ЩАСТЯ
Катерина Білокур. Щастя. 1950
Хтозна, але може бути так, що вся література, усе мистецтво — то не що інше, як мандрівка за щастям. Вальтер Беньямін стверджував, що існує два образи щастя: «образ щастя у вигляді гімну і у вигляді елегії. Перший — нечуване, ніколи не присутнє, апогей блаженства. Другий — вічне прагнення повторити, відновити початкове, перше щастя». «Щастя у вигляді гімну» важко собі уявити, бо воно, сказати б, безплотно-ефемерне. А от «щастя у вигляді елегії» — це, наприклад, Таїті. У Віктора Петрова-Домонтовича є чудесна річ під назвою «Напередодні (Гракх Бабеф)», а в ній ось така думка: «Людина щаслива тільки на Таїті!.. Дике життя, — навчав Дідро, — таке просте, а наші суспільства являють собою такі складні будови! Таїтяни живуть коло початку світа, а європейці — коло кінця його»…
І що ж воно таке, це щастя? Відповіді тут різні. Наприклад, письменники старої України казали вслід за Аристотелем, що щастя — це найвище добро, а вже в 1936 році Володимир Винниченко писав: «Абсолютна мета, себто мета, яка ніколи не стає засобом, у людства є тільки одна — щастя».
Т. Шевченко. Селянська родина. 1843
Співцем людського щастя був і Шевченко. «Такий уже в мене характер, — каже оповідач повісті «Музикант», — я страшенно люблю дивитись на щасливих людей. І, по-моєму, нема прекраснішого, нема солодшого видива, ніж образ щасливої людини». Поза сумнівом, це думка самого Шевченка, думка, яка в повісті «Художник» перетвориться на справжній панегірик людському щастю, може, найліпший в усій українській літературі: «Багато, надзвичайно багато прекрасного в божественній, безсмертній природі, але торжество й вінець безсмертної краси — це одухотворене щастям обличчя людини; більш високого, прекрасного в природі я нічого не знаю».
А що ж робить людину щасливою? Різні речі. Наприклад, спокій. 4 липня 1857 року Шевченкові наснився сон, начебто він зустрівся в Москві з Михайлом Щепкіним. Друзі почали говорити про театр, літературу, і він нібито спитав Щепкіна, чому той не продовжує свої «Записки артиста», початок яких був надрукований іще в першій книжці «Современника» за 1847 рік. А Щепкін начебто відповів: моє життя «протекло так тихо, щасливо, що нема про що й писати». Великий актор ніколи не зміг би написати чогось схожого на автобіографію П’єра Абеляра, який назвав її «Historia сalamitatum»[725]. Отже, щастя — це спокій. Мабуть, устами Щепкіна промовляє тут поетова підсвідомість. Спокій — те, чого хотів би він сам…
Т. Шевченко. Перерване побачення. Копія з однойменної акварелі К. Брюллова. 1839-1840
Щасливою робить людину, звісно, й кохання. Ось герой повісті «Музикант» дивиться на юне дівча, яке невдовзі стане його дружиною, і думає: «Миле! прекрасне створіння! Дивлячись на неї, я інколи почуваюся вищим за людину. Такою безмежно щасливою істотою, якою людина ніколи не може бути»… Щасливим може зробити й улюблена праця. Пам’ятаєте слова оповідача повісті «Капітанша»: «Трудолюбива людина, по-моєму, найщасливіша людина на світі…»?..
А ще можна бути щасливим, заплющивши очі, щоб гойдатись на хвилях музики. Після цілої зливи драматичних пригод, на засланні, герой повісті «Варнак» згадує, як колись давним-давно добра й шляхетна панна Магдалена сідала за домашній орган і починала грати Баха. «То була свята Цецілія! — каже він. — І я, затамувавши подих, слухав її й молився на неї. Це були найчистіші, найщасливіші хвилини мого печального життя».
Хтозна, може, пишучи ці рядки, поет і сам чув божественні звуки Баха й уявляв свою героїню в образі ніжної юної римлянки-мучениці, якою та змальована на картині Карло Дольчі.
Тим часом є щастя, якого сам поет уявити собі не міг, але точно знав, що це таки щастя. Наприклад, материнство. У поемі «Слепая» мати каже своїй донечці:
«Я не умею рассказать
Про ту святую благодать,
Что только матери избранной
Душою можно понимать —
То выше счастия людского.
И как несчастлива, убога
Жена бесплодная…»
Ю.Панькевич. Сільська мадонна. 1895
Словом, щастя — це повнота буття…
А чи був щасливим сам поет? Люди, котрі знали його, відповідали на це питання по-різному: хто казав «так», хто — «ні». Наприклад, його родич Варфоломій Шевченко в липні 1846 року писав, що поет просто «збалуваний щастям». Тим часом Лев Жемчужников так не думав. «У декого, — писав він, — можна порахувати в житті погані дні, а в нього — щасливі».
Тарас Шевченко. Автопортрет. 1845
А що сам поет? Чи відчував він себе щасливим? Бувало по-різному. З одного боку, його життя — це довга вервечка жорстоких випробувань. Недаром 1 липня 1852 року він писав Гулаку-Артемовському: «…Мені щастя не личить. Народився, виріс у неволі та й помру, мабуть, солдатом».
Але з другого — «коловоротне» поетове життя не раз буквально топило його в морі щастя. І тоді від просто задихався від його надміру. «О Боже мій! Боже мій! — вигукує герой повісті «Художник», Шевченкове alter ego, — Я такий щасливий, такий безмежно щасливий, що, здається, задихнусь від цієї повноти щастя, задихнусь і помру. Мені конче потрібне хоч би яке-небудь горе, хоч нікчемне. А то самі судіть: що б я не задумав, чого б я не схотів, усе мені вдається. Усі мене люблять, усі пестують, починаючи з нашого великого маестро[2]. А самої його любові, мабуть, досить для цілковитого щастя». Та й повернувшись із заслання, Шевченко, як згадувала Катерина Юнге, у колі друзів казав: «Я тепер такий щасливий, що сповна винагороджений за всі мої страждання…»
Тарас Шевченко. Автопортрет. 1849
І що ж у такому разі щастя? Про це поет чудово написав 9 січня 1857 року в листі до графині Анастасії Толстої: «Шатобріан у «Замогильних нотатках» сказав, що справжнє щастя недорого коштує і що дороге щастя — погане щастя. Що він мав на думці під цими простими словами? Щастя Лукулла чи Фамусова? Не думаю. Римському та московському панам недешево обходилась тригодинна їжа, яку за три доби не міг перетравити шлунок. Отже, ненажера не може похвалитися навіть щастям тварини. Виходить, знаменитий турист, емігрант, дипломат і, нарешті, автор «Атали» не мав жодного уявлення про справжнє щастя». Мабуть, каже Шевченко, французький романтик ніколи б не збагнув мого щастя. «Бідолашний! Легкодухий Ви шевальє де Шатобріан де Комбур! Флорентійський вигнанець нам’яв би Вам вуха за такі дурниці, немов школярику-балакуну. Данте Аліг’єрі був тільки вигнаний з батьківщини, та йому не забороняли писати його «Пекло» і його Беатріче… А я… Я був нещасніший за флорентійського вигнанця, зате тепер щасливіший за найщасливішого з людей. І виходить, що справжнє щастя не таке вже й дешеве, як гадає шевальє де Шатобріан. Тепер і тільки тепер я цілком повірив у слова: «Любя, наказую вы». Тільки тепер я молюся й дякую Йому за безконечну любов до мене, за послане випробування. Воно очистило, зцілило моє бідне хворе серце. Воно прибрало від моїх очей призму, крізь яку я дивився на людей і на самого себе… Як золото з вогню, як немовля з купелі, я виходжу тепер з похмурого чистилища, щоб розпочати нову шляхетнішу дорогу життя. І це я називаю істинним, справжнім щастям, якого шатобріани не побачать навіть уві сні».
Франсуа-Рене де Шатобріан (1768 – 1848), франкомовний бретонський письменник, політик і дипломат, один з засновників романтизму у франкомовній літературі
«Замогильні нотатки» Шатобріана можна сприймати по-різному: Шевченкові ця книжка не імпонує, а для Клода Дебюссі, коли він тяжко занедужав, вона була настільною. Та справа не в цьому. Справа в тому, що щастя для Шевченка — це, як казав Амедео Модільяні, «янгол із серйозним обличчям». А може, це та невловима світла тінь, про яку я писав багато років тому в одній мініатюрі: «Тоді, коли нічого не болить, / Лиш пада дощ розсипаним намистом, / В патьоках джазу з’явиться на мить / Сумного янгола зникома подобизна».
1 «Історія моїх страждань» (лат.)
2 Брюллова.
Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 580-582)
Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia/
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf
/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /
