Category Archives: Сторінки історії

Людина з моєї вулиці

Раніше, коли ще я була школяркою, тітка мого батька, бабуся Даша, проживала у нашій сім’ї. Вона часто вечорами згадувала про своє життя, голод, війну. Я тоді не дуже прислухалася до її розповідей, адже нас вчили у школі, що ніякого голоду не було, просто сталася велика засуха, неврожай, і деякі люди від цього постраждали. Бабуся на мої доводи тільки хитала головою і сумно повторювала: – Дитино, дитино… Як же тепер жалкую про те, що не дослухала, не запам’ятала, не перепитала. Вже давно немає її на цьому світі, Царство їй небесне. Тільки з роками починаєш розуміти, як багато втрачаєш від того, що мало спілкуєшся з близькими людьми. Сьогоднішнє інтерв’ю про людину з моєї вулиці, яку я часто зустрічала, з якою віталася, сусідку Євдокію Йосипівну Сіру.

– Євдокіє Йосипівно, розкажіть будь-ласка, про свою родину, де Ви народилися?

– Народилася 8 березня 1927 року у Краснопіллі. Жили на вулиці, що за кладовищем, не знаю як раніше називалася, поряд з Ткачівкою. Матір звали Настею, батька Йосипом. Ще у мене були сестра Шура і брат Іван.

– У роки голоду Вам було 5-6 років, що пам’ятаєте з того часу?
Continue reading

Антон Павлович Чехов і Глибне

Сім’я Чехових в Сумах

Прочитавши назву цієї розвідки, спершу можна заперечити – ну що може єднати відомого російського  письменника і невелике сільце на Україні… Насправді ж, просто саме дослідження історії Глибного пов’язане з деякими труднощами. Так, в роки Другої Світової війни село було майже повністю знищене і в ньому навряд чи знайдеться бодай одна довоєнна будівля або навіть старі побутові речі домашнього вжитку. Друга проблема, яка фактично випливає з першої – у Глибному досить мало корінного населення, особливо – людей старшого віку. І якщо історію сусідньої Самотоївки можна викласти, немов з кубиків, з історій окремих сімей, родовід яких нерідко налічить зо три сотні років, то Глибне – це вінегрет з прізвищ найрізноманітнішого походження, серед яких важко знайти людину, спроможну вказати на місце, де до війни жили предки. На щастя, сучасний технічний рівень оснащення краєзнавця дає можливість знаходити нові, навіть зовсім не відомі раніше джерела та матеріали для дослідження історії рідного краю, що і стало приводом для цієї розповіді…

Достатньо й разу побувати в Глибному, щоб помітити, – воно ніби розділене на дві частини. Справді, одна його частина, – велика, з усіма прийнятими ознаками центру села, – знаходиться на шляху до Миропілля. Друга частина знаходиться на Сумській дорозі та веде вбік від неї в сторону залізничної станції. І це неспроста. В давні часи Глибне почало розбудовуватись саме з того місця, де зараз його центральна частина. А от біля дороги з Сум на Краснопілля, станом на середину XIX-го століття, був тільки постоялий двір. Continue reading

Мандрівки педагога І.М.Сбітнєва Краснопільщиною у 1830-х рр.

Пізньої осені, коли рано темніє, небо вкриває густа сіра пелена, по шибках стукотить дощ, а то і перші снігові ковдри вкривають простори рідного краю, для краєзнавця настає пора творчої діяльності. Зручно примостившись в кріслі за прямокутником монітора з філіжанкою запашного чаю, він впорядковує зібрану раніше інформацію, переглядає матеріали у пошуках згадок на обрану тему, підводить підсумки розвідок у нових нарисах. Нерідко, праця над однією темою зароджує несподівані витоки для опусів, писати котрі не було у планах. Ось і цього разу, – у пошуках додаткових аргументів для чергової розвідки, трапились цікаві згадки про наш край двохсотрічної давнини.

Сбітнєв Іван Матвійович – свого часу досить відомий український педагог, засновник шкіл на Волині і Поділлі, приятель Петра Гулака-Артемовського, автор першої згадки про «Історію Русів». Родом з Новгород-Сіверщини, з 1816 р. навчався у нещодавно заснованому Харківському університеті. Найкоротший шлях до Харкова з півночі Чернігівщини, звичайно, – через Суми й нинішню Краснопільщину. Яку й перетинав бричкою щороку, щонайменше. Через дев’ять років після закінчення університету, вирішив згадати чудові студентські часи, відвідавши Харків. Continue reading

До чого прилаштувати меморіальну дошку? (Федір Достоєвський в Малому Приколі)

17 липня 1877 року з Петербурга була надіслана телеграма: “В город Суджу с нарочным в Малый Прикол Сниткину”. Відправив її Федір Михайлович Достоєвський… У той же день і за тією ж адресою він надіслав листа, де були такі рядки: “…Сегодня выезжаю… поскорее к вам, ибо смертельно хочется обнять детей…”. Лист прийшов 23 липня, на другий день після приїзду відправника.

Був колись на мапі Сумської області населений пункт, що називався Малий Прикіл. Але на початку 1970-х років, як і багато інших, потрапив в розряд “неперспективних” і в 1977 році, коли мені, волею випадку, довелося побувати там, був уже практично безлюдний. Пам’ятаю гарний рельєф місцевості, струмочок з кришталево чистою водою, безліч плодових дерев зі стиглими яблуками і грушами (була середина серпня) і… вулиця мертвих будинків, по якій – похилені електричні стовпи з обрізаними проводами. Будинки і паркани стояли ще міцно, але у дворах – зарості кропиви вище голови; і тиша, яка буває тільки на покинутих цвинтарях, від яких стає моторошно і страшно. Continue reading

Федір Турченко: “Новоросію” нафантазувала Катерина ІІ – як “клон” Росії

160503_F_Turchenko1_300Коли навесні 2014 року в медіапросторі з’явилася назва “Новоросія”, відомому запорізькому історикові Федору Турченку не раз телефонували з запитанням: це правда, що ми не Україна? Історику доводилось читати лекції, пояснювати. “Коли стало ясно, що цей термін – важливий елемент “гібридної війни”, виникла необхідність розповісти людям, яка історія проекту “Новоросія”, і чого чекати від спроби його відтворення сьогодні”, – каже Федір Григорович. Тоді ж історик відклав нагальні плани і разом зі співавтором Галиною Турченко взявся за написання книги. Наприкінці 2014 року з’явилось перше з шести видань під назвою “Проект “Новоросія”.

Доктор історичних наук, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету Федір Турченко розповів Укрінформу, частиною якого грандіозного плану був проект “Новоросія”, як іще Катерина ІІ чаклувала над назвою, та які історичні помилки у стосунку до України зараз намагаються виправити західні країни.
Continue reading

ТІНІ ЧОРНОБИЛЯ

160426_V_Draha7Коли вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС, мені було лише 10 років і я мало що розумів у глобальних катаклізмах, так само як і більшість дорослого населення нашого району не чули, що є таке містечко Чорнобиль. Але навіть дитяча підсвідомість підказувала, що щось трапилось, коли дорогою до бабусі у Роменський район на першотравневі свята почали зустрічати колони вантажних автомобілів і автобусів, підозри посилились, коли того ж вечора батька, як завідувача автопарком колишньої сільгосптехніки через сільську раду терміново викликали назад до Краснопілля. А після травневих свят у нашій школі, і нашому класі зокрема, з’явились нові учні, від яких ми й дізналися “по великому секрету”, що в Чорнобилі щось рвонуло і у нашому лексиконі почало домінувати слово радіація. З тих пір минуло 30 років, сьогодні про Чорнобиль знають усі. Діти, підлітки, що народились після 1986-го, без проблем розкажуть вам про чорнобильські реактори, цехи, зону відчуження. Вони знають про це не з книг, газетних статей, а тому, що самі були там… у різних комп’ютерних іграх-стрілялках. Крім того, почав активно розвиватися рух “сталкерів”. Стало модним поїхати на екскурсію в зону відчуження, щоб подивитися на Прип’ять наживо.

***
160426_V_Draha1Моєму сьогоднішньому співрозмовнику, краснопільчанину Віктору Дразі той трагічний рік не віщував нічого поганого: кілька місяців тому повернувся з армії, влаштувався на роботу водієм у районний відділ освіти, аж тут отримав знову повістку до райвійськкомату на… “тренувальний збір”, принаймні саме так вказано у виданій довідці. На тому зборі Віктор Анатолійович “тренувався” на Чорнобильській АЕС з 12 грудня 1986 року по 7 лютого 1987-го… Continue reading

Ці дні в історії району. 29 лютого – 6 березня

150921_Krasn_hist_day1
У післявоєнному районі одні допомагають дітям фронтовиків, інших НКВС ловить на крадіжці хліба, Сталін наказав знизити ціни, модернізується маслозавод, а у Мезенівці мисливці взяли під охорону ондатр. Такими подіями, і не лише, запам’яталися дні в історії району в різні роки.

1945. У клубі райцентру відбулися загальні профспілкові збори працівників місцевої промисловості Краснопільського райпромкомбінату. На цих зборах райпромкомбінатівці вирішили на відзнаку Восьмого березня внести в фонд допомоги дітям фронтовиків, які живуть у Гребениківському дитячому будинку, свій одноденний заробіток. Було відраховано 2400 карбованців. На цю суму райпромкомбінат відпускає дитбудинкові своїх виробів.

А у школі Михайлівського керамічного заводу організовано для учнів – дітей фронтовиків і дітей інвалідів Вітчизняної війни гарячі сніданки. Дирекція заводу знайшла потрібні харчові ресурси і діти з 6 березня регулярно снідають у заводській їдальні.

Тим часом працівники Краснопільського районного відділу НКВС виявили чотирьох розкрадачів колгоспного хліба в артілі ім. Фрунзе (с. Успенка). При обшуку у чотирьох злодіїв виявлено і повернуто колгоспу півтонни пшениці і 29 кілограмів гречки.
Continue reading

Ці дні в історії району. 18-24 січня

160121_daysЦі дні в історії району. 18-24 січня

Відбулись зміни у керівництві відділу внутрішніх справ РДА, Леонід Жаботинський увійшов до десятки найкращих вітчизняних атлетів століття, у Краснопіллі запалюють зірок естради, вирішено збудувати в Краснопіллі цегельний завод потужністю більше трьох мільйонів штук цегли на рік, продовжується реалізація товарів за талонами. Такими подіями, і не лише, запам’яталися дні в історії району в різні роки.
160121_V_Trofimov
1944. 19 січня рядовий 1255 стрілецького полку 379 стрілецької дивізії 6 гвардійської армії 2-го Прибалтійського фронту Трофімов Володимир Васильович (уродженець смт Угроїди) в бою за с. Батово Псковської області першим увірвався в траншеї ворога, знищив 11 фашистів, загинув у цьому бою, закривши своїм тілом командира роти. Указом від 4 червня 1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

1959. Багато учнів Покровської семирічної школи живе на віддалених хуторах. Тому при школі організовується гуртожиток. Вже придбано 25 комплектів постільних речей, ліжка тощо. Для майстерень Краснопільських середніх шкіл №1 і №2 надійшли вдосконалені рейсмусові верстати. Учні Прохідської, Думівської, Виднівської, Ступівської і Гниличанської початкових шкіл одержали класні дошки.
Continue reading

Цей день в історії району. 20-28 вересня

150921_Krasn_hist_day1
На Угроїдському цукрозаводі хочуть семигодинного робочого дня, в Миропіллі громада бере до рук рушниці і полює на невідомого піромана, який за одну ніч влаштував три підпали. Такими подіями, і не лише, запам’яталися дні в історії району в різні роки.

***
150921_Krasn_hist_day2
1781. 21 вересня затверджено Герб Миропілля, створений герольд-майстром, дійсним статським радником Волковим. Цей герб являв собою щит, на якому згідно опису «…в верхней части – герб Харьковский, в нижней – засеянное рожью поле и на серебряном поле две ветки маслины (ветви мира), обозначающее имя сего города».

 

Continue reading

Ми хочемо жити у ріднім селі!..

150615_Brantsivka1
…Я повертаюсь серцем молодим
До витоків через літа й облуду
Й доки живу, пишатись буду тим,
Що я з села, що я з простого люду!
(Петро Ротач, збірка «Що збулось, що не збулося…»)

Між Мезенівкою і Жигайлівкою, Лозовим та Семереньками в долині річки Дернова у всій своїй красі розкинулось наше рідне село Бранцівка. Уже понад 360 років живе, працює і відпочиває, радіє і сумує, народжується і відходить у потойбіччя бранцівський люд. Чого тільки не випадало на долю наших односельчан, адже ми всі і є невід’ємною складовою історії нашої України.

Дуже непросто жилося нашим дідам-прадідам. В пам’яті нащадків залишилися їх оповіді. На їх долю випала повсякденна боротьба за право мати свою ниву та мирно працювати на ній. Велике бажання змінити своє життя на краще, відмінивши кріпосне право. Пізніше – прогнати пана Пилипця і розподілити його землі. Далі ще складніше – громадянська війна, примусова колективізація, укрупнення колективних господарств з переселенням хуторів Заярний, Степ, Коханий. І найжорстокіше – голодомор 1933 року.

Щемить душа за своїх рідних, які опухлими від голоду ногами йшли працювати, щоб вижити. Але знесилені падали, як зорі, і гасли. А у рідних і сусідів не вистачало сил, щоб захоронити по-християнськи. Тому поховання часто велися прямо на обійстях. Так моя прабабуся Параскева в 33-му році спочила прямо за глухою стіною своєї хати. До неї підхоронили сусідську дитину. А прадіда Григорія спровадили відпочивати до загальної могили ще живого, але вже безнадійного. Гробарі економили сили, щоб зайвий раз не їхати.
Continue reading