А де найцінніше ховають? Певна річ, десь біля ікон. Скинули, розтрощили ікони – немає! Не лінуються, добре копають, всю долівку перекопали – знову нічого.
«То давай хоч ложки заберемо, навіщо вони їм, коли тепер у них хати немає!». На тому й порішили.
А на вулиці лютий-місяць, холоднеча, куди податись виселенцям? Прихистила родичка. Три дні Андрій прохрипів та й помер. Взялись рідні копати могилу на кладовищі, відразу оперуповноважений завітав – не можна, мовляв, кладовище відтепер лише для «сознатєльних».
«Та ви чи здуріли? Побійтеся Бога, де ж нам його ховати?», – голосить дружина.
«По перше Бога немає, а закопуйте, де хочете, можете он, в канаві, а можете під сараєм, всерівно ваше обійстя скоро розберуть на матеріали», – набиваючи тютюном папиросу, монотонно відповідає опер.
Робити нічого, під сараєм і поховали Андрія Давидовича Ларікова.
А в селі тим часом життя налагоджується, радянська влада встановлюється. Та от незадача – грамотних, освічених чомусь немає. Була тут така – попа донька, так десь після розкуркулення зникла в таборах. Тож викликали Мотрю до сільради: «Вам, Мотрона Андріївна, Радянська влада дає шанс виправитися й почати друге життя. Підете в Суджу на вчителя вчитись».
Порадилась Мотря із Христею, може й справді треба йти, принаймні відтепер в покої залишать. Рік провчилась Мотря, вже й другий пішов. Та не та це влада, щоб щось забула і не пригадала. Де та Дроновка, а де та Суджа, тим не менше хтось доніс, що Мотря – куркуля донька, а таким не місце серед вчителів. Вигнали. Місяць пішки поверталась до рідного села. Й відпочити не встигла, як до колгоспної контори викликають: «От ти, мабуть, на радянську владу сердишся, а не треба цього робити, ми ж тобі ось роботу пропонуємо. Йди в колгосп, до своїх же корів дояркою. На тобі твого ж коня, будеш ще й фуражиром, а заодно й гній вивозити». Такий ось круговий цикл, вічний двигун… Та Мотря й цьому рада, чого засмучуватись, діти ж поряд, можна хоч інколи на них поглянути. Трудиться Мотря, трудодні заробляє – 5 копійок в день та 150 грам зерна, навіть на Дошку пошани її фото повісили.
Ось і час зароблене отримувати. Прийшла жінка до контори, а в списках себе не знайшла. «Може помилка якась, чим же мені дітей годувати?», – запитує в голови колгоспу. А той мовчки взяв її під руку, вивів на ганок, та й прошипів крізь зуби: «Іди звідси на… І щоб духу тут не було. Відкопуй своє «Ларікове золото» і ним харчуйтеся».
Тут і вдарив Мотрю серцевий напад. В лікарню далеко, та й не лікують там кулацьких дітей… Так сяк сама себе виходила, вижила. Та й хіба можна помирати, а її діти кому потрібні будуть?
Он старша, Катя, із золотою медаллю школу закінчила. «Мало їм «Ларікового золота» – шепталися за спинами заздрісники. Та байдуже, адже 1940-й рік, все життя попереду у дівчини, плануй його правильно, та йди до мети. Але в тій країні все планували за тебе…
АГЕНТ КАТЕРИНА
Знання Катерині справді давались легко, про вступні іспити до інституту, вже не кажучи про технікум, можна було думати з оптимізмом, але за дівчину вже подумали і наказали йти працювали агентом до місцевої сільської ради, мовляв, так хоч якась робота буде, а ось із навчанням можуть бути проблеми, внучка ж куркуля, як не як…
Чи подобалась робота Катерині, ми вже не дізнаємось, але так була вихована, що коли за щось берешся – роби на совість, тому до звітів, документації ставилась відповідально. Єдина проблема – доставити звіти пішки за 25 кілометрів до Грайворона. Лише раз дівчина попросила коня, а у відповідь почула – відкопуй дідове золото, та купуй собі коня з підводою. Взяла сумку, папери та й пішла собі пішки, зрештою, чи вперше…
А у 1941 році прийшла війна. Оголошено загальну мобілізацію чоловіків, а жінкам – то вже як поталанить. Вчорашнього агента Катерину приписали до одного з харківських заводів і разом з ним евакуювали на Урал. Там завод працював під відкритим небом, з усіх зручностей – дерев’яний щит під ногами. Точить Катерина заготовки під снаряди, аж поки остаточно ноги не відморозила. Показала їх – почорнілі – медикам, ті лише руками розвели: що тут вже поробиш, можеш їхати додому. А додому зо три тисячі кілометрів… Біля трьох місяців добиралась Катерина з обмороженими ногами додому. Прийшла саме напередодні Курської битви. Своє повернення дуже не афішувала, ховаючись від німців та мадьярів, щоб до Німеччини не відправили. Спробуй тоді доведи після повернення, що ти, куркульська внучка, добровільно до німців на обморожених ногах не побігла.
А що, все може бути, он її родич Ілля Кулаков пішов на фронт у 1941 році, поранений в руку потрапив під Москвою у полон. Правдами і неправдами таки повернувся додому, а у 1943 році, після відступу німців, його знову мобілізували.
«Поранення? Не можеш зброю тримати? А хто сказав, що тобі її дадуть» – почув від нового командира. Пройшли Мезенівку, Славгород, Тростянець, увійшли до Лебединського району. А далі наказ – форсувати Псел. Не Дніпро, звичайно, але ж і без зброї, та ще й на рівнині, яку німецький кулеметник добре прострілював на кілька кілометрів.
«Чого стоїш, йди провину кров’ю спокутуй, вибір у тебе є – або загинеш смертю героя, а може ще й виживеш, а не підеш, так тут і ляжеш, тільки вже як дезертир і боягуз» – плювався командир. Пішов Іван, загинув, як і сотні, на тій переправі. І поки беззбройні йшли на смерть, один із зброєю таки обійшов кулеметне гніздо з тилу і приколов багнетом кулеметника до дерева, де той ще довго висів. А командир свого слова дотримав, поховали Івана Кулакова, як і решту, в братській могилі в селі, неподалік цієї переправи, і навіть ім’я на стелі його викарбували. Спокутував таки провину…
Уникла Катерина Німеччини. Повернення внучки – чи не єдина приємна подія за останні роки в житті Христини. Побачила, пригорнула, та скоро й відійшла з легким серцем на той світ бідолашна Христина. Викопали сусіди могилу на кладовищі, а Катерина бідкається: «Люди добрі, там же, в хащах, десь і дідова душа мається сама, давайте заодно і його біля Христини і поховаємо». Люди й справді добрі, викопали бідолашного Андрія, несуть його рештки до спільної могили, не звертають увагу на відступаючих мадьярів – союзників Гітлера, яким добряче влетіло на Курській дузі.
Ось один офіцер вийшов з колони, підійшов до гурту, наказав покласти рештки Андрія на землю, а в щойно викопану могилу покласти… його друга-офіцера, який щойно помер від ран. На заперечення селян офіцер дістав пістолета. Чи є в кого бажання з присутніх помирати вже за мертвого Андрія Ларікова? Тож в могилу до Христі ліг якийсь ворожий офіцер, а Андрія поховали неподалік кладовища – все ж ближче, аніж лежав до цього…
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Василь Якович Ларіков теж жив в Дроновці, хоч 9-10 класи закінчував у сусідньому Славгороді. Потім працював на малій батьківщині в Росії в одній з будівельних організацій, а у 1984 році перебрався до Мезенівки, де й проживає сьогодні. Коли були живі родичі в Дроновці, час від часу їх провідував, а коли не стало – навідувався доглядати за господарством. Коли ж, з Росії кілька років тому прийшов офіційний папір з’явитись, щоб вирішити питання із оформлення спадщини, взявши документи, вирушив в дорогу. Але на український паспорт російські чиновники реагували з неприхованою злістю, і байдуже, що там написано, що чоловік народився в Росії, в селі Дроновка, зрештою намагання Василя Ларікова щось довести закінчились викликом наряду поліції. І хто його знає, чим би все закінчилось, можливо в новинах на російському ТБ ми почули про чергового затриманого «терориста», та біля поліцейського УАЗа зібралися місцеві жителі, які добре пам’ятають Василя Яковича, хтось по спільній роботі, хтось по дитинству, зрештою, поліцейські відімкнули кайданки і відпустили чоловіка.
– Отак зустріла мене моя мала батьківщина, – підсумовує свою розповідь Василь Якович. – Батьківську спадщину я так і не оформив, та й не доведеться, мабуть, ніколи цього зробити вже. Не хочу більше повертатися туди, хіба що могили рідних відвідати на Великдень. Я – росіянин, або в народі «кацап», дружина моя з Волинської області, значить «бандерівка», така ось у нас сім’я, але живемо ми добре, прикро, що через чиїсь хворі імперські амбіції немає тепер миру між нашими народами…
Не втримуюсь від запитання, а от якби справді існувало те «Ларікове золото», яке ніби й досі десь закопане в лісах під Дроновкою, якби знайшов його Василь Якович, на що б витратив?
– Собі б точно не залишив, а на ті кошти нехай би відреставрували Ряснянський монастир, дах зробили, дорогу проклали, – розмірковує чоловік.
Що ж, заради такої мети варто той скарб пошукати…
О. МОЦНИЙ.
Джерело:
Газета “Перемога”, № 16, 16 квітня 2021 року
З НЕВИГАДАНОГО
ЛАРІКОВЕ «ЗОЛОТО»
