СТРАШНИЙ СУД

Страшний суд — останній суд. На ньому Христос відокремить праведників від грішників, нагородить перших і покарає других. «Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй, і всі Анголи з Ним, — сказано в притчі про Страшний суд, — тоді Він засяде на престолі слави Своєї. І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє вівчар овець від козлів. І поставить Він вівці праворуч Себе, а козлята — ліворуч»[1].

Страшний суд. Ікона Церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Село Мшанець Самбірського району Львівської обл. 1560-і роки.

Страшний суд — одна з найважливіших засад християнської релігії, сьомий член Нікео-Константинопольського Символу віри: «…И паки грядущаго со славою судити живым и мертвым…». А коли йдеться про українську традицію, то саме Хрещення проходило тут під знаком Апокаліпсису. Як свідчить Нестор-літописець, грецький філософ казав Володимирові Великому: «Уже назначив Бог і день один, у який Він, зійшовши з небес, буде судити живих і мертвих і воздасть кожному по ділах його: праведному — Царство Небесне і красу невимовну і радість без кінця, і не буде він умирати вовіки, а грішникам — мука вогненна і черва невсипуща, і муці їх не буде кінця…». А на підтвердження своїх слів він показав князеві «запону, на якій було написано судилище Господнє. Показував же він йому праворуч праведників, що в радість попереду йдуть у рай, а ліворуч — грішників, що йдуть на муку. І Володимир, зітхнувши, сказав: «Добре сим праворуч, горе ж тим ліворуч».

Страшний суд. Триптих Ганса Мемлінга, художника Північного Відродження. 1466–1473.

Згодом про цю «запону златоткану» будуть писати і Сильвестр Косов, і Інокентій Гізель, і Феодосій Сафонович, і Іоаникій Галятовський, і Антоній Радивиловський, і Димитрій Туптало, і Стефан Яворський… Старі українські автори то говорять про наближення Судного дня, як Іван Вишенський у своїх суворих посланнях, то сперечаються про «малу есхатологію» (judicium particulare), тобто Божий суд над окремою душею. Згадаймо, як Іпатій Потій називав Стефана Зизанія єретиком за те, що той стверджував, нібито «Божі угодники ще не на небі, а їхні душі не отримали від Бога винагороди, але приймуть її разом з тілом аж Судного дня, після воскресіння мертвих», — хоч насправді думка про те, що душі померлих людей чекають на Страшний суд у «лоні Авраамовому», характерна для всієї грецької патристики та й наші богослови часів Київської монархії схильні були визнавати тільки «велику есхатологію» (judicium universale), тобто суд наприкінці віків. Скажімо, Кирило Турівський у «Притчі про людську душу та тіло» писав: «…До другого Христового пришестя немає ані суду, ані мук усякій людській душі, і вірного, і невірного»…

Розп’яття і Страшний суд. Картина-диптих художника періоду Раннього нідерландського живопису Яна ван Ейка. 1430-і роки.

Шевченко так само говорить здебільшого про judicium universale. Звісно, він не забуває і про есхатологію індивідуальну, як ось у цих словах поеми «Неофіти»: «О Нероне! / Нероне лютий! Божий суд, / Правдивий, наглий, серед шляху / Тебе осудить», — та все ж таки куди частіше заводить мову про Суд останній. Наприклад, у поемі «Гамалія» козаки молять Бога в турецькій неволі:

«О милий Боже України,
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там —
Вставать з чужої домовини,
На суд Твій праведний прийти…».

А ось така сама картина воскресіння мертвих з візії «Сон»: «Заворушилася пустиня. / Мов із тісної домовини / На той остатній Страшний суд / Мертвці за правдою встають»…

Страшний суд. В.М. Васнецов. Ескіз розпису Володимирського собору в Києві. 1885-1896.

А як уявляв собі поет цей Страшний суд? Передовсім так, як він змальований у Біблії, зокрема в перекладених ним 81-му псалмі: «Встань же, Боже, суди землю / І судей лукавих. / На всім світі Твоя правда. / І воля, і слава», — та в 35-й главі Книги пророка Ісаї: «Радуйтеся, вбогодухі, / Не лякайтесь дива, — / Се Бог судить, визволяє / Долготерпеливих / Вас, убогих. І воздає / Злодіям за злая!».

А ось сценка з повісті «Наймичка»: після обіду отець Нил виходить у сад, сідає на траву під старою грушею й починає розповідати «і про Симеона Стовпника, і про Марію Єгипетську, і про Страшний суд». Може, отець Нил розказував своїм слухачам євангельську притчу про Страшний суд, а може, цитував щось зі згаданого трохи далі тут-таки преподобного Єфрема Сірина, ось хоч би такі його слова: «Великий буде страх і трепет і несамовитість у той час, коли збере Господь правдивий суд і відкриються страшні книги, де записані наші справи, які в цьому житті ми хотіли сховати від Бога, що випробовує серця й утроби…».

Страшний суд. Фреска Мікеланджело Буонарроті на вівтарній стіні Сикстинської капели (Ватикан). 1537-1541.

Шевченко добре знав і ікони Страшного суду, і кінецьсвітні картини великих митців. Недаром у повісті «Художник» згадано фреску Мікеланджело «Страшний суд» у Сікстинській капелі. А ще для Шевченка характерна якась, я б сказав, метафізична нетерплячка, гостре відчуття (та навіть закликання!) Судного дня, як-от у пізній поезії «О люди! Люди небораки!..»:

«Чи буде суд! Чи буде кара!
Царям, царятам на землі?
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить»…

Ці слова приводять мені на пам’ять початок «Послання до всіх» «українського Савонароли» Івана Вишенського, де земля волає до Бога про кару для людей… І тоді фантазія поета малює страшні інфернальні образи. Згадаймо хоч би звернені до українського панства слова з послання «І мертвим, і живим…»:

«Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!»

Певна річ, у цій Шевченковій картині Судного дня виразно відлунюють наші старовинні духовні вірші про богополишеність світу:

«Нема тепер на всім світі правди:
Отець сина не любить,
Син же отця ізрадить
За свою злість.
А дочка матку зневажає,
Матка ю в щастю проклинає,
Брат на брата воює,
На здоровіє чатує,
Би го згладив»…

Що це, як не «апокаліпсис сьогодні» в усій своїй похмурій зловісній величі!

1 Євангелія від святого Матвія 25: 31—33.

Джерело:
Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. – Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан, Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2014 (сс. 478-479)

Веб-джерело:
https://chtyvo.org.ua/authors/Ushkalov_Leonid/dosvidu_samopiznannia/

https://shron1.chtyvo.org.ua/Ushkalov_Leonid/_samopiznannia.pdf

/ поділ на абзаци – Краснопілля Інфо /